Читати книгу - "Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Як я вже казала, чари Нижніх Земель бувають згубними. Навіть чисто захисні чари. Далися взнаки століття окупації постійно новими завойовниками.
Кривава лялька Хольгрена була не більше ніж опудало. Він зобразив легенький натяк на обличчя, моток довгого волосся і темну мантію. Та, яку він зробив для мене, була чимось більшим. Її коротке коричневе волосся було вміло, хоча й просто, вкладене, на обличчі не було жодних шрамів чи плям. Ніс був довгим і прямим, зелені мигдалеподібні очі – ідеально збалансовані. Мої власні тонкі губи були повнішими на її обличчі, і я потребувала косметики, щоб зробити їх такими червоними, як він зобразив. Я доторкнулася пальцем до свого ламаного-переламаного носа і запитала себе, чи він насміхався з мене, чи… насправді так мене бачив.
Я відвела погляд, почуваючи себе ніяково на кількох рівнях.
-- Поспіши до біса, Хольгрене.
Нарешті він закінчив. Він встав, потягнувся і глянув на своє творіння.
-- Довго вони не протягнуть, -- сказав він і віддав мені ножа.
-- То давай приступимо.
-- Другий крок – відвернути від нас увагу, поки ляльки притягують її до себе. В мене є дещо, що може стати нам в пригоді, омана, але мені потрібна година, а то й більше, щоб її приготувати.
-- В нас немає часу. Я маю кращу ідею.
-- Яку?
-- Побігти щодуху.
Він посміхнувся, несміливо, а я посміхнулася у відповідь.
-- Готовий?
Він кивнув.
-- Відправ їх правими сходами. Зі світлом, якщо можеш.
Він знов кивнув, і криваві ляльки ожили. Над рукою фальшивого Хольгрена вигулькнула яскрава сфера світла, вони в унісон повернулися, помчали в зал і вниз по сходах. Я порахувала до трьох, схопила Хольгрена за руку і побігла.
Страх – дивна штука. Він може вбити тебе, але він також може зберегти тобі життя, якщо ти осідлаєш його, замість того щоб боротися з ним. Він загострює всі твої почуття. Придає ногам крила. В його обіймах час сповільнюється і в тебе з‘являється час оцінити події, якого за нормальних умов у тебе немає. Принаймні мені так здається. Кому знати, як не мені. Більшу частину мого життя мене майже завжди супроводжував страх.
Я почула його перш ніж побачила, легесеньке шкрябання по каменю. Ми щойно пройшли вхід і довгими стрибками опускалися лівими сходами. Хольгрен, з отими своїми довгими ногами, вже трохи вирвався вперед. Я кинула погляд назад, щоб побачити, як там криваві ляльки і краєм ока помітила, як сотні тіней мчать до їхнього дрібного світла. Саме в цю мить я почула нагорі, десь за метр від вуха, те легесеньке шкрябання по каменю. Я відразу зрозуміла, що не всі монстри клюнули на приманку.
Перш ніж я встигла подумати, я зметнула руку і вбила кинджал в голову створіння.
Чи спрацював би звичайний ніж? Швидше за все, ні. Цей спрацював. Він досі утримував залишки потужної магії. Жахливої магії. Він пробив череп створіння так, наче шкаралупу яйця, і створіння впало зі стіни на землю позад мене, мертве. Це хороша новина. Погана новина полягала в тому, що одне з його щупалець заділо мою руку. Це був легесенький контакт, але на якусь мить вся моя рука заніміла і я випустила кинджал. Принаймні, я була жива.
Ми досягли підніжжя сходів і щодуху помчали до подвійних дверей, що знаходилися десь в двадцяти метрах. На той час світло в кривавих ляльок погасло. Це не мало значення. Ми вже майже втекли. Наскільки я бачила, крім вбитої мною, з нашого боку залу тіньових істот більше не було.
Я забула про матір всіх кошмарів над нами. Щупальце товщиною з Боріанове поні ляснуло перед нами, відрізаючи нам шлях до подвійних дверей. Воно могло запросто розчавити нас. Думаю, йому подобалося гратися зі своєю їжею. Хольгрен, який біг попереду, пригальмував і відступив, щось бурмочучи і жестикулюючи. Я сумнівалася, що закляття, яке він готував, буде більш ефективним проти цієї істоти, ніж його попередні спроби прикінчити нападників.
Я дивилася вгору на неї. Вона дивилася вниз на нас. Голосом, що нагадував свист вітру серед могильних каменів, вона тихо засміялася.
-- Що, курва, смішного? – закричала я. – Роби вже, що задумала.
-- Амро… -- пробурмотів Хольгрен. Я ігнорувала його. Хольгрен не надто полюбляв браваду, але вона інколи мала свої переваги.
Щупальце згорнулося в кільце навколо нас, загрозливо стискаючись, але ще не торкаючись нас. І весь цей час продовжувався жахливий сміх.
-- Приготуйся створити світло, -- пробурмотіла я до Хольгрена. – Якесь яскраве світло.
Питаєш, чому мені так смішно, мала? Мене Послали спіймати в пастку богиню, а замість цього я бачу якусь злодюжку і заштатного мага. Хіба це не смішно?
-- Та не дуже.
Мені смішно, хоча моєму пану буде не до сміху. Ваші черепи стануть чудовим лоном для моїх прекрасних дітей.
-- Чисто з цікавості, як проходить весь отой череп-в-ролі-лона процес.
Насправді все доволі просто. Я відкушу вам голови і проковтну їх. Проте ви не помрете. Не відразу. Бачте, мої дітки потребують носія здатного відчувати муки.
-- Ясно. Дякую, що прояснила цю справу. В мене ще одне запитання. Якщо ти не проти. Що за сліпа й жалюгідна помісь велетенського кальмара і павука мала настільки поганий смак, що запліднила тебе? Судячи з того, які тупі та бридкі твої діти…
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Злодійка, яка плюнула Фортуні в добре око, Майкл МакКланг», після закриття браузера.