Читати книгу - "Великий Гетсбі, Фіцджеральд Френсіс Скотт"

- А вона не розуміє,- сказав він.- Раніше вона все розуміла. Ми, бувало, сиділи годинами і...

Він не договорив і почав ходити туди-сюди стежкою, всіяною шкурками фруктів, роздушеними квітами й розтоптаними почуттями.

- Ви забагато хочете від неї,- наважився сказати я.- Минуле повернути неможливо.

- Цебто як - неможливо? - вражено вигукнув він.- Ще й як можливо!

Він ошаліло роззирнувся довкола, неначе минуле причаїлося десь тут, у затінку його будинку, і досить простягти руку, щоб повернути його.

- Я зроблю все, щоб знову стало так, як було,- сказав він рішуче.- І вона зрозуміє.

Він поринув у спогади, і я відчув, що він прагне віднайти в них щось, можливо, ту частку себе самого, що цілком розчинилася в коханні до Дейзі. Те кохання внесло сум’яття і нелад у його життя, та хтозна, може, якби він зумів повернутися до самого початку і знову повільно пройти весь той шлях, йому пощастило б віднайти втрачене...

...П’ять років тому, осіннього вечора, коли вже опадало листя, вони, гуляючи, вийшли на вулицю, де не було дерев і тротуар білів од місячного сяйва. Вони зупинились і стали обличчям одне до одного. Вечір був уже досить холодний, сповнений тієї таємничої бентежності, яка завжди відчувається на зламі пір року. Лагідне світло з вікон стиха гуло, ллючись у темряву, і щось роїлось і снувалось у небі серед зірок. Краєчком ока Гетсбі бачив, що плити тротуару - це, власне, не плити, а щаблі драбини, яка сягає потаємного місця понад деревами; він міг би вибратися туди драбиною, якби вибирався сам, і там, припавши до сосків самої богині життя, ковтнути її чудодійного молока.

Біле обличчя Дейзі зближалося з його обличчям, і серце його билося дедалі гучніше. Він знав: коли він поцілує цю дівчину, коли з’єднає назавжди свої несказанні мрії з її минущим диханням, уява його назавжди втратить божественну свободу. Тож він почекав ще хвильку, дослухаючись до відгомону камертона, яким ударили об зірку. Потім він поцілував Дейзі. Від дотику його уст вона розцвіла для нього, мов квітка, і втілення здійснилось.

Його оповідь, і навіть та жахлива сентиментальність, якою вона була забарвлена, будили щось у моїй пам’яті - якийсь невловимо знайомий ритм, якісь розрізнені уривки давно забутих фраз. На мить вони мало не склалися в завершену фразу, в мене навіть губи заворушилися, наче в німого, наче з них от-от мало вихопитися щось важливіше за струминку повітря. Але звуки так і не пробилися назовні, і те, що я вже майже пригадав, залишилося невисловлене назавжди.

Саме в той час, коли загальна зацікавленість особою Гетсбі досягла апогею, в його будинку одного суботнього вечора не засвітилися вогні, і його кар’єра Трімальхіона завершилася на цьому так само таємниче, як і почалася. Я не зразу помітив, що машини, які так весело завертали до його будинку, рівно за хвилину понуро від’їздили геть. А помітивши, подумав, чи не захворів він, і пішов довідатися. Незнайомий лакей з бандитською пикою зупинив мене на порозі, підозріливо змірявши очима.

- Містер Гетсбі часом не захворів?

- Ні.- Подумавши, він спроквола неохоче додав: - Сер.

- Я давно не бачив його і занепокоївся. Перекажіть йому, будь ласка, що приходив містер Каррауей.

- Хто-хто? - грубо перепитав він.

- Каррауей.

- Каррауей. Гаразд, перекажу.

І він грюкнув дверима в мене перед носом.

Моя фінка розповіла мені, що тиждень тому Гетсбі звільнив усіх своїх слуг і найняв нових, які до селища не ходять і хабарів у торговців не беруть, а замовляють усе потрібне по телефону, і то в поміркованій кількості. Хлопець-розсильний з бакалійної крамниці каже, що кухня там стала схожа на свинюшник, і в селищі подейкують, ніби нові слуги взагалі не слуги.

Наступного дня Гетсбі подзвонив мені.

- Ви виїжджаєте? - спитав я.

- Ні, друже.

- Кажуть, ви повиганяли всіх своїх слуг.

- Бо мені потрібні такі, що вміють тримати язика за зубами. Дейзі тепер часто буває в мене - вечорами.

Отже, весь караван-сарай розпався, мов картковий будиночок, під її осудливим поглядом.

- Ці люди - знайомі Вольфсгайма, він просив їх прилаштувати, тож я і взяв їх. Всі вони родичі - брати й сестри. Колись тримали невеличкий готель.

- Ясно.

Дзвонив він мені на прохання Дейзі - вона запрошує мене до себе на завтра на сніданок. Міс Бейкер теж буде. За півгодини зателефонувала сама Дейзі й дуже зраділа, почувши, що я приїду. Видно, щось затівається, подумав я, а проте мені не вірилося: невже вони збираються влаштувати сцену, і то вельми тяжку, якщо все буде так, як Гетсбі намалював мені в саду.

Наступного дня зранку стояла страшенна спека - це був чи не останній і чи не найспекотніший день літа. Коли мій поїзд виринув з тунелю на сонячне світло, тільки гарячі гудки фабричного димаря «Нешнел біскуіт компані» порушували розпечену полуденну тишу. Плетені вагонні сидіння пашіли жаром; моя сусідка стоїчно пітніла у своїй білій блузці, та врешті, коли газета змокла під її пальцями, із зойком розпачу занурилася у хвилі задухи, її сумочка впала на підлогу.

- О боже! - здушено вигукнула вона.

Я насилу нахилився, підняв сумочку й простяг їй, тримаючи у випростаній руці за самісінький край на знак того, що не зазіхаю на неї; та однаково всі довкола, включаючи і власницю, запідозрили мене в злодійстві.

- Жарко! - казав кондуктор щоразу, як бачив знайоме обличчя.- Оце так погодка!.. Жарко!.. Жарко!.. Жарко!.. Вам не жарко? А вам жарко? А вам...

Його палець відбився темною плямою на моєму сезонному квитку. Невже в таку спеку когось може обходити, чиї уста він цілує, чия голівка лишає вологий слід на кишені піжами над серцем?

... Поки ми з Гетсбі чекали біля дверей в холі в Б’юкененів, звідкись війнув легкий вітерець, і телефон, оживши, задзвонив.

- Подати труп господаря? - загорлав у трубку лакей.- На жаль, це неможливо, мадам,- у таку спеку до нього не доторкнешся.

Насправді ж він казав лише:

-