Читати книгу - "Діти Мардука"

я вперше побачив їх поруч. «Авжеж це одна істота», — знову майнуло в голові. Вони були різної масті, зросту, освіти, але те, що поєднувало — навісніння, одержимість, прагнення чогось, робило їх сіамськими близнюками о семи головах. Тим прагненням було не тільки побачити у кріслі голови Спілки Бамбулу, а щось значно більше і значно гірше. Час від часу перед моїм внутрішнім зором виникав великий ротвейлер, який вже не лежав, а стояв біля їхніх ніг і дивився на мене жовтими у чорну цяточку очима, такими самими, як і в Бамбули. Якщо лиця сімох були червоні, то широке обличчя новобранки стало пурпуровим, як і її накидка. «І побачив я жінку, що сиділа на червоній звірині, переповненій іменами богозневаженими, яка мала сім голів… А жінка була одягнена в порфіру й кармазин… У руці своїй вона мала золоту чашу, повну гидоти та нечистоти розпусти її...» — линув у пам’яті текст із Апокаліпсису. Із «чаші» Бамбули хлюпало брутальністю, безсоромним наклепом на все правління і на мене зокрема. Ніби й не вона ще місяць тому затягувала мені «многая літа». За два з половиною десятиліття відколи я в цьому колективі, нічого, навіть віддалено схожого не пам’ятаю. Бували інтриги й заздрість, траплялася й підлість, але геть розгнузданого норову ніколи не проявлялося в жодному з письменників.

Тим часом шум помалу вщух і я продовжив називати авторів та їхні видання. Не можна було нікого пропустити, бо книжки, що виходили друком, то — найвагоміша складова в діяльності організації… Я уже вп’яте назвав прізвище автора, що сидів у «президії» поруч із Цібою, як хтось у залі не витерпів:

— Це той, що римує «калина-Україна», «мова — солов’їна»?

— А ти що, проти незалежності? — огризнувся в залу автор. Цей поет свої вірші «витягує з чорнильного колодязя». Якби я того не знав, то подумав би, що йому заздрять — адже п’ять книг видав; щоправда своїм коштом.

Спалахнула нова суперечка; і то вже було протистояння не двох людей, а двох таборів. Найчастіше чувся пискливий голос дружини гладкого сатаниста, що сиділа поруч нього в «президії» і низький — напівбаритон Бамбули. Руде марево над семи головами густішало, а вистриби з-над них Бамбули все більше скидалися на язики ватри. Жінка й справді нагадувала «розпусницю» на семиголовій звірині, одягнену в «порфіру й кармазин». «Навіщо вона укуталася в червону накидку? — майнула думка. — Щоб продемонструвати свою конфесійну приналежність… Але перед ким? Чи не перед невидимим воїнством князя світу цього? Адже і порфіра, й кармазин — синоніми червоного кольору». Ні, тут сидить хтось із земних, кому важливо аби боротьба за долю духовного ордена, яким була Спілка письменників упродовж останніх десятиліть, проходила під ритуальним гаслом темних. Якось я знайшов на своєму письмовому столі папірець, на якому червоним фломастером було написано число 7560. Коли я поцікавився у мого заступника, хто його залишив, він відказав, що не знає. Я б скоро про нього забув, якби не звичка складати цифри будь-якого числа в теософську суму. 7560 в сумі дає вісімнадцять — а це код числа звірини. З часом він, звісно, випав би з пам’яті, якби не прагнення з’ясувати, чому всі тоталітарні режими, від Вавилона до радянської імперії, включаючи фашистську Німеччину, мали державний колір червоний. Я звернувся до фізики і виявив, що довжина хвиль будь-якого предмету червоного кольору має 7560 ангстрем. Так ось у чому справа! Довжину хвилі не зміниш. Отже, сатанинство вічне. Будинок, у якому перебуває офіс письменницької організації, як і зала, де зараз проходять звітно-виборні збори, знаходяться у відомстві темних сил.

Людині властиво оперувати знаннями, які зберігаються в її пам’яті. Я мислив категоріями древнього пророцтва. «А жінка, яку ти бачив, то місто велике, що панує над царями земними». У тексті пророцтва сім голів, що на них сиділа «жінка», то голови звірини, яка з моря людського вийшла у сімнадцятім році минулого століття. Це Ленін, Троцький, Сталін, Дзержинський, Свердлов, Зинов’єв і Каменєв. А були ще сім голів, на яких «сиділа» жінка в часі, це: Ленін, Сталін, Хрущов, Брежнєв, Черненко, Андропов, Горбачов. Після Горбачова звірини вже не стало. Всього ж звірина проіснувала сімдесят три роки і сім місяців, як і передбачив Нострадамус. Тепер у Спілці письменників повстає мікрозвірина о семи головах і жінка на ній сидітиме… А за тим виникнуть такі ж мікрозвірини в інших творчих спілках — художників, композиторів, театральних діячів, журналістів, тобто там, де митці працюють над просвітлінням душ після апокаліптичних.

Об’єднуються, ні — вже об’єдналися, дві темні сили — земна і та, що на Темному Сателіті. Князь світу цього, що був принишк після розвалу його імперію, тепер спинається на ноги.

— Регламент, — почулося від президії. Це сказав поет, який колись дорікав, що я сприяю у виданні книг мертвих письменників, а не його.

Тим часом доповідь моя добігала кінця. Я ще сказав про роботу з молодими і назвав кілька імен — майбутніх професійних письменників. Після цього взяв слово мій заступник.

— Хто має запитання? — звернувся до зали.

На початку зібрання його обрали головуючим на зборах і він, разом із секретарем зборів, сидів за столом президії (справжньої).

Руки підняли всі семеро «голів» і Бамбула.

… Найбільше навіснів Ціба. Я так і не збагнув його запитання, бо то був по суті виступ, у якому мене звинувачувалося у продажі попереднього офісу письменницької організації. Кожне слово, чи фразу він викрикував не своїм голосом. Обличчя наливалося кров’ю, як у тих, хто колись волав «дайош». Якось Задорожний зауважив: «Коли виступає Ціба, з мене ніби хтось висмоктує енергію». «Порозорявшись», Ціба сів і враз на щойно оскаженілому лиці з’явився вираз умиротворення. Чоловік був енергетичним вампіром, і про це всі знали. Після головуючий надав слово для запитання рудому із сімки. Цей також зробив по суті виступ. На його нордичному обличчі вгадувався спокій і доброзичливість, а лексика, що пістрявіла чужорідними словами, виказувала людину, яка виступала перед колективом науковців. Сказати по-іншому, була набита, словами типу «концептуально», «коректно», як фарширована щука спеціями. Попри виразну жестикуляцію кощавими кистями, я так і не збагнув до чого він підводив. «Цьому убиратися в червону хламиду немає потреби, — подумалося мені. —