Читати книгу - "Зона досяжності"

— Та й он нам які ліки з Ізраїлю прислали! — пискнула Емка. — Самі ж казали.

— Та казав же, — почувся якийсь зморений голос лікаря. — Препарати добрі. А от на заперечення хворої можна було б і не… Вірніше, взагалі не треба було б зауважувати. Але в мене начальство чомусь теж проти клінічного. Дивно, але навіть з області телефонували.

— От, от… Отож давайте ми краще самі за Ларисою Леонідівною приглянемо. Вона жінка дужа. Що для неї якийсь там психоз!..

— Маніакально-депресивний психоз.

— А хоч би й так! Усі ми перманентно в цьому стані знаходимось.

— Та знаходимось же. Але ота галюциногенна маячня мене дещо насторожує. Місто з нею розмовляє. Не дозволяє нікуди їхати. Закохалось, мовляв, у неї місто. Цікавий випадок.

— Це для вас випадок! А для неї — лихо, за чоловіком вона переживає…

— Причини хвороби нами вже з’ясовані. Перебіг важкий. Ех, зараз би клінічне!.. Та з електрошоковою терапією.

— Чула я про цю вашу терапію, — зненацька ледь не визвірилася Черевик ворожим голосом і знову зазирнула до кімнати. Яременко сиділа на дивані у вже звичній позі: зіщулена, руки поміж колінами, тулуб ледь помітно розхитується, а порожні очі втуплені в мобільник, що лежить на журнальному столику. Будь-які спроби забрати його, викликали бурхливу реакцію хворої. — Чула я, — знову повернулась Рая до лікаря. — Суцільне варварство ця ваша електрошокова терапія!

— Не скажіть, не скажіть, — запротестував психіатр. — Її позитивний вплив на настрій хворого просто вражає.

Зиркнув на обличчя жінок, ніяково затупцював на місці і махнув рукою:

— Гаразд, поки що продовжимо медикаментозний курс під вашим наглядом. З ранку — меліпрамін, вдень — оте диво ізраїльське, на ніч — левомепромазін і…

— Вибачте, — зненацька перебила лікаря Черевик, — я оце тільки-но подумала. А в її стані усі ці пігулки побічного впливу ніякого мати не будуть?

— В якому стані? — не зрозумів психіатр.

— Так вагітна ж вона, — в другий раз пискнула Брусницька.

— Що?!? — тепер вже лікар гранично уважно втупився в жіночі обличчя і так само гранично стурбовано. — Що ж ви мовчали?!

— Так це ж ви у нас медик, а не ми, це ж ви все маєте знати! А не лише про електрошокову терапію просторікувати, — шпигнула Рая.

— Почекайте, почекайте, — захвилювався лікар. — Про аменорею нам відомо. Але ж при загостренні психозу в жінок таке може спостерігатися. Тобто, це не те?!.. Все! Негайно в клініку!

— Просто зараз? — Брусницька мимохіть посунулась, перекриваючи психіатру вхід до коридору.

— Ну, чому зараз? — зиркнув той на годинник. — Завтра давайте. Та й з начальством це мені узгодити потрібно Завтра давайте.

Коли двері за лікарем зачинилися, Рая стривожено повернулася до Брусницької:

— Ох, Емко, не подобається мені все це, не подобається. Упечуть вони Ларису Леонідівну на Кострому, упечуть. На терапію електрошокову.

І тоскно оглянула передпокій, заставлений якимись сувенірними статуетками, вазами, завалений силою-силенною свіжих та напівзів’ялих квітів. Біля люстра громадились коробки цукерок і пляшки смачнючих вин та дечого міцнішого. Здавалося, що зносилось це сюди з усього Гременця, котрий якимсь чином взнав про хворобу Яременко. Не квартира, а сільпо якесь! Не даремно лікар на клінічному лікуванні наполягає. Вони вже й ганяли тих дарувальників, вони вже їх і просили, але все’дно тягають, непомітно лишаючи презенти просто під дверима. Ще й кажуть, що не за свою волею, що вони, мовляв, кур’єри.

— О! — вигукнула Брусницька, простеживши за поглядом Черевик. — Треба ментам сказати, щоб усіх перевіряли, хто з пакунками до цього будинку суне.

— Яким ментам? — не зрозуміла Райка.

— А тим, що біля під’їзду нашого на зеленій «славуті» засмагають. Зупиняли мене сьогодні, розпитували.

— Та про що?!

— Ну, хто сюди ходить. Хто телефонує. Як Лариса Леонідівна почувається. Я їм толком нічого не сказала. Знаєш, — Емка стишила голос і Ларисі в кімнаті прийшлося гранично напружитися, аби розчути його, — мені здається, що вони вважають, що Лариса Леонідівно придурюється.

— Це вони, придуркуваті, все життя придурюються! Бандитів би так ловили, як журналістів стережуть. Нічого їм казати й не треба. Недоумки! А ти краще прибери отут. А завтра вивеземо все кудись.

Помовчали якось розгублено.

— А, загалом, як вона сьогодні? — спитала Емма, що тільки-но прийшла на зміну Черевик, зіштовхнувшись з лікарем просто в загромадженому передпокої.

— Так саме, — зітхнула Рая і в невірному світлі здалося, що очі в неї на мить запали. — Сидить. Чекає. Не їсть нічого. Іноді Романа свого викликає. Що там з «Форумом», до речі? Я тут — як в льосі. Телевізор сусідам віддала на збереження. Інтернет відімкнула.

— На «Форумі»? Теж так саме. По новинах кажуть, що ведуться перемовини. Харцизяки оті сомалійські ціну викупу вдвічі скинули, до десяти лимонів. Маша від себе, з біблійних земель, до «Украферу» телефонував. Ті просять не турбуватися, кажуть, все добре буде. Але поки що нічого конкретного не повідомляють.

— Бояться перемовини зірвати, — зітхнула Рая. — Гаразд, побігла я. Сьогодні круглий стіл в прямому ефірі, тож я вже не повернуся. А завтра, годині о восьмій Тамара прийде. Або Артемка. Або обидва. А ти прибери таки тут.

Тихесенько й синхронно шморгнули носами, сумно й розуміюче дивлячись одна на одну, швиденько цьомкнулись у щоки й Раїса Павлівна побігла до ліфту. Емма затупцювала на місці, роззираючись навколо і думаючи, з чого воно починати.

«Дурепа! — подумки вилаяла саму себе. — З Лариси Леонідівни починати треба. Боже ж мій, як же мені її шкода!»

Але в кімнаті редакторки не було. В спальні теж. І в кабінеті. І у ванні. Емма занепокоєно прислухалася й кинулась до кухні. Зупинилася на порозі, не знаючи плакати їй, чи радіти. Мабуть, друге: Лариса Леонідівна трохи метушливо, але цілком цілеспрямовано розколочувала цукор в чашках, тільки-но завареного, чаю.

Скинула чимсь налякані очі на дівчину й кволо посміхнулася:

— Привіт, Еммо… От, зголодніла я чогось. Гаряченького закортіло. Чаю. Та з коньячком, — потягнулася до підвіконня, що нагадувало зменшену копію передпокою.

— Ой, Ларисо Леонідівно, любо! Вам краще?.. А то Рая казала… А вам краще?

— Краще? — задумалася Лариса Леонідівна, тримаючи в руках відкорковану пляшку. Потім ствердно кивнула, крапаючи бронзовий напій в паруючі чашки. — Так, здається… От тільки в голові дзвенить. І знаєш, як ото в старій кінокомедії: отут пам’ятаю, а отут — ні. Ну, сідай, сідай. Давай-но оці цукерки відкриємо.

— Ой, Ларисо Леонідівно, Ларисо Леонідівно, я така рада, така рада! І Раїса Павлівна завжди