Читати книгу - "Додому"

Будинки були гарні, яскраві й так само затишні, як мережеві мотелі.

На вулиці стояли кілька телевізійних фургонів, але не так багато, як можна було б подумати. Ворота були відчинені, тому Майрон заїхав на — саме так — вапнякову під’їзну алею Болдвінів. Було пів на дев’яту, півгодини до зустрічі з Мурами. Майрон вийшов з машини. Трава була така зелена, що він ледь не нахилився, аби глянути, чи вона, бува, не щойно пофарбована.

Лабрадор шоколадного відтінку рвонув до нього. Він метляв хвостом так збуджено, що його зад ледве встигав за ним. Собака майже проповз останні кілька ярдів до нього. Майрон опустився на коліно і добряче почухав пса за вухами.

За псом вийшов молодий чоловік років двадцяти — так приблизно оцінив Майрон. У руках він тримав собачий налигач. У нього було довге хвилясте волосся, якраз таке, щоб постійно відкидати його, аби не лізло в очі. На ньому був лайкровий спортивний костюм з темно-синіми рукавами, які ідеально пасували до темно-синіх кросівок. Майрон подумав, що на його обличчі помітні риси обох батьків.

— Як звати твого собаку? — запитав Майрон.

— Хлоя.

— Ти, певно, Кларк, — сказав Майрон, підвівшись.

— А ви, мабуть, Майрон Болітар, — парубок зробив крок і простягнув руку. Майрон потиснув її. — Приємно познайомитися.

— Навзаєм, — відповів Майрон.

Майрон швидко порахував про себе. Кларк був старшим братом Ріса. Йому було одинадцять на момент викрадення, тобто зараз йому двадцять один.

Якусь мить вони обоє ніяково стояли. Кларк подивився праворуч, ліворуч й видавив із себе усмішку.

— Навчаєшся в коледжі? — запитав Майрон, аби щось сказати.

— Так, передостанній курс.

— А де вчишся?

— У Колумбійському.

— Чудовий коледж, — мовив Майрон, щоб підтримати розмову. — Ти вже знаєш свій фах, чи це надокучливе запитання, яке завжди ставлять дорослі?

— Політологія.

— А, — сказав Майрон, — це була моя спеціальність.

— Чудово.

Ще більше зніяковіння.

— Якісь ідеї стосовно того, що хочеш робити після випуску? — поцікавився Майрон, бо не міг вигадати банальніше й безглуздіше питання для двадцятиоднорічного хлопця.

— Абсолютно ніяких, — відповів Кларк.

— Не квапся.

— Дякую.

Це був сарказм? Хай там як, ситуація стала ще більш ніяковою.

— Напевно, я піду всередину, — сказав Майрон, показавши на вхідні двері, якщо раптом Кларк не зрозумів, що означало «всередину».

Кларк кивнув, а тоді сказав:

— Це ви врятували Патріка.

— Мені допомогли.

Майрон бовкнув чергову нісенітницю, адже хлопець не очікував від нього стриманості. Тож Майрон додав:

— Так, я був там.

— Мама каже, ви майже врятували Ріса.

Майрон уявлення не мав, що відповісти на це, тому почав розглядати все навколо, аж раптом його осяяло.

Це було місце злочину.

Саме цією доріжкою, на якій він зараз стояв, ішла Ненсі Мур, коли вперше подзвонила в двері, щоб забрати Патріка, що приходив погратися з другом. Саме нею трохи пізніше крокувала Брук, коли не змогла додзвонитися до няньки Вади Лінни.

— Тобі було одинадцять, — сказав Майрон.

— Так, правильно, — кивнув Кларк.

— Ти щось пам’ятаєш?

— Наприклад?

— Наприклад, будь-що. Де ти був, коли це трапилося?

— Чому це має значення?

— Я просто хочу глянути на ситуацію з іншого боку, от і все.

— І що мені до цього?

— Нічого, — пояснив Майрон. — Але я так це роблю. Тобто розслідую. Я спотикаюся в темряві. Я ставлю силу-силенну безглуздих запитань. Більшість не дає нічого. Але інколи навіть безглузде запитання дає зачіпку.

— Я був у школі, — сказав Кларк, — на уроці в містера Діксона. П’ятий клас.

Майрон замислився.

— Чому Ріс і Патрік не були в школі?

— Вони ходили в дитсадок.

— І?

— А в цьому місті дитсадок працює тільки півдня.

Майрон обмірковував це якусь мить.

— Що ти пам’ятаєш?

— Насправді нічого. Я прийшов додому зі школи. Тут була поліція, — хлопець стенув плечима.

— Бачиш? — сказав Майрон.

— Бачу що?

— Ти допоміг.

— Як?

Відчинилися вхідні двері, й звідти вийшла Брук.

— Майроне?

— Так, вибач, я лише розмовляв із Кларком.

Не кажучи більше нічого, Кларк причепив налигач до нашийника собаки й побіг до дороги. Майрон рушив до Брук, вагаючись, поцілувати її в щоку, потиснути руку абощо. Брук притягнула його до себе та обійняла, тим він і вдовольнився. Вона приємно пахла. На ній були сині джинси й біла блузка. І все це їй дуже личило.

— Ти рано, — сказала Брук.

— Ти не відмовишся показати мені кухню? — запитав Майрон.

— Перейдемо одразу до справи, еге?

— Я не думав, що ти хочеш, аби я розбирався з усім поступово й обережно.

— Правильно подумав. Сюди.

Підлога була мармурова, і їхні кроки відлунювали в триповерховому вестибюлі. Там були величні сходи — картина, яку ви не часто побачите в реальному житті. Світло-бузкові стіни були вкриті гобеленами. З вітальні сходи вели до прямокутної кухні, яка своїми розмірами та розмахом нагадувала тенісний корт. Усе було білого або жовтуватого кольору, й Майрон дивувався, скільки, мабуть, зусиль треба докласти, щоб підтримувати таке приміщення в чистоті. Вікна від стелі до підлоги відкривали неймовірний краєвид на задній двір, басейн і альтанку. Трохи далі, як побачив Майрон, починався ліс.

— Якщо я правильно пам’ятаю звіт поліції, — сказав Майрон, — твоя нянька стояла біля раковини.

— Саме так.

Майрон повернувся ліворуч.

— А двоє хлопчиків сиділи за кухонним столом.

— Так. Вони гралися на подвір’ї.

Майрон тицьнув на вікна.

— На задньому дворі?

— Так.

— Тож вони бавилися надворі, а тоді нянька привела їх сюди, щоб вони попоїли.

Майрон підійшов до скляних розсувних дверей і спробував відчинити. Двері були замкнені.

— Вони зайшли крізь ці двері?

— Так.

— А тоді вона залишила їх незамкненими.

— Ми завжди залишали їх незамкненими, — сказала Брук. — Ми почувалися тут у безпеці.

У кімнаті запала тиша.

— За словами твоєї няньки, викрадачі були вдягнуті в чорне, лижні маски й таке інше, — порушив тишу Майрон.

— Слушно.

— І у вас немає камер відеоспостереження чи чогось схожого?

— Тепер є. Але тоді не було. Була камера біля вхідних дверей, щоб ми бачили, хто дзвонить у двері.

— Припускаю, що поліція перевірила її.

— Не було чого перевіряти. Вона не була налаштована на запис. Ми використовували її тільки для огляду наживо.

Навколо круглого столу стояли чотири стільці. У Ріса був лиш один брат — Кларк. Майрон подумав, чи завжди було так, чотири стільці, й після того, що трапилося з Рісом, нікому не стало відваги забрати стілець. Чи вони сиділи тут щовечора за вечерею протягом десяти років з одним порожнім