Читати книгу - "Гендерсон, повелитель дощу, Сол Беллоу"

«Коли б я тямив щось у науці, – подумалося мені тепер, – то, мабуть, знайшов би досить простий спосіб винищити жаб».

Та, зрештою, мої взаємини з плем’ям арнюїв розвивалися цілком успішно, і тепер настала моя черга одержувати подарунки. Сестри піднесли мені щось подібне до диванної подушки, обтягнутої леопардовою шкурою, і кошика з холодним печеним ямсом, накритого солом’яною матою. Очі у Мталби широко розкрилися, брови м’яко підсмикнулися вгору, і вона зашморгала носом – усі ознаки того, що я їй дуже припав до серця. Своїм маленьким язиком вона облизала мені руку, а я забрав руку і обтер її об штани.

Але настрій у мене був радісний. Адже я потрапив у чудове, дивовижне, своєрідне місце й почував себе щасливим, зворушеним і розчуленим. У мене виникло тверде переконання, що цариця могла б довести мене до ладу, якби захотіла; я мав передчуття, що вона ось-ось розкриє долоню й покаже мені те, чого я довго й марно шукав – зачаровану річ, таємниче джерело, зародок щастя, магічний шифр. Гадаю, ви зрозуміли, що йдеться про таємницю життя. Я був цілком упевнений, що Віллатале її знає. Земля – це величезна куля, яку утримує в просторі лише її обертовий рух навколо своєї осі та власне магнітне Поле, і ми, розумні створіння, які її населяємо, чомусь думаємо, що й ми повинні обертатись у своєму власному просторі. Ми не дозволяємо собі згорнути руки й не робити того, що нам призначено, не наслідувати буття сутності вищого виміру. Ось така наша позиція, і ви, гадаю, з цим погодитеся. Та зовсім інші думки зринали в мене, коли я дивився на Віллатале, на жінку-сумут. Її не тривожили такі міркування, в ній не відчувалося стурбованості, вона мала вигляд спокійний і врівноважений. І в цьому не було ніякої біди! Радше навпаки. Досить було тільки побачити, яким щастям світилася ця усміхнена жінка з плескатим носом та беззубими яснами, з одним оком перламутровим, а другим – здоровим, з сивою кучерявою кучмою на голові. Досить було подивитись на Віллатале, і я відразу ставав спокійніший і відчував, що й сам навчуся душевної рівноваги, коли братиму з неї приклад. А ще я відчував, що наближається година мого визволення, коли пробудиться мій сонний дух.

Мене переповнювала така радісна схвильованість, що я аж зуби зціпив. Від глибоких переживань зуби в мене завжди починають свербіти. А передусім на мене впливає так естетичний захват. Атож, коли я милуюся красою, зуби в мене ниють, а ясна сверблять так, що терпець уривається. Пригадую, як мучили мене зуби – не менше, ніж тепер, – одного чудового осіннього ранку, коли я стояв у своєму оксамитовому халаті під темно-зеленим гіллям сосни й коли квіти палахкотіли вогненно-червоними барвами, а сонце скидалося на лисяче хутро, коли собаки заходилися гавкотом, а ворони сердито каркали, сварячись за колоски, підібрані на золотавій стерні. І щоразу, як мене починає терзати цей біль, блякне й наче випаровується з мене моя похмура, дратівлива, погрозлива пиха, а моє черево ніби розслаблюється й обвисає донизу.

– Будь ласка, ваша високосте, – сказав я принцові Ітело, – влаштуйте мені справжню розмову з царицею.

– А чи ви не розмовляти з нею? – запитав він, трохи спантеличений. – Ви ж розмовляти, шановний гостю Гендерсоне.

– О, я маю на увазі справжню, відверту розмову. А не світське базікання. Щоб по-чесному, – сказав я. – Про життєву мудрість. Бо я знаю, вона володіє нею, і я звідси не піду, поки вона не поділиться своєю мудрістю зі мною. Якби ви знали, як я цього хочу!

– О так, авжеж. Добре, дуже добре, – сказав він. – Хай буде. Ви мене побороти, і я не мати права відмовляти вам ні в чому, а тим паче в перекладі, хоч мені й нелегко буде.

– То ви розумієте, чого мені треба? – запитав я. – Це знаменито. Це просто чудово. Я дякуватиму вам до кінця своїх днів, принце. Ви собі не уявляєте, яку вагу має для мене така розмова.

Тим часом молодша сестра сумутності Мталба заволоділа моєю рукою, і я запитав:

– Чого вона від мене хоче?

– Вона палко закохатись у вас. Ви бачите, вона найгарніша серед гарних жінок, а ви найдужчий серед дужих чоловіків. Ви завоювати її серце.

– На ’кий біс мені її серце! – сказав я.

І замислився, не знаючи, як почати філософську бесіду з Віллатале. На чому мені зосередитися? На щасті? На одруженні? На дітях? На родині? На обов’язку? На смерті? На внутрішньому голосі, який твердив: «Я хочу, хочу!»? Чи зможу я пояснити все це їй та Ітело? Тут треба знайти найпростіші, найістотніші аргументи, а я звик мислити досить-таки плутано. Ось приклад такого мислення – тут я дослівно викладаю думки, які обсіли мене, коли я стояв на тому напеченому сонцем подвір’ї в затінку під повіткою з пальмового листя: «Лілі моя дружина, і я, мабуть, таки люблю її. Зрештою, їй нема заміни. Вона завжди прагнула, щоб ми порятували одне одного від самотності. Тепер вона не самотня, а я й досі самотній. Чому ж воно так сталося?» А ось іще низка моїх міркувань: «Допомога може прийти або від іншої людської істоти, або хтозна-звідки. А коли люди між собою спілкуються, то це призводить або до виникнення взаємної приязні, або до злочину. Люди брешуть з великим натхненням – що ж вони вбачають у цьому доброго? Мабуть, вони вважають, що злочину не обминеш, а брехня – найбезневинніший злочин, бо ЇЇ принаймні можна спрямувати на добро. Що ж, коли надійде моя черга робити хід, я зроблю його на користь добра, в цьому нема сумніву, але в мене виникає підозра, що й добрі наміри не завжди ведуть до добра. Одне слово, де найкоротший шлях до праведного життя?»

Проте почати розмову з жінкою, прилученою до сумутності, на такому високому злеті своєї думки я не міг. Щоб не втратити ґрунт під ногами я мав просуватися вперед дуже повільно. Тому й промовив до Ітело:

– Скажіть-но цариці, друже, що, коли я просто дивлюся на неї, в мені відбуваються дивовижні зміни. Не знаю, в чому тут справа: чи то в