Читати книгу - "Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік"

Бунч посміхнувся самими куточками зблідлого рота.

- Ідіть, подивіться на неї, але не будіть. Вона знову заснула. Їй стало легше. Признаюсь вам, колего, я їй влив кров, свою кров, і трохи боявся. У мене перша група, годиться для всіх, але, знаєте, чого не трапляється…

— Ви влили їй свою кров?

— Що ж тут дивного, — знизав плечима Бунч. — У вас друга група, в Ілька, здається, теж друга, ви так казали, а в мене перша. Не вмирати ж жінці!

Професор Крутояр узяв у свої долоні товстеньку Бунчеву руку, мовчки потиснув її. Що вїн мав йому сказати?! Добрий, буркотливий Бунч!

Капітан Пабло прийшов під тент. У нього замкнене, трохи сердите обличчя. В тоненьких рисках біля рота зачаїлась рішучість. Він сказав, що треба залишити “Віргінію”. Можуть бути неприємності…

— Ні, ні, Василю Івановичу, — запротестував Бунч, почувши, чого хоче капітан. — Скажіть йому: зачекаємо ще годину. Скоро прокинеться хвора. Може, вона допоможе нам дещо з’ясувати.

Мандрівники зібрались під тентом. Стояла нестерпна задуха. Двічі налітала коротка тропічна злива. Грозові, кольору синьки хмари повзли з-за лісу. Спалахували блискавиці.

Потім раптово, наче за вказівкою таємничого диригента, злива припинялась, і сонце заливало золотим промінням розморену, огорнуту туманом ріку.

Прийшов Сильвестр і приніс сніданок: засмажену рибу пїраруку та сухі коржі з маніокового борошна. Їсти не хотілось, але Крутояр перший, показуючи приклад, узяв невеличкий шматок риби і почав їсти. Заходилися біля їжі й інші. Треба було підкріпитись, попереду чекав важкий день.

“Віргінія” сумно тулилась до лівого борту “Голіафа”. Зрідка, підхоплена хвилею, вона терлася об дерев’яну обшивку корабля, немов нагадувала про себе.

На її палубі все ще лежало тїло забитого матроса. Мушва кружляла над ним.

— Сеньйоре Крутояр! — почувся раптом голос Пабло, і сухорлява постать капітана з’явилась під тентом. Крислатий бриль зсунувся йому геть на потилицю.

— Знову новина? — Крутояр неквапом підвівся з гамака.

— Так, сеньйоре, — швидко заговорив Пабло. — Якщо ми не відчепимось від цієї клятої посудини, нам не минути лиха. Ви подивіться, що мої хлопці надибали в її відсіках.

Тієї ж миті матрос-мулат увів під намет стрункого індіянина років вісімнадцяти із зв’язаними руками. Він був голий і мав на собі лише вузенький поясок на стегнах. Його глибокі темні очі з ненавистю дивилися на Крутояра. Чорне волосся, гладеньке, немов змащене жиром, спадало юнакові на плечі.

— Я йому розв’язав ноги, а то він не міг іти, — сказав Пабло.

— Розв’яжіть йому руки. Де ви його знайшли?

Пабло розповів, що індіянин лежав у одному з темних закутків трюму і він випадково зачепився за нього ногою.

— Як ви гадаєте, хто він? — запитав професор.

Пабло здвигнув плечима. Звідки йому знати, що це за нехрист? Погане індіянське кошеня!

Та індіянин раптом, підкинувши голову, вигукнув гарною іспанською мовою:

— Я не робив вам нічого поганого. Я добрий індіянин племені арекуна. — І на його обличчі промайнула тінь зневаги до присутніх.

— Як тебе звати, хлопче? — спитав його доброзичливим тоном Крутояр.

— Я не можу сказати вам імені, сеньйоре, — відповів індіянин, не змінюючи пози.

Юнак, очевидно, збагнув, що потрапив до людей, які не бажають йому зла, і трохи заспокоївся. Крутояр говорив із ним по-батьківському спокійно, розважливо, привітно посміхаючись у свої пишні вуса.

Індіянин, певно, не позбавлений тонкого природного розуму, зрештою не втерпів і скупо посміхнувся. Його насторожене лице проясніло, темно-брунатна шкіра ніби посвітлішала.

— Ви не вб’єте мене? — перепитав він і, помітивши на обличчі Крутояра підбадьорливу посмішку, показав рукою на “Віргінію”. — Там сеньйора. Убита сеньйора…

— Сеньйора жива, — заспокоїв його Крутояр.

— Де сеньйора?

— Вона лежить у каюті. Її поранили, вона спить.

— А сеньйор Джіордані? Я чув, як вони стріляли…

Індіянин потягся рукою до професора. Він хотів знати всю правду. Що сталося з сеньйором?

— Його вбили.

Юнак недовірливо глянув на професора. І раптом замкнувся в собі. Більше не питав ні про що, став байдужий і чужий.

Тоді Олесь узяв індіянина з дитячою простодушністю за руку і сказав:

— Ходім, арекуна, я дам тобі їсти.

Олесева сердечність, мабуть, зачепила в серці юнака якусь живу струнку. Між молодим індіянином і радянським хлопчиком одразу ж проліг невидимий місток довіри.

— Я не арекуна. Мої люди арекуна, — сказав він, простуючи за Олесем.

Той підвів його до свого гамака і дістав з-під подушки надкушений шматок коржа. Індіянин, мов голодне вовченя, уп’явся зубами в маніоковий хлібець.

— Я не скажу свого імені, ти не питай, — бурмотів він.

І знову з-за лісу виповзла грозова хмара. Блискавиці кресали небо, і на вилицювате обличчя індіянина падали сині відблиски.

Крутояр схилився над Бунчем, який сидів у глибокому плетеному кріслі.

- Індіянин ніколи не скаже свого імені незнайомому, — пояснив він, витираючи хустиною шию. — Індіяни вважають, що, назвавши своє ім’я, вони віддають іншій людині часточку своєї душі. — Професор уважно подивився на хлопця. — Але мене хвилює інше. Він мусить щось знати. Треба тільки заспокоїти його, збудити в ньому почуття довіри.

Сонце знову вибилося з-за хмар, і в ту ж мить, ніби пробуджена його прямовисним промінням, над рікою знялася зграя пташок. Лелеки, ібіси, чайки.

Дивної краси видовисько заполонило мандрівників…