Читати книгу - "Атланти з планети Земля, Леонід Миколайович Панасенко"

Віктор знав.

Десять років борознив океанолог Мортон глибоководні западини.

Десять років шукав він морського змія.

Аварія прикувала корабель до дна. Шлях на поверхню лежав через торпедний апарат. Четверо покинули батискаф у торпедах. На борту лишилося двоє. Мортон і його помічник. Один із них повинен був сісти в торпеду, а другий — залишитись на борту, щоб випустити цю торпеду, бо автоматика відмовила. Мортон не любив згадувати цього епізоду. Розповів помічник. Задихаючись від нестачі кисню, двоє в батискафі запекло боролися один з одним, боролися при тьмяному аварійному світлі. За місце… в батискафі. Переміг Мортон. Він упхнув оглушеного помічника в торпеду й запустив апарат. А сам лишився. Дві доби просидів, прислухаючись до могильної тиші, економлячи кожен ковток повітря. Його врятували. Але після цього він уже ніколи не зміг опускатись на великі глибини. Читав лекції, вирощував троянди і виховував племінника Віктора, батьки якого загинули в авіакатастрофі.

— Отак, мій хлопчику. Ти готовий до невдач? — запитав Мортон.

— Готовий, — уперто труснув головою Віктор.

На четвертому курсі Віктор видрукував кілька статей. Про нього заговорили. Його запрошували на кафедру палеонтології, але він одмовився і практику відбув на зубожілій вулканологічній станції у Мексіці.

На цей час Віктор подружився з Віллі, чим неабияк здивував професора Мортона і друзів по коледжу.

Високий, худорлявий, завжди усміхнений блондин, Віллі приходив на заняття дуже рідко. Він був багатий і міг не турбуватися про своє майбутнє. Спорт, пікніки, мандрівки наповнювали все його життя. Невтомний танцюрист, чудовий оповідач, він був, як то кажуть, душею товариства. І тому дивно було бачити, як Віллі годинами слухав хвилюючу мову Віктора, що ділився з ним своїми планами, теоріями, висновками.

Відразу ж після захисту диплома Віктор приїхав до Мортона.

— Поздоров мене, дядю, — оголосив він, — я працюватиму у Віллі-старшого. Вони дають мені апаратуру й фінанси.

— Стривай-стривай. Як мені відомо, Віллі-старший — директор міжнародного хімічного концерну. Навіщо йому геологія?

— Ти не чув про останні роботи росіян? Вони розбурюють вулкани, і ті віддають їм свою енергію й хімічну сировину повільно, поступово, роками, без вибухів і катастроф. А я викличу до життя сотні нових вулканів. Вони завалять землю сировиною і корисними копалинами. Кислоти, метали, луги, мінеральні води. Все є в магматичному океані. І не треба копати шахт, бурити свердловин.

— Ну-ну. Працюй. Не впевнений, правда, що твій батько схвалив би твій вибір. Надто вже усе це фантастично.

І потяглися експедиції.

Знову й знову схилявся Віктор над екраном “підземного ока”.

Миготіли шари різноколірної глини, вапняків. Під ними лежали рожеві й сірі граніти, матово виблискували чорні базальти. А нижче світилася поверхня вогненної магми. Вона вирувала, гойдалася, підмиваючи розпечені підніжжя базальтових скель, і ті танули, осідаючи до глибин вогняного океану. Фонтани полум’я, оповиті парою, били в гігантські порожнини, пробивались у шари піску й глини, застигаючи там химерними кам’яними фігурами.

Глибше від поверхні магми “підземне око” проникнути не могло. Там під гігантським тиском таємничим життям жили глибини розплавленого океану. Там знаходилась таємниця формування геосинкліналей.

З легким дзижчанням ішли вглиб земні торпеди, виносячи на поверхню дані хімічних аналізів.

— Усе це відомо, — невдоволено морщився Віктор, вивчаючи аналізи. — Ні, в спокійних ділянках Землі робити нема чого. Треба вивчати вулкани.

— Вулкани, то й вулкани, — позіхав Віллі. — Була б користь. Я і мої люди до твоїх послуг. Почнімо з Нової. Зеландії. Там такі місця… А пляж!

…Віктор підіймався схилом вулкана, насилу пробираючись серед хаосу кам’яних брил, розсипів, потоків застиглої лави. Далеко внизу біліли бані вулканологічної станції, а за ними починались густо-зелені зарості, які тяглися до сліпучо-білого пляжу на березі синього океану. Двоє робітників тягли довгий блискучий циліндр. Вулканолог у сріблястому скафандрі очолював маленьку експедицію.

— Надіньте шолом, — пробурчав вулканолог, — зараз він нічого, та хто його знає…

“Він” — вулкан, — зрозумів Віктор. — Дивно, — подумав він. — Я ще жодного разу не зустрічав вулканолога, який назвав би свого підопічного справжнім ім’ям. Для них вулкан — це “старина”, “буркотун” чи просто “він”.

Схоже було, що в глибині душі вулканологи вважають вулкани якщо не живими, то все-таки не зовсім не живими. Та це й не дивно. Надто вже жваво вони себе поводять. Крім того, кожен вулкан має свій власний характер.

Різкий запах хлору вдарив у лице. Стало важко дихати. Віктор надів на голову блискучий шолом. На схилі з’явились фонтанчики диму. Вони пробивалися з-під каміння, із зміїним шипінням злітали в повітря і танули в ньому. Тьмяно-червоно світилось каміння.

Ось і кратер. Перед ними відкрилася велика яма з крутими стінами. Червоні, жовті, блакитні нальоти вкривали стінки ями, а на дні її булькала, мінилася барвами маслянисто-біла рідина.

— Сірчана і соляна кислоти, — пояснив вулканолог. — Мерщій запускайте свою торпеду.

Робітники опустили циліндр на край кратера, покопалися в ньому, і він тихо пірнув у кислотне озеро.

Віктор і вулканолог усілися на чорній брилі, що нависла над озером.

— Торпеда передає нам дані про хімічний склад порід у жерлі вулкана, про температуру і тиск. Вона, — пояснював Віктор, налагоджуючи приймальний пристрій, — спускатиметься дедалі глибше по отвору, через який виливається кислота, поки не розплавиться. Робітники не потрібні. їх можна відпустити.

Здригнулося каміння, і невеликі пологі хвилі з’явились на поверхні озера. Ще поштовх — і сірувато-зелений фонтан здійнявся високо вгору, з шипінням розсипаючись по камінню.

— Почалося, — пробурчав вулканолог. — Тепер униз! Хутчій!

Він швидко перескочив із брили на край кратера й простяг Вікторові