Читати книгу - "Полювання на чорного дика"

могли. Не мине і року, як совєцький генералітет почне лихоманити. І коли полетять голови й увесь світ буде перебувати у повному здивуванні, що за мана відбувається в совєцькій Росії, бо страту генералітету за звинуваченням у шпигунстві не приховаєш, як голод у 33-му, я матиму гарний матеріал для «Обзервер», у якому поясню усій Європі, хто є насправді Сталін. Як він нищить власних генералів, фабрикуючи проти них звинувачення, як руками розвідки ті наклепи перетворюються на повноцінний компромат… Я відслідкую увесь цей шлях і матеріал буде захопливий. Я тобі обіцяю.

— Ти забув, що сам будеш причетний до цієї крові… — ледь стримуючись, вигукнула Едіт. — Тебе викриють одразу, як тільки матеріал надрукують! Ти ж, власне, передавав той букет із документами Плевицькій!

— Едіт, — поблажливо усміхнувся Макміллан, — мені неприємно тобі це казати, однак невже ти думаєш, я не зможу викрутитися? Я скажу: гадки не мав, що у букеті секретне послання для Гестапо, адже це ти запропонувала мені супроводжувати тебе на концерт до «Савою»!

— Я? — ошелешено перепитала Едіт.

— Звісно, ти. Як джентльмен я не зміг тобі відмовити. Та й букет той придбала ти, просто попросила мене вручити його Плевицькій. Розумієш? Едіт, я британський журналіст. А ти — агентка совєцької резидентури, що емігрувала з Австрії до Лондона для налагодження агентурної мережі… То як гадаєш, чиєму слову повірять мої добропорядні співвітчизники, читачі «Обзервер», га? Моєму чи твоєму? Я не хочу тебе засмучувати. Просто розповідаю, як воно може бути… Крім того, я одразу заявив Арнольду Дейчу, що хочу мати певну страховку від звинувачень у непорядності.

— І… що він сказав? — розгублено запитала Едіт.

— Дейч сказав: візьми із собою Едіт Тюдор-Харт. У разі чого усе валитимеш на неї… На ній стільки лайна… Одним більше, одним менше… Скажеш, що то вона запросила тебе і ти уявлення не мав, що у букеті. У разі чого, мила моя, Дейч звинуватить тебе у подвійній грі… От і все.

Едіт Тюдор-Харт уже не приховувала сліз.

— Божевілля! Справжнє божевілля! І ти це зробиш?

— Звісно, зроблю. За певних обставин, звісно. Але зроблю, не сумнівайся.

— То яка мені різниця, Алексе, хто мене погубить — Арнольд чи ти? Яка різниця, хто мене знищить, коли усе станеться так, як ти кажеш, і вийде твоя викривальна стаття… Навіщо ти зробив мене причетною до цього?

— На, візьми і витри сльози, Едіт, — Макміллан дістав з нагрудної кишені пальто носовичка. — Різниця є. І величезна. Бо я тебе, на відміну від Арнольда Дейча, нищити не збираюся. Я пропоную тобі змиритися з тим, що сталося, й увімкнути мізки. Якщо, звісно, ти справді хочеш щось змінити у своїй теперішній життєвій ситуації. Я пропоную тобі роботу, гідну оплату і безпеку, звісно. Безпечне майбутнє. У разі проблем ти будеш під захистом і тобі не доведеться боятися за своє життя.

— Ч-ч-чорт! Ти працюєш на британську розвідку! — вигукнула Едіт. — Ну, звісно! От дурепа, як я раніше цього не зрозуміла? Ти працюєш на британські спецслужби! Господи… Увесь цей час!

— Немає за що себе картати, — похитав головою Алекс. — Картатися будеш, якщо відмовишся від моєї пропозиції.

— А що я маю робити?

— Нічого з того, що б ти не робила раніше, — стенув плечима Макміллан. — Ти усе ще вхожа до Арнольда Дейча як його старий друг і соратниця. Продовжуй співпрацювати з ним, виїдай йому мозок своїми скаргами на погане фінансування. Але тепер ти маєш собі зафіксувати наступне: мене цікавить кожен папірець на його столі. Мені потрібні імена усіх завербованих тобою для резидентури Дейча. Усіх, кого ти водила до нього на зустрічі, а надто тих, кого Центр затвердив як повноцінних агентів. Усіх, хто сьогодні уже співпрацює із резидентурою. Усіх без винятків: консьєржки, садівники, секретарки, водії, професура, службовці, члени парламенту… Усе, що тобі відомо, Едіт. Усе, що за ці кілька років твоєї діяльності пустило пагіння й обплело Лондон і Велику Британію. Мені потрібна уся вибудована твоїми з Дейчем руками агентурна мережа!

Едіт Тюдор-Харт мовчала.

— Ну, чого ти мовчиш? — запитав Алекс. У голосі — ні тіні знущання чи зверхності. — Говори, Едіт, говори. Я маю знати, що ти думаєш…

— А якщо я відмовлюся? — прошепотіла вона. — Уб’єш мене?

— Ой-й-й… — зітхнув Алекс. — Господи, знайшла вбивцю! Як ти розумієш, я не великий поціновувач кровопролиття, шантажу й погроз. У всякому разі не стосовно жінок. Це грубо і недостойно, тому я ніколи не маститиму об таке руки. Але скажу так, як є. Я запропонував тобі гідний спосіб уникнути того пекла, в якому ти можеш опинитися через Дейча вже зовсім скоро. Якщо пристанеш на мою пропозицію — ми обговоримо всі деталі, суми твоїх гонорарів… і коли гримне грім — ти, обіцяю, спостерігатимеш за усім з безпечної відстані, цілковито захищена. У разі ж твоєї відмови, як би то сказати делікатніше… я змушений буду доповісти про це. І ти більше не являтимеш для моєї контори жодної цінності, тому я навіть не знатиму, коли і в який спосіб тебе вирішать прибрати. Для цього є спеціальні люди, Едіт. Не хотілося б одного ранку прочитати у газеті, що відому фотографиню знайшли на березі Темзи з простреленою головою.

* * *

Марко ледь встиг переступити поріг і зняти капелюха, як у тиші принишклого холу почувся дзвінок. У нічну пору телефон, здавалось, лунав так само голосно, як пожежна сирена.

— Ч-ч-чорт! — прошепотів Швед собі під носа. Кинувши на стільця шарф та капелюха, він кинувся до телефонного апарату.

— Ну, вона погодилася? — почулося у слухавці замість привітання. Голос Селфріджа був застудженим, трохи хрипким, однак зовсім не сонним. — Перепрошую, Алексе, — запізніло проказав він. — Я, певно, своїм дзвінком розбудив вам усіх домашніх, але я не міг чекати аж до ранку.

— Нічого, — Марко стомлено потер очі, — я й сам би вам зателефонував. Тільки-но зайшов додому. Так, вона погодилася й усе підписала. Гадав, буде істерика, сльози… та все обійшлося. Вона, на диво, виявила більше розсудливості, ніж я сподівався.

— Отже, почнемо потроху освоювати червону павутину, — проказав Селфрідж. — А що там з?.. Усе гаразд?

— Так, букет подаровано.

— Отже, тепер лише справа часу, коли усе почнеться.

— Так, — промовив Марко, — і я не маю жодного сумніву щодо фіналу цієї п’єси… Хіба що наші німецькі друзі раптом захочуть виявити порядність… Та це якось малоймовірно…

— Чудово, — промовив Селфрідж, — я трохи хвилювався, але тепер можу прийняти ліки і спокійно вкладатися спати.

— Добраніч…

Швед стомлено всівся на стілець і якусь мить