Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

Олеся

— Якщо ти приїхала, просто помовчати, ми могли б зустрітися в кафе? — Віка дивиться на мене поверх своїх окулярів і чекає, що я почну говорити.

А я не знаю що сказати. Навіть не знаю, чому я до неї сьогодні приїхала в офіс, мабуть, мені хотілося з кимось поговорити, тільки особливо говорити нема про що. Все, зрозуміло.

— Вчора Матвій знову приїжджав і відмовляв мене від розлучення, — говорю так тихо, наче нас можуть почути. — Або на крайній випадок, залишитися жити в нашому домі.

– Ти відмовилася?

— Так, не хочу нічого, особливо жити там, де кожна дрібниця мені нагадуватиме про те, як ми колись були щасливі. І знаєш, що найжахливіше? — мало не підстрибую на дивані. — Приїжджає він до мене, дарує подарунки, квіти, вибачається, а насправді залишається мудаком.

— В якому сенсі? — незрозуміло цікавиться Вікторія.

Вдихаю більше повітря в легені та думаю, чи варто говорити про це? Мені, якщо чесно, стає так соромно. У мене був гарний чоловік, чудовий шлюб, усі умови для життя, мені всі заздрили. Не те щоб я хвалилася, просто знала, що самотні жінки поглядали на мого чоловіка, навіть не самотні, і тепер розлучаючись з ним, мені здається, що всі сміються з мене. Мовляв, бачиш, яке життя не справедливе, одержуй за своє щастя.

— Юлька говорила, що його секретарка досі працює у компанії, — неохоче відповідаю я. Все одно їй розповім, краще це зробити зараз.

— Поводиться як типовий егоїст, ми з тобою це обговорювали, — відповідає мені Вікторія, у своїй професійній манері.

— Мені від цього не легше, Вік, — намагаюся вдихнути повітря, але чомусь різко починає нудити.

— Ти чого? – психолог підсідає до мене. — Тобі погано?

— Твої духи, сьогодні якісь задушливі, — швидко дихаю, щоб прогнати нудоту.

– Які? Я користуюсь ними вже приблизно рік, – трохи ображено відповідає вона.

— Ні, вибач, щось знову занудило, — виправдовуюсь і про всяк випадок відсуваюсь від неї.

– Коли це почалося?

— Учора на сніданок Ріта з Максом смажили яєчню і мене вирвало.

— Ти що, вагітна? — Віка трохи примружується.

Я розумію, що це можливо, але не хочу вірити в це. Знову.

– Ти робила тест? Ходила до лікаря? — запитання посипалися градом.

— Вік, все нормально. Через пару тижнів, пройде як вірус, — ледве стримую сльози, бо це так жорстоко, настільки несправедливо і болісно знову все проходити.

Віка мовчки дивиться на мене, ніби сканує і відійшовши убік, наливає мені води.

Випиваю всю склянку одним махом, начебто легшає, але все одно нудота залишилася.

— Олесю, — продовжує Вікторія, знову одягнувши окуляри й взявши свій блокнот. – Ми з тобою стільки працювали, щоби ти ставилася до вагітності як до вірусу?

— А що мені лишається робити? – знову стримую сльози.

Мені не хочеться в це вірити, тому що я знаю себе: знову наглядатиму речі для малюків, знову відчуватиму надію. Не хочу думати про те, що може ніколи не статися, а зараз все стало складніше, адже в цьому очікуванні та в цих мріях, я одна.

— Ти маєш зробити тест. Хочеш я схожу в аптеку? – очі подруги сяють, вона виглядає щасливішою, ніж я.

– Не треба, я знаю, що вагітна, – і я справді це відчуваю. Мабуть, наша близькість, остання як я думала близькість, викликала фурор і це трапилося в мою овуляцію, але сталося не так, як ми зазвичай це робили. Був жорсткий і одночасно, дивовижний секс на столі, в моїй студії. Ось так просто.

Я його ненавиділа, він мене трахав і як би не було смішно — заробив мені знову дитину. Цікаво, якщо все це сталося таким шляхом, то, може, саме цього разу затримається? Може це саме того разу, коли в мені зародилося життя, щоб врятувати нас, врятувати наш шлюб і мою зацьковану душу?

— Олесю, якщо ти справді вагітна, тобі треба сказати про це Андрію, — Віка дивиться на мене, наче я сама не знаю, що треба робити у таких випадках.

Я сирота, ближче, ніж чоловік у мене нікого немає, звичайно, про всі свої радощі та негаразди, я завжди першому говорила все Андрію, а тепер навіть не знаю, з чого почати і як взагалі з ним говорити на цю тему.

— Він батько твоєї дитини і я прошу тебе, перестань думати, що це тимчасово.

— Не хочу раніше часу засмучуватися, — ледве чутно, шепочу я.

— Що за маячню ти несеш? Це те, чого ти хочеш найбільше у світі, прислухайся до себе, тільки ти знаєш, що тобі правильно.

І Вікторія має рацію, цього разу я почуваюся по—іншому, просто боюся подивитися на цю ситуацію під колишнім кутом, якщо у мене знову станеться викидень, я навіть не знаю, що робитиму. Як мені жити, якщо моє життя зруйнувалося як картковий будиночок?

— Що тебе турбує? — знову вклинюється Віка зі своїм супер—повчальним поглядом.

— А якщо йому не потрібна вже дитина? Якщо він уже відмовився від цієї ідеї?

— Розв'язуватимеш проблеми в міру надходження. Якщо він добивається того, щоб ти відмовилася від розлучення, значить любить тебе. Можливо, він заплутався?