Читати книгу - "Тенета зради"

Тоді старий розважливо похитав головою і так само розважливо відкрив останню таємну шухлядку своєї складної душі:

— Мені його порекомендували. — Може, цей чоловік, якщо зважити на його вік, а також на товариства, в яких він бував, розумівся на людях, які не зупиняться перед убивством, а може, він побачив у його. очах, очах поліцейського, непохитну рішучість; йому, певно, й не снилося, що бувають такі поліцейські.

— Що означає «мені його порекомендували»?

— Одні мої друзі зателефонували й попросили, щоб я поставився до нього з увагою. — На обличчі старого з'явилася гримаса переляку, та це був уже навіть не страх, а панічний жах; мокрий рушник може подіяти на людину дужче, ніж револьвер.

— І хто ж ці друзі? — запитав Дука й зробив три речі: впустив на долівку рушника, взяв безталанного власника «Бінаскіни» під руку, обережно підвів його й посадовив на ліжку, а тоді дістав з кишені піджака кулькову ручку та єдиний папірець, що знайшовся в нього — картку тото-лото минулого тижня, в якій він угадав чотири цифри. — Напишіть прізвища та адреси людей, котрі присилають вам клієнтів.

— Я про них нічого не знаю, за три роки я бачив їх усього тричі. Я маю лише номер їхнього телефону і, коли треба, дзвоню.

— Тоді напишіть номер телефону. Старий написав на картці рядок цифр.

— Постарайтесь добре пригадати і глядіть, щоб ви мені потім не сказали, що помилилися, бо я вам не повірю.

Дука побачив, як старий сумно похитав головою.

— Я знаю, коли можна обманювати, а коли ні, — зажурено промовив бідолаха й знову простягся на ліжку, геть виснажений фізично й морально. — Я кухар, а не бандит, я завжди намагався уникати неприємностей, у мене на кухні завжди було все гаразд, підливу до локшини я тримаю на вогні майже тиждень, день і ніч, тричі на ніч я прокидаюся, щоб наглянути за нею, звідси й усі мої статки, а потім само собою виникло питання з цими кімнатами, найбільша моя провина — це та історія, але й тут більше винні клієнти, ніж я; попоївши, він мені каже, що смачно пообідав, ще й добряче випив і, мовляв, не в змозі вести машину, то чи немає в мене де прилягти на хвилинку, а якщо я відмовлю йому, то вони, каже, оголосять мені війну, розповідатимуть усім своїм друзям та знайомим, що тут погано годують і дорого беруть; я мусив погодитись, а потім знову й знов, хоч я був і проти, я старий і хотів спокійно працювати, але зовсім не було змоги; вам цього не зрозуміти, ці клієнти просто дикуни…

Дука дав йому вилити душу; загалом цей чоловік, мабуть, не такий уже й поганий; як і всі, він любить гроші, але не проти й пофілософствувати; до певної міри він, звичайно, негідник; трохи звідник, трохи шахрай, а трохи філософ. Однак йому, Дуці, потрібна конкретна інформація, а не просторікування.

— Як ви познайомилися з тими «друзями»? — спитав Дука і зрозумів, що мокрий рушник переконав власника «Бінаскіни»: краще говорити правду; можливо, його методи впливу на цього чоловіка не надто похвальні, зате дійові.

— Вперше вони прийшли сюди три роки тому. Я тоді тільки-тільки відкрив цей заклад, але карабінери невдовзі примусили мене зачинити його, бо знайшли нагорі якусь парочку. Отож ресторан був зачинений, та вони постукали й забажали ввійти.

— А потім?

Старий дихав нерівно, губи в нього зробилися ще глибшого бузкового кольору; Дуці було б прикро, якби цей чоловік помер, так і не розповівши всього до кінця.

— Загадайте, щоб вам принесли кави, міцної кави.

— Я не п'ю кави ось уже двадцять років — через хворе серце.

— А тепер вип'єте.

Між двома ліжками стояв невеличкий переговорний пристрій — дуже елегантний, лише для того щоб, коли наскочить поліція, господар мав змогу попередити коханців, аби вони принаймні вдяглися, або щоб пара могла замовити в обслуги щось випити.

— Міцної кави, негайно, — наказав Дука тоненькому, фальшивому жіночому голоскові, який відповів йому. — А потім? — знову спитав він.

А потім ті три синьйори ввійшли, хоч ресторан був зачинений, і вражено промовили: «Дивина! Такий чудовий ресторан, про нього так гарно відгукуються, ми приїхали, щоб смачно попоїсти, а тут на тобі — зачинено! Чому ж?» Господар пояснив їм, що карабінери, на жаль, знайшли у нього в кімнаті парочку й зачинили заклад; і тепер йому доведеться ще й у в'язницю сісти. «Е ні, не кажіть так, — промовив один із гостей. — Якби вони надумали зачинити всі місця, де дають притулок закоханим, то їм довелося б закрити все, цілу падуанську долину! Та не турбуйтесь, у нас є зв'язки, ми все залагодимо»…

— А потім? — І далі по-дитячому напосідливо допитувавсь Дука.

А потім ті троє дотримали слова і через два дні він одержав тимчасовий дозвіл знову відкрити ресторан.

— Через два дні? — здивувався Дука.

— Через два дні.

Через два дні! Бідним, але чесним невдахам доводилося чекати шість місяців на дозвіл продати з лотка півцентнера гнилих яблук, а ці, ігноруючи карабінерів, поліцію і взагалі будь-яку владу, за два дні добилися відкриття ресторану, цього борделю, дому розпусти, будинку розваг, де, крім вагона-ресторана, був ще й спальний вагон! Дука зціпив зуби. Тоді нарешті заспокоївся і сказав:

— А вам не спадало на думку, що саме ті негідники й виказали вас, щоб потім прийти на допомогу?

Різке слово «негідники» сподобалося старому — він не надто їх любив, тих своїх доброчинців.

— Авжеж, я це зрозумів майже одразу; ніхто нічого не робить просто так, а вони були такі люб'язні, сказали лише, що час від часу когось до мене присилатимуть, і я повинен ставитись до нього з увагою, навіть якщо він не матиме грошей — вони, мовляв, потім заплатять…

І справді, вряди-годи йому дзвонили й попереджували, що приїде чорнявий синьйор у сірому костюмі з жалобним