Читати книгу - "Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова"

- Пробач, мені не слід було робити тобі пропозицію, - Марк почав розмову сам, коли його друзі перевезли речі, і тільки вночі покинули квартиру. – Навіщо тобі пов'язувати життя з калікою… Ти молода, приголомшлива жінка… А я… пробач… вирвалося… не міг більше приховувати своїх почуттів… - він замикається, то дивиться на мене, то відводить погляд.

- Марк, ти обов'язково видужаєш, це навіть не обговорюється! - сідаю навпочіпки біля інвалідного візка. - Але нам дійсно треба поговорити... Розумієш, у мене за спиною стільки болю, який так і не залишився в минулому. Він завжди зі мною. І я сумніваюся, що це колись зміниться. А у тебе все життя попереду. І я завжди буду поряд… але…

- Перше кохання все ще живе? У тебе завжди сум в очах, він не йде, навіть якщо ти посміхаєшся, - проводить рукою по моїй щоці, ледве торкаючись, дуже дбайливо.

- Набагато гірше... Марк. Я… я… - навіть зараз через три роки мені нестерпно вимовляти це вголос, - Втратила дитину…

Він здригається, як від удару. Хапає мене за руки. Заглядає у вічі.

- Розкажи мені все, не тримай цей біль у собі… - і стільки участі в його погляді, стільки турботи, ніби він хоче розділити мої страждання.

Вперше за три роки я починаю говорити. Не в думках сама з собою, а відверто вголос. Те, що навіть не розповідала Льоші. Відкриваю почуття як на сповіді. Про Влада не вдаюсь у подробиці – це не має значення. Просто розповідаю, що був роман із чоловіком, який згодом виявився одруженим. Викладаю все про свою втечу, про життя в Лондоні і... про втрату... На цьому моменті я задихаюся, сльози душать, горе, кислотою спалює нутрощі. Я начебто знову переживаю все.

- Розумієш ... це не пройде ... я досі відчуваю, що мій малюк живий. Знаю, це неправильно, це самообман. Але абсолютно нічого не можу з цим вдіяти. І ті стосунки… сумніваюся, що я здатна ще на почуття. Минуле забрало в мене все. Отже Марк, справа не в тобі, а в тому, що я неповноцінна, я порожня, випалена всередині. І каліка в цьому випадку саме я. А ти заслуговуєш на іншу жінку, яка щиро зможе тобі освідчитися в коханні…

- Ілоне, мені не потрібна інша, - бере мене за руки, стискає, - Я полюбив, ще там, на перехресті, як удар блискавки, і я зник. Я не вимагаю від тебе нічого, жодних зізнань. Мого кохання вистачить для нас двох. Я буду день за днем ​​намагатися вгамувати твій біль, заповнити життя радісними моментами. І я дочекаюся на цих губах, – проводить вказівним пальцем по верхній губі, – щирої усмішки. Зроблю все, щоб вигнати тугу з твоїх очей. Хоча звичайно, і я не подаруночок, що за мужик, який не може самостійно пересуватися. Але саме ти даєш мені сили для боротьби, і маленьку надію, що все у нас можливе… Якщо є бажання, можна подолати все…

Його очі… у них стільки почуттів, вони такі відкриті, і в цей момент здаються віддалено близькими. Щось там є, всередині них, що знаходить відгук у моїй душі. Марк в принципі іноді викликає в мені відлуння минулого болю. Немов у ньому я бачу примар минулого. І в той же час розумію, що це абсолютно інша людина, надійна, дбайлива. Але хоч би як він старався. Моє серце мовчить. Воно, як і раніше, тягнеться до того, далекого, коханого, недоступного.

- Я як друг завжди буду поряд. Поїду з тобою на реабілітацію.

Він збирає рукою мої сльози.

- Прошу, дай мені шанс довести, що в цьому світі ще є прекрасне. Що твоє життя ще може заграти різними фарбами. Ілоне, тільки ти даєш мені сили боротися, тільки ти освітлюєш кожен мій день. Не скасовуй весілля. Якщо нічого не вийде, я відпущу тебе… Але давай спробуємо… Я зроблю все, що в моїх силах… Просто довірся…

І стільки благання в його очах. Розумію, відмова підірве його віру, позначиться на лікуванні. І ні, я не вірю… ні на секунду не сумнівалася – це провал.

- Але я прошу дуже багато. Попереду реабілітація. Невідомо, як вона пройде. Чи зможу я хоч би ходити нормально. На твої плечі через мене лягло дуже багато. А тут я ще й заміж пропоную. За душею ні копійки, майбутнє ... воно маячить нерозбірливою плямою, - хлопець відчуває мій настрій. Бачу, як очі Марка миттєво згасають, як запал меркне, і на зміну світла приходить темрява.

Адже він міг зараз грати у футбол, радіти життю... А тут я з'явилася на дорозі... Сил, сміливості, не знаю, ще чого мені не вистачає сказати: "Ні". Я вирішила, що поставлю його на ноги. Марк повернеться до нормального життя, а потім і я зможу піти. Коли він буде здоровим, він мене відпустить, зрозуміє, що я не зможу дати йому повноцінної сім'ї.

- Я залишусь із тобою. І ти неодмінно ходитимеш, - вимучено посміхаюся. А на душі таке відчуття, що я власною рукою підписую собі вирок.