Читати книгу - "(не) Колишні, Таня Смолярчук"

Спогади

-Ну то як на сьогодні затусимо?- наполягає на своєму Сніжанна, а я розумію що фігова подружка, адже від того часу як ми з Андрієм стали жити разом ще більше віддалилася від неї.

Все менше стала розповідати подробиці особистого, адже є щось магічне у відношеннях двох закоханих, і ніяких третіх осіб в цьому не повинно бути..

Коли я поділилася з подругою інформацією про свій похід до батьків Андрія, то вона була трішки шокована таким і випадково запитала чи не перебільшую я, адже до неї вони завжди відносилися з трепетом як до рідної.

Ця інфа з сумом засіла в моєму серці.Я так і не зрозуміла чому вони настільки категоричні щодо мене, адже по факту я намагалася, я дійсно старалася бути стриманою, хоча відчула з невагу від його матері у першій же фразі.

Добре що Андрій завжди на моєму боці, інакше б я проплакала б цілу ніч.

Ми гуляли під зорями і шумом тихого нічного неба.Розмовляли на різні кумедні теми, будували плани на майбутнє.

Мені дуже сподобалася його мрія мати донечку, неодмінно схожою на мене.А я ж в свою чергу заявила, що якщо наша донечка буде схожою на мене, то синочок неодмінно буде таким же мужнім і дбайливим як його татко..

-Я хочу провести цей вечір з Андрієм, не ображайся добре, я тобі подзвоню потім..

-Гаразд хіба ж я не розумію, амури і все таке.Щаслива ти Мар'янко, Андрій дійсно класний, іноді я навіть заздрю тобі білою заздрістю..

-Ти неодмінно зустрінеш того хто засяде глибоко в твоєму серці, хто змусить тебе ще більше розправити крила- кажу образно вимальовану фразочку, від чого подруга починає сміятися..

-Ти що?Куди більше..Якщо в мене ще більше розправляться крила то мене здме нафіг туди куди він мене не знайде..Ні, ні, ні.Тато й так погрожує припинити мої загули закривши мене у кімнаті, і забравши телефона..

-Кумедна ти..Ой Андрій дзвонить, я піду наберу тобі потім..

-Гарного вечора- кидає на останок перед тим як заліпнути у своєму телефоні.

-Привіт коханий ти вже звільнився?- здіймаю слухавку в телефоні, і чую муркотливий голос Андрія...

-Я шалено скучив, але напевне нам доведеться перенести наш сьогоднішній кіносеанс, вибач..

Сьогоднішній вечір ми планували провести у тихій сімейній обстановці, за переглядом якогось гарного романтичного фільму.

Всі наші кіносеанси завжли завершувалися палкими ночами проведеними в обіймах один одного, але сьогоднішню ніч напевно я буду вимушена провести у повній самотності.

-Нічого страшного, щось трапилося?

-Ні нічого.У батька запланована якась ділова зустріч на якій я зобов'язаний бути, тому напевне повернуся пізно, не чекай мене мишко..

-Ти ж чудово розумієш що я буду чекати тебе до останнього і не засну без твоїх обіймів

-Тоді зроблю все щоб пошвидше закінчити цю нудьгу і прилетіти до тебе

-Кохаю тебе..

-А я тебе- у телефоні зависає пауза, потрібно завершувати дзвінок але ніхто не наважується зробити цього першим.

Так завжди у наших розмовах..

-Так все бувай, а то запізнишся на свою нудну вечерю..

-Біжу але обіцяю повернутися..

-А я обіцяю чекати тебе..

Після завершення дзвінка відразу набираю Сніжанну і хочу повідомити їй про те що можна було ще десь посидіти, адже на вулиці теплий літній вечір і не хочеться сидіти у нудній квартирі в повній тиші.

Але як виявилося плани моєї повітряної подруги роздуло під кутом сто вісімдесят градусів..

Тому вирішую просто прогулятися.На щастя наушники у сумочці є, плейлист в телефоні забито до неможливості, тому є всі шанси непогано провести час і відпочити.

Іноді я полюбляю цю невимушену атмосферу.Довго кататися по вулицях міста безперервно слухаючи улюблену музику.У цей момент я неначе відключаюся від буденності і проблем та повністю поринаю у свій невеличкий світ фантазій та мрій.

Так саме і сьогодні, на вулиці вечоріє, все менше і менше людей у автобусі на за ним, і лише яскраві вогники вуличних ліхтарів поблискують  навіюючи якусь особливу магнетичну дію..

Навіть не помічаю скільки проходить часу від моєї поїздки.

Оговтуюся тоді коли до мене підходить шофер і каже що це кінечна зупинка, і сьогодні він вже нікуди не поїде.

Швидко запитую назву вулиці куди мене занесло, а тоді продовжуючи насолоджуватись улюбленими хітами направляюся вздовж просторої алеї у напрямку свого дому..

У центрі міста дуже людно, кінець робочого тижня, кожен старається якось розважитися, бачу нічний клуб з довго вишукованої черги молодих людей, а через дорогу стоянка найдорожчого у цьому місті ресторану, місце якої заповнено дорогими та вишуканими авто..

Мій погляд приваблює компанія поважних людей, серед яких усі присутні здаються мені знайомими.

Я бачу Андрія з Сніжаною у компанії їхніх батьків, всі  вони щось весело обговорюють і обіймають Сніжанну як рідну донечку.

У горлі засядає якийсь невидимий клубок який заважає мені дихати, здавлюючи глотку.

Я почуваюся зайвою навіть на відстані, моментом проносяться спогад з дня знайомства з батьками Андрія.З яким презирством і ненавистю вони дивляться на мене, і з якою любов'ю дивляться на мою подругу..

До очей підкочуються сльози і я швидко ховаюся у гулі промайнувшої вулиці.Не хочеться щоб саме зараз мене хтось бачив, такою роздавленою та слабкою..

Не знаю скільки ось так брожу вулицями.Нарешті даю волю сльозам адже знаю що лише так зможу виплакати весь біль і образу.Звісно не звинувачую у цьому ні Сніжанну ні Андрія.Ніхто не винен що я не подобаюся його батькам, і ніхто не зобов'язаний любити мене.

Після сліз стає трішки лекше, і я навіть можу опанувати свої емоції та направитися додому.