Читати книгу - "Метелик"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Хтозна, – зауважив Клузіо. – Тобі було б складно заманити араба в палату тоді, коли потрібно.
– Так, Матюретт дуже багато нам допоміг, я вельми тішуся, що він з нами, бо він відданий, хоробрий і вправний.
– Дякую, – каже Матюретт, – дякую вам обом, що, незважаючи на мій юний вік, ви мені повірили. Я завжди намагатимуся бути на висоті.
– Мені так хотілося б, щоб тут був і Франсуа Сьєрра, і Ґалґані, – додаю я.
– Сам бачиш, як усе повернулося, Метелику: це виявилося неможливим. Якби Ісус був порядним і надав нам гарний човен, ми могли б зачекати їх у схованці. Ісус допоміг би їм утекти, і ми вирушили б разом. Зрештою, вони тебе знають і розуміють: якщо ти за ними нікого не прислав, отже, не міг.
– До речі, Матюретте, яким робом ти опинився в лікарняній палаті, що перебуває під особливим наглядом?
– Я не знав, що мене мають інтернувати. І пішов до лікаря, бо в мене боліло горло й хотілося пройтися. Побачивши мене, лікар сказав: «Судячи з твоєї картки, ти підлягаєш інтернуванню. За що?» – «Не знаю, лікарю. А що означає інтернований?» – «Ні, нічого. У лікарню». Отак я й опинився в лікарні.
– Він хотів тобі допомогти, – кидає Клузіо.
– Хто його знає, чим він керувався, той док. Тепер, напевно, думає: «Мій протеже з ангельським личком не такий уже й дурко, якщо зумів утекти».
Ми теревенимо про різні дурниці. Я кажу:
– Хтозна, чи ми зустрінемось із Жуло, чоловіком із довбнею. Він уже, напевно, далеко, хіба що вичікує в буші.
– Покидаючи лікарню, я поклав під подушку записку: «Іду, адреси не залишаю», – кидає Клузіо.
Ми регочемо.
Минає п’ята доба нашої мандрівки без жодних історій. Удень компасом мені слугує східно-західна траєкторія сонця. Уночі послуговуюся справжнім. Уранці шостого дня нас вітає сяйливе сонце, море раптово завмирає, довкола виблискують летючі рибки. Я знемагаю від утоми. Минулої ночі, щоб не заснув, Матюретт протирав мені обличчя намоченою в морі тканиною, але я западав у сон. Тоді Клузіо припікав мене цигаркою. Оскільки на морі штиль, я вирішую поспати. Ми спускаємо вітрило й клівер, залишаємо тільки косе вітрило, і я засинаю, як убитий, на дні човна, захищений від сонця напнутим наді мною вітрилом.
Мене розбудило торсання Матюретта, який каже:
– Зараз дванадцята чи тринадцята година. Я тебе розбудив, бо вітер стає різкішим, а на виднокраї з того боку, звідки вітер, усе почорніло.
Я підводжуся й займаю своє місце. Косого вітрила досить, щоб суденце мчало по водній гладіні. За мною, на сході, небо зовсім чорне, вітер стає дедалі різкішим. Для швидкого руху досить косого вітрила й клівера. Я старанно закріплюю грот-вітрило довкола щогли.
– Тримайтеся міцніше, на нас насувається шторм.
Падають перші великі краплини. Морок суне на нас із запаморочливою швидкістю: менш як за чверть години від виднокраю домчав майже до нас. Усе, чорнота наступає, на нас мчить нечувано сильний вітер. Наче під дією магії, з неймовірною швидкістю утворюються хвилі із запіненими гребенями, в одну мить зникає сонце, ллє як з відра, морок непроглядний. Розбиваючись, хвилі боляче шмагають бризками мені обличчя. Це шторм, мій перший шторм з усіма фанфарами нестримної природи: громовиця, блискавки, дощ, хвилі, виття вітру, що рикає на нас і довкола нас.
Човен, наче та соломинка, піднімається й падає з неймовірно високих хвиль, і то в такі глибокі прірви, з яких, здається, годі й вибратися. Однак, попри таке фантастичне пірнання, він знову піднімається, долаючи гребінь нової хвилі – і знову вниз, і знову вгору. Я обома руками тримаю стерно і, думаючи, що було б добре протистояти трохи вищій донній хвилі, яка котиться на нас у момент, коли я повертаю, щоб її підрізати, вочевидь, заскоро, у човен наливається багато води. Залито все. Напевно, вище від сімдесяти п’яти сантиметрів води. Сам того не бажаючи, я нервово спрямовую човен упоперек – це вкрай небезпечно – хвилі. Човен настільки перехилився, що от-от перекинеться, велика кількість води вихлюпується в море.
– Браво! – кричить Клузіо. – Ти таки майстер, Метелику! Так швидко вичерпав усю воду.
– Атож, самі бачите! – відповідаю я.
Якби вони знали, що через брак досвіду ми ледве не потонули, перекинувшись у відкритому морі! Я вирішую не боротися з хвилями, не перейматися напрямком руху, просто намагаюся втримати човен на поверхні. Підставляючи хвилям три чверті корпусу, я охоче спускаюся з ними вниз і піднімаюся з морем угору. Незабаром стає зрозуміло, що я зробив велике відкриття й таким чином подолав дев’яносто відсотків небезпеки. Дощ ущух, вітер дме так само люто, але тепер можна щось та бачити попереду й позаду. Небо за нами прояснюється, перед нами воно чорне, ми перебуваємо посередині цих двох крайностей.
Близько п’ятої все затихло. Над нами знову сяє сонце, вітер дме з нормальною силою, хвилі зменшилися, я піднімаю вітрило, і ми, повністю собою задоволені, знову рушаємо в дорогу. За допомогою каструль хлопці вичерпали воду з човна. Дістали й прив’язали до щогли ковдри, де вони дуже швидко сохнуть. Рис, борошно, олія й подвійна кава, добрячий ковток рому. Сонце збирається заходити, осяває всіма променями блакитне море, створюючи незабутню картину: небо на виднокраї червонувато-коричневе, наполовину занурене у воду сонце кидає довгі жовтаві язики як на небо й кілька білих хмарин на ньому, так і на море; хвилі у своїй основі сині, потім зелені, їхні гребені відсвічуються червоним, рожевим або жовтим залежно від кольору, що на них падає.
Незнане досі умиротворення заполоняє мене, разом з ним у мені народжується відчуття, що я можу покластися на себе. Я успішно пройшов це випробування, ця коротка буря виявилася дуже корисною. Я самостійно навчився, як у таких випадках маневрувати. Тож ніч, що настає, мене не тривожить.
– Як тобі фінт із виливанням води, Клузіо?
– Якби ти цього не зробив і нас накрила друга хвиля, нам би було непереливки, друже. Ти чемпіон.
– Тебе навчили цього на флоті? – запитує Матюретт.
– Так. От бачиш, уроки військово-морського флоту таки корисні.
Ми, напевно, сильно відхилилися від курсу. Хто знає, куди нас занесло за такого вітру й подібних хвиль? Щоб виправитися, вирішую йти на північний захід. Щойно сонце зникає за обрієм, кинувши останні, цього разу фіолетові іскорки свого феєрверка, одразу різко темніє.
Ми пливемо ще шість днів без жодних пригод, якщо не зважати на
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Метелик», після закриття браузера.