Читати книгу - "Характерник, Дмитро Чорнота"

Коли загони козаків об’єдналися, Паливода наказав Федору Тихому зібрати всіх відбитих полонених, які не беруть участь у бою і відвести їх на північ в тил основного загону. Невідомо чим може все закінчитись. Ймовірність раптового приходу донців, на яких так розраховували татари, все ще зберігалась.

Коли Северин побачив, що Тихий виконав наказ і за його спиною не було беззахисних земляків, він перейшов від оборони до атаки. Підбадьорюючи своїх побратимів, Паливода відважно кинувся в бій. Відповідальність за людей, яких він відбив у татар, стримувала і робила занадто обережним. Зараз же ця відповідальність зникла. Тому він всім своїм серцем, розумом і характером кинувся на ворога. Северин відчував себе більшим, спритнішим і сильнішим, ніж зазвичай. Настрій характерника передався іншим козакам, що були поруч. Ті так само відчайдушно кинулись в бій, не відчуваючи страху і тривоги. Такий прилив сил і енергії пригнітив татар. Особливо коли вони побачили як шабля одного з козаків розрубала їх товариша від шиї до таза. Навіть бувалі татарські воїни були шоковані таким видовищем. Їх друг ще був при свідомості і намагався щось сказати і зробити, коли його голова впала біля його ніг, а права рука, яка залишилась у відрубаній частині тіла в якій була і голова, ще тримала шаблю і вимахувала нею рубаючи свої ж ноги.

Побачивши таке, татари кинулись на протилежний фланг і намагались там прорватись. Але все було марно. Коли ситуація для орди стала загрозливо безнадійною, зі східного флангу, який ще не був повністю перекритий козаками, вискочило кільканадцять вершників. Це був мурза зі своєю охороною та наближеними. Вони щодуху помчали в степ. Група козаків кинулась навздогін. Дуже цікаво їм було полонити командувача ордою. За нього можна було б виміняти кілька десятків український полонених з татарсько-турецького полону, а якщо цей мурза виявиться якимось знатним і відомим, то і сотню або дві.

Коли козацькі вершники майже наздогнали втікачів, від їх загону відділилися татарські охоронці і прийняли бій. Маючи чисельну перевагу і вищий бойовий дух, козаки доволі швидко впорались з загрозою. Проте час було втрачено і наздогнати головну ціль було неможливо і небезпечно.

Татари все ще хоробро відбивалися, незважаючи на безнадійне становище. Їх командири вже не підбадьорювали своїх підлеглих. Вони бачили, що шансів немає. Проте, дехто ще сподівався на чарівну появу донців, дехто, не уявляючи загальної картини, думав що все не так погано. Однак коли військом прокотилась новина, що командир втік і залишив їх, всі все зрозуміли. На той час їх залишилось менш як п’ять сотень, коли з усіх боків оточило кількатисячне козацьке військо.

Тутай, ватажок одного з татарських загонів, розумів всю серйозність і безвихідь ситуації. Він стояв з піднятою шаблею і дивився навколо. Більша частина його загону лежала навколо нього понівечена страшними ранами. Відрубані частини тіл, з яких ще витікала кров та інша рідина; розрубані голови в яких було видно ще свіжий мозок, а очі дивились в різні боки одне на тебе, а інше на власне тіло, що лежало поруч; тіла з головою, тулубом і однією рукою, яка все ще розмахувала в повітрі, наче тримала зброю… Тутай був досвідченим воїном. Він знав, що козаки безжальні в бою. Проте, він також знав, що подібні рани козаки завдають тільки тоді, коли поміж них є характерник, який заражає козаків навколо неймовірним бойовим духом своїм характером. Тоді вони черпають силу і енергію невідомо звідки. Стережись.

Навколишня картина була жахливою. Проте, орда все ще не здавалася і відбивалася як могла. Хоча було ясно, що шансів у татар не залишилось. Ще близько години вони тримались з усіх сил. Коли їх залишилось зовсім мало, козаки припинили свій тиск і відступили, утворюючи навколо противників ширше, однак щільне кільце. Це був вигідний тактичний хід для Січового Товариства. По-перше, вони давали можливість якийсь час подумати ворогові і прийти до загальної думки про те, що супротив не матиме сенсу. По-друге, так вони берегли свої сили і людей. В такому стані ситуація складалась так, що козаки, маючи безпрограшну позицію в даних обставинах, займали оборонну позицію навколо ворога. Поки оточені вирішували що робити, козаки відпочивали і відновлювали сили. Якщо ворог вирішував йти в атаку, козаки займали оборонні позиції і лише відбиватись від атак тримаючи ворога в кільці. Таким чином січовики мали можливість зберегти сили і здоров’я своїх вояків. І в той же час впливали на моральний стан ворога.

Тутай з жалем зрозумів ситуацію. Він не був боягузом. В опалі битви йому навіть страшно не було. Мозок і тіло були зайняті іншим. Але тепер, коли козаки відступили, татарський ватажок відчув страх і пошкодував про такий крок запорожців. Адже одне діло загинути в нерівному бою як воїн. І зовсім інша справа опинитись в оточенні, коли необхідно приймати рішення не тільки за себе, а й за своїх земляків. Потік Тутаєвих думок перервав голос одного з козаків: «Залиште собі коней і два луки зі стрілами. Решту кидайте на землю і вільні. Вас небагато, двома луками прогодуєтесь. І за наші села ми спокійні будемо. Якщо все зрозуміло – виконуйте і бігом звідси».

Серед тих, хто залишився Тутай був найдосвідченішим воїном. Тому всі вважали його за головного. Тепер на нього дивилось кілька десятків пар очей. Він вирішив надовго не замислюватись над ситуацією. Просто мовчи кивнув, кинув шаблю і ножа додолу, дістав свій лук і взяв ще один у найближчого воїна. Коли решта татар роззброїлася, козаки утворили в колі «коридор», через який виїхали залишки орди. Тутай покинув оточення останнім.