Читати книгу - "Зона досяжності"

— Сідай, сідай!.. Райці вона зателефонує! Хто на період відсутності Михайла Ісаковича в тебе начальник? Я чи вона?

Відсторонена від редакційної роботи наказом найвищого керівництва Емма Брусницька вирішила наразі не вдаватися до тонкощів цього питання.

— Ой, який смак у чаю!.. Екзотичний, чи що…

— Це від коньяку, від коньяку, — в голосі Яременко чомусь ковзнули занепокоєні нотки. — Його треба отак, отак і цукерками, цукерками. А справжній смак відчуєш, коли денце побачиш. Отак, отак…

І лише засинаючи, Емма раптом зрозуміла, що чай в неї був несолодкий. Що ж тоді колотила в чашці Лариса Леонідівна?

А Лариса Леонідівна, зібравши докупи усі свої вкрай виснажені сили, вже тягнула тіло дівчини до дивану, як найзручніше вмощувала його й дбайливо укутувала теплою ковдрою. Спи, дівчинко, а я… Добре, все ж так, коли тебе інколи снодійними накачати пробують. В межах медикаментозного курсу. І хоча увесь цей курс зникає не в організмі, а в каналізації, іноді він таки дуже корисний, дуже. Спи, дівчинко, спи! І вибач мені.

Лариса вимкнула горішнє світло, увімкнула бра, кинувши погляд на самотній мобільник, що так і лежав на журнальному столику, та й обережно підійшла до вікна. Зашурхотіла шторою, залишаючи малесеньку шпарину і з неї роздивляючись краєвид принишклого двору. Біля самого під’їзду, заплутавшись у плетиві гілок, мов у павутинні, як дивитися згори, вгадувався темний прямокутник автомобіля. Здається, «славута».

Все правильно. Адже, дослухаючись деякий час назад до ледь чутного гуготіння з передпокою, Лариса чітко усвідомила, що Гременець обклав її остаточно. А завтра має бути ще гірше.

Втім, звинувачувати нема кого. Сама винувата. Не треба було, захлинаючись, патякати про місто, що ожило з якогось дива. І не просто ожило, а ще й закохалося в тебе. І не просто закохалося, а ладне з цього кохання знищити будь-яку людину, що йому загрожує. Наче волосинку непотрібну висмикнути. Ну, хто б повірив такій маячні?! Сама б не повірила. Але справа була зроблена. І всі бажали їй добра. От лише Громка нічого не знав. Свої проблеми у Громки були. Жахливі проблеми. А в неї…

Спочатку до першої охоронної лінії — стурбованих колег, — додалася друга — лікарняна. Сьогодні стало зрозумілим, що існує й третя — міліцейська. Про яку вона й думати забула останнім часом. Виявляється, менти не забули. А ще виявилась таким от чином Лариса Леонідівна в зоні досяжності вартових будь-якої з цих охоронних споруд. В м’якій, треба сказати, зоні. На Костромі, мабуть, зональні умови значно погіршаться. І все це буде робитися для її ж блага. Бо ж її, чи бачте, ко-ха-ють.

Цікаво, на кому й на чому зриватиме зло Гременець, якщо вона таки непомітно зникне з міста? Адже одна справа вбивати себе й рвати на собі волосся, чіпляючись до об’єкта кохання, а інша — коли цього об’єкта просто не буде поряд. Чи взагалі не буде?..

По спині Лариси пробіг зимовий холодок. Треба думати. А, може, вона й дійсно… Того… І всі ці розмови — просто виплід її хворої уяви? Ні, не може цього бути, не може! Треба думати!!! І вона стане думати доти, допоки не зустрінеться з Громкою. Обов’язково зустрінеться. А разом їм не те що, Гременець, а й Москва з Токіо не страшні будуть. Не кажучи вже про сомалійські піратські селища та електрошокову терапію.

До речі, де Ромчин рибальський одяг? В комірчині, здається. Все лаялась, щоб він його до гаражу уніс, а Громці все ніколи було. Як дитина мала! Але, виявляється, даремно лаялась. Бо он в якій нагоді лахміття це зараз стане! А для того, щоб взагалі… Щоб навіть тоді, як біля під’їзду зупинять… Беремо земельки з горщиків квіткових. Отак. Розтираємо. Отаким от чином. І по обличчю, і по обличчю. Ну й мармиза!.. А згори — шапочку в’язану, на розмір більшу, ніж треба. Жахливо! Тобто, чудово.

Емку ще прикрити. Ковдра он злізла. Спи, дівчинко, спи!

Мобільник… «Ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності… поза зоною досяжності… поза зоною…»

Все. Лариса обережно поклала апарат знову на журнальний столик, ласкаво провела брудною від землі долонею по щоці сплячої дівчини, ухопила благенький рюкзак, мов господарчу сумку, й тихенько вислизнула з квартири.

Двері під’їзду рипнули й Дейко, що сидів в своїй зеленій «славуті», труснув головою, відганяючи дрімоту. А-а-а, бомжара… І носить їх тут.

Лариса, натягнувши шапку ледь не на носа, ледве шкандибала, щосили стримуючи себе, аби чимдуж не рвонути з їхнього затишного дворику. На розі будинку навіть зупинилася й почухала спину, озираючись через плече: біля «славути» жодної метушні не спостерігалося. І лише тоді звернула за ріг, різко пришвидшуючи ходу: вирвалася, здається!

Тепер все вирішуватиме час. Поки Емка не прокинеться. І не зрозуміє, що сталося.

Одяг бомжа добре маскував Ларису від міліції, але до автовокзалу довелося бігти дворами. Бо хто знає, яким чином поставилися б навіть звичайні перехожі до волоцюги, що біжить невідь куди з чимось, що нагадує господарчу сумку, у руках. А за те, щоб сісти в маршрутку чи тролейбус, взагалі не йшлося.

Наскільки пам’ятала Лариса, автобус на Дніпропетровськ уходив десь за півгодини. Звідти до Іллічівська вже чимось доїде. За залізницю, котра могла б доставити аж до самої Одеси, поки що треба було забути. Не кортіло ризикувати. Бо залізниця — більш товариський вид транспорту. Вона ж зараз у товаристві жодної потреби не відчуває. Навпаки. За те, що вона робитиме, діставшись до Іллічівська, Лариса поки що намагалася не думати.

Двадцять п’ять хвилин… Щоб придбати квіток, треба прийняти більш презентабельний вигляд. Де тут у нас громадська вбиральня?

— Куди преш, недороблений!? — визвірилася на Ларису жіночка, що брала гроші. — Повилазило? В тому ж напрямку дамські кімнати.

От, чорт!..

— Так мені туди й потрібно, чувирла, — здираючи з голови шапчину й різким порухом розкуйовджуючи волосся, обурилась Лариса.

— Сама ти чувирла! — образилась жіночка, мимохіть збавляючи тон, але коли побачила перед собою бруднющу фізіономію, знову почала заводитись. — У нас тут за гроші, за гроші! А йди-но звідси, для тебе й на вулиці місця вистачить. Розносиш тут інфекцію!

— Сама ти інфекція! — аж застрибала на місці Лариса і покрутила перед нею запраною, полинялою, але доволі чистою мисливською курточкою: — Я що, брудна, брудна? На тобі гроші! — дзенькнула монетами по тарілці, наче милостиню канюці кинула, та й посунула у вибраному напрямку. — А будеш тут верещати, міліцію