Читати книгу - "Секрет Світлячка, Олена Гуйда"

– О, тобі варто було стати цілителем бойового загону тільки для того, щоб побачити цей вираз на морді Етклонера, – з якоюсь особливою насолодою протягнула Мелані, розчервонівшись чи то від морозу, чи то від надлишку емоцій. – Це було незабутньо.

Що правда то правда. У мене і в самої настрій став на порядок краще після тієї німої сцени. Та він навіть не потрудився зберегти хоч подобу гідності. Так і пішов із перекошеною фізіономією, під шепітки свідків.

– Знаючи Етклонера, він уже виношує план страшної помсти, – хмикнула я та пнула замерзлу грудку снігу. – Наприклад, розпускає ще якісь гидкі чутки. Але так. Ця сцена ще довго грітиме мою душу. Особливо, смішки після твоєї фрази про те, що я його відшила.

– Ой, та нехай розпускає, що хоче. Аби не руки. І тепер усі його плітки будуть виглядати жалюгідною спробою помсти за ущемлену чоловічу гідність. Ой, постривай! Адже саме так і є. Фі. Не гідно це чоловіки та мага.

– Це точно! – кивнула я.

Місто після свята перебувало на якомусь кисільному похміллі. Коли приходить відкат після веселощів і стає трохи сумно, накочує втома і якась апатія. Нечасті перехожі ледь видавлювали з себе слова привітання, і спішили у своїх справах, незграбно послизаючись на зледенілих натоптаних стежках.

А мені вперше хотілося посміхатися сонячним, нехай і зовсім не гріючим променям, прогулюватися вуличками і не оглядатися, чекаючи якоїсь чергової підлянки.

– Ти зараз куди? – Запитала Мелані, щойно ми досягли центральної площі.

Магазини сьогодні здебільшого не відчинились. Хіба що магазин готової сукні, кафетерій льєри Морейни та книжкова крамниця льєра Сумаха. Та й для кого відчинятись, якщо більшість містян відсипається по хатах. В Академію сьогодні дві третини адептів не прийшло. І хоч ректор обіцяв дисциплінарні покарання, мало кого це зупинило. А заняття просто скоротили.

Куди ж я? Варто, мабуть, поспішити в «Гірський притулок». Враховуючи, що тепер роботи у Роуз стало значно більше, слід їй допомогти. Але... а якщо раптом темні маги зараз там? А я все ще поняття не маю, як поводитися з ними.

– У книжковий, – вирішила я, оцінивши скупий вибір. – А ти?

Мел скривилася, явно не оцінивши мій вибір. Але й у неї вибору було не так вже й багато. Нових суконь не було через негоду та несезон. У кафетерій подруга заходити відмовлялася, бо «там стільки спокус, що я до вручення диплома в мантію не влізу, не те, що у сукні!». А книжковий її просто не цікавив через ту саму негоду. Нових романів давно не завозили, а спецлітературу вона брала в академічній бібліотеці за списком.

А ось я любила книжкову крамничку. Крім тих самих романів, у льєра Сумаха іноді з'являлися рідкісні та дуже цікаві видання. Деякі навіть не зовсім дозволені в Імперії.

– Додому піду, – прийняла рішення, розчарувавшись мізерністю вибору, подруга. – Відісплюсь. Це в тебе завтра вже практика, а в мене ще заняття. Магістри завтра не будуть такі поблажливі.

– Ну, тоді… до завтра, – усміхнулася я. – Забіжиш до мене після занять?

– Ще питаєш? Ти ще від мене сховатись спробуй. Розповідатимеш все-все. І спробуй хоч слово приховати.

Я на це лише усміхнулася. "Все-все" не вийде точно. Розголошувати подробиці завдань неправильно. Але відчуваю, якраз завдання Мел цікавили найменше.

Розпрощавшись із подругою, я засунула руки в кишені і швидким кроком попрямувала до книгарні.

Про мій прихід господаря повідомив мелодійним дзвоном дверний дзвіночок. Я завмерла біля стійки з насолодою вдихаючи особливий аромат книгарні – паперу, шкіри, чорнила…

– Ось чому я не здивований? – посміюючись у густу сиву бороду, з комірчини вийшов льєр Сумах, який віддавав перевагу торгівлі або особисто, або довіряючи її виключно молодшому синові. – Тільки ти, Трісс, можеш ходити до книгарні тоді, коли все місто відсипається після свята.

– І вам доброго дня, льєр Сумах, – усміхнулася я, дивлячись у водянисто-блакитні смішливі очі торговця. – Вибір невеликий, якщо не любиш солодке і не потребуєш нової сукні, залишається тільки читати.

– Хе-хе! – чи засміявся, чи закряхтів сухенький дідок, кутаючись у картатий вовняний плед. – На жаль, вибір такий мізерний через негоду, що я навіть не знаю, що тобі і запропонувати.

– Може, я сама щось зможу вибрати? – несміливо просила я.

– Ну спробуй. Я тоді поки що чай заварю. Будеш?

– Не відмовлюся, – вдячно посміхнулася я, вже досліджуючи поглядом стелажі з книгами.

Книг у льєра Сумаха було достатньо, враховуючи розміри крамнички. Виною тому була любов до книг самого господаря. Іноді він скуповував їх просто тому, що вони були корисними, красивими, стародавніми або просто здалися йому потрібними. Але до того ж він зовсім не намагався їх сортувати. Хоча… може, це було навмисне? На стелажах жіночі романи були сусідами з прикладною літературою. Цілі довідники з цілительства тулилися поряд із дитячими казками. Книги стародавніми мовами, з магії, з етикету чи історії. Все впереміш. Тут складно було знайти те, що справді потрібно. Зате легко було те, що могло випадково зацікавити.

Я ковзала поглядом по корінцях, не шукаючи чогось особливого. Поки на очі не потрапила одна зовсім непомітна книжка. Хтось інший пройшов би повз, але мене зацікавив тиснений знак на корінці – змія, що згорнулася на знак нескінченності і кусає себе за хвіст. Цей знак я бачила раніше. Ще в дитинстві. І зараз... пальці самі зімкнулися на шкіряній палітурці за мить до того, як я встигла злякатися від слабкого магічного розряду, що пробіг по шкірі. Немов книга чи то попереджала, чи то знайомилася.