Читати книгу - "Код Катаріни, Йорн Лієр Хорст"

— Йому не дає спокою дорога в Трьоннелазі, — завважив Гаммер, відкриваючи сторінку, на яку заходив Мартін.

Це була стаття у свіжому номері газети «Адрессе-авісен» про обвал на дорозі з інтерв’ю з кимось із шефів дорожньої служби.

Стіллер виявив ще одну адресу, на яку заходив Мартін. Він задавав у пошук фразу: «Що стається з тілом після смерті».

Гаммер відкрив сторінку. То була популярно-наукова дослідницька стаття про те, що відбувається з тілом померлого, від перших годин з трупними плямами й трупним одубінням до тління і розкладання тканин.

Стіллер вилаявся, стискаючи кулаки.

— Оце те, що й треба довести! — вигукнув він і знову вилаявся.

Вістінґ звик не робити моментальних й однозначних висновків.

— Це може ще й нічого не означати, — промовив він.

— Нічого не означати?! — обурився Стіллер. — Фацет хоче довідатися, як розкладається труп! Мабуть, знайшов не одну відповідь на свій запит, — він тицьнув пальцем на монітор.

— Він розпитував мене про це саме, коли я був у нього в п’ятницю, — пояснив свою позицію Вістінґ. — Його мучить питання, чи залишилося хоч щось, по чому можна впізнати Катаріну через стільки років, якщо її, звісно, знайдуть.

— Ясно, що його це цікавить! Закопав, а тепер думає, чи є йому чого ще досі боятися, якщо її знайдуть, — не вгавав Стіллер.

— Не забувай, що Мартін має алібі, — втрутився Гаммер.

— Але не у випадку з Надією Кроґ, — відмахнувся від нього Стіллер і обернувся до Вістінґа. — В якому контексті це було сказано?

Вістінґ подумки прокрутив у голові ситуацію.

— Запитав, чи ми з’ясували, кому належало тіло жінки, знайдене в прибережній смузі в Сьорланні. Це наштовхнуло його на думку про можливий нинішній вигляд Катаріниного тіла, якщо вона таки загинула двадцять чотири роки тому.

— Гаразд, — змахнув рукою Стіллер. — Ви говорили про трупи до згоди поїхати в літній будиночок чи після?

— Після, — Вістінґ збагнув, куди хилить Стіллер. — Гадаєш Надія Кроґ похована десь там, неподалік літнього будиночка?

— Те, що відбувається в наших головах — безперервна серія ланцюгових реакцій, — замислено промовив Стіллер. — Одна думка породжує іншу. Очевидно, Мартінові не сподобалося, що ти поїдеш до нього в гості й копатимеш там хробаків.

— У будь-якому разі, ми почепимо йому трекер і відстежуватимемо всі його пересування, — сказав Гаммер. — Якщо він боїться, що Надію можуть упізнати, то вихід є лише один: відкопати її.

26

На вулиці зупинилося авто. Маленьке чорне «ауді». Даніель Леанґер нахилився над кермом, розглядаючи в лобове скло будинок навпроти. Ліне помахала йому рукою з кухонного вікна, даючи зрозуміти, що він правильно розшукав адресу і що вона вже готова.

— Мала щойно заснула, — сказала Ліне до Тумаса й показала йому пляшечку з кашкою.

Ліне сподівалася, що донечку припильнує Софі. Сусідка ніде не працювала й теж мала доньку, всього лиш на кілька місяців старшу за Амалію. Але Софі довелося їхати в Осло, до адвоката, який уже тривалий час намагався розділити майно між нею та її колишнім чоловіком. Тож нянькою призначили Тумаса.

— Доки вона спатиме? — поцікавився Тумас.

— Доки прокинеться, — усміхнулася Ліне. — Годину. Може, півтори.

Тумас не мав досвіду обходження з маленькими дітьми, але напередодні навчився годувати малу й міняти їй підгузки. Якщо йому під силу пілотувати гелікоптер, то мусить зуміти порадити собі кілька годин з племінничкою.

— Зателефонуй мені, якби щось не так, — сказала Ліне на прощання й шаснула за двері.

— Ознайомилася зі справою? — запитав Даніель, коли вона сіла на пасажирське сидіння.

— Так, але мені багато чого треба ще з’ясувати, наприклад, про жінку, до якої ми їдемо, яка влаштувала вечірку…

Даніель не дав Ліне договорити.

— Зажди! — він показав рукою на записувальний пристрій. — Про це ми говоритимемо, коли ввімкнемо диктофон.

— Але я вважаю, що не все годиться для радіо, — запротестувала Ліне.

— Ми потім зредагуємо, звичайно, — заспокоїв її Даніель, звертаючи на головну дорогу. — Я просто хочу, щоб усе відбувалося максимально автентично.

Замість обговорювати подробиці справи і своє ставлення до них, Ліне з Даніелем розмовляли про сценарії окремих епізодів, про що йтиметься у статтях.

Вони вже домовилися про три інтерв’ю. Перше — з Лів Гове, однокласницею Надії Кроґ, у якої відбувалася вечірка, коли зникла Надія. Друге — з керівником Червоного Хреста, який брав участь у пошуковій операції. І третє — з Кетілем Нюстрандом, поліцейським, який надзирав за місцем, де залишили гроші для викупу.

— Поліцейський не зміг сьогодні зустрітися з нами, — повідомив Даніель. — Візьмеш його пізніше, десь на тижні. Зате я маю домовленість з Сірою пантерою.

— Сірою пантерою? — перепитала Ліне, відразу згадавши підпис у листах викрадачів.

— Так, зі старійшиною товариства, Відаром Арнтценом. Він живе в Шіені. Доведеться зробити невеличкий гак…

Ліне добре пам’ятала його з матеріалів справи. Ніде не згадувалося відкритим текстом, що викрадачі підписувалися «сірими пантерами». Поліція перевірила і саму організацію — Товариство пенсіонерів, і її керівника, однак лише тому, що не було більше за що вхопитися, крім цієї соломинки.

— Це могло б стати заголовком другого епізоду, в якому ми розкриємо текст листів викрадачів, — вів далі Даніель. — «Сірі пантери».

Ліне з ним погодилася. Добра ідея! Не як вступ до самої суті справи, а більше як курйоз та ілюстрація того, яку грандіозну роботу вела поліція.

— Скільки ж йому тепер, якщо він вже тоді був старійшиною? — здивувалася Ліне.

— Дев’яносто три, якщо я не помиляюся. Як він сказав, поліція вперше в його житті постукала тоді йому в двері.

— Ми повинні простежити шлях листів до батьків, — запалилася Ліне. — Викрадачі ж вирізали адресу Кроґів з телефонного каталогу!

— Я хотів розшукати секретарку, яка їх розпечатувала на фірмі Кроґа, але вона вже померла, — сказав Даніель. — І телефонної будки більше немає.

— Спробуймо розшукати когось з тих, чиї відбитки пальців поліція знайшла на телефонному каталозі, — запропонувала Ліне. — Таких було троє. їхні імена знайдуться у поліційних рапортах.

— Добрий помисел, — кивнув Даніель.

— Якщо вони, звісно, захочуть говорити, — відразу засумнівалася Ліне. — Бо ж саме через відбитки пальців вони потрапили в поле зору поліції.

— Якщо не пощастить, розпитаємо поштаря. Його ім’я теж маємо. Поліція брала його відбитки, щоб відсіяти від решти.

Даніель востаннє звірився з GPS і завернув у типовий для 70-х років квартал особняків, з пишними садками й будинками в однаковому архітектурному стилі, які за багато десятиліть розширилися коштом прибудов і добудов.

Даніель зупинився біля ряду сміттєвих контейнерів, виставлених на вулицю, але двигуна не глушив.

— Он там, — показав він на будинок, майже схований за