Читати книгу - "Зібрання творів"

скажи мені, де мій кат?

— Не бий мене, — попросила рурка,

йди до того будинка, де був.

У першій кімнаті сидітимуть люди без голови,

в другій — ще й без ніг,

у третій — ще й без рук,

у четвертій побачиш самі тулуби;

а в п'ятій нічого не побачиш.

Там є твій кат.

Ти нічого не вгледиш,

але повторюй і повторюй до безкінця

все, що хочеш йому сказати.

Тільки не вір очам своїм:

він там, де його немає.

* * *

Пам'яті М. К. Зерова

Колеса глухо стукотять,

мов хвиля об паром,

стрічай, товаришу Хароне,

з лихом і з добром.

Колеса б'ють, колеса б'ють,

кудись торують путь.

Уже. Додому не вернуть,

додому не вернуть.

Колеса глухо стукотять,

колеса стукотять

в христа, в вождя, в усіх божат

і в мать і перемать,

Москва, гора Ведмежа, Кем

і Попів острів — шлях

за ґратами, за вартами.

розбухлий на сльозах.

І знову В'ятка, Котлас, Усть—

Вим, далі — до Чиб'ю.

Рад-соц-конц-таборів союз,

котрий Господь забув,

диявол теж забув. Тепер

тут править інший бог:

марксист, расист і людожер —

один — за трьох.

Москва — Чиб'ю, Москва — Чиб'ю,

печорський концентрак

споруджує нову добу

на крові і кістках.

* * *

Так явно світ тобі належать став,

що, вражений дарованим багатством

оцього дня, відчув, як святотатство:

блукати лісом, йти межи отав,

топтати ряст, аби спізнати в зорі

наближення своїх гріховних прав.

Рушай вперед. І добротою хворий,

розтань росою димною між трав.

* * *

Ця п'єса почалася вже давно,

і лиш тепер збагнув я: то вистава,

де кожен, власну сутність загубивши,

і дивиться, і грає. Не живе.

Отож мені найщасливіша роль

дісталася в цій незнайомій п'єсі,

в якій я слова жодного не вчив

(сувора таємниця). Автор теж

лишається інкогніто. Актори

чи с чи ні — не знаю.

Монолог?

Але без слів? Бо промовляють жести

непевні. Що то — сон ачи ява?

Чи химородні вигадки каббали?

Чи маячня і тільки?

Стежу оком

за тим, що наш глухонімий суфлер

показує на мигах. Не збагну я:

захочу стати — він накаже: йди,

а йти почну — примушує стояти,

у обрій декорований вдивляюсь —

велить склепити очі. Мружусь — він

у світле майбуття своє вглядайся.

Сідаю — каже: встань. Отетерілий,

вирішую: найщасливіша роль

дісталась іншому комусь. Ти граєш

несповна розуму.

Й одразу входжу в роль

загравши навпаки: мені б сміятись —

я плачу. Груди розпирає гнів

(маленьке перебільшення: сновиди

навіки врівноважені в чуттях) —

а я радію. Рушив катафалк —

а я втішаюсь. Вилізши на повіз,

шаленствую: хай славиться життя.

Захоплений суфлер не сходить з дива

і тільки підбадьорує: віват.

Поскрипують стільці в порожній залі,

єдині глядачі цієї п'єси,

і мудро так вглядаються крізь мене

у порожнечу, видну тільки їм.

Так голова болить. І так нестерпно

прожекторна освітлює пітьма,

неначе тьмавий зал перетворився

на сніп вогню пекельного.

Суфлер

наказує нарешті зупинитись,

і я вганяюсь з розгону в зал.

І все. Скінчилося. Вистава щезла.

Завіса впала. Я вже не актор —

глядач. А скільки покотом у залі

лежить живих мерців, старих акторів,

обпалених вогнем шалених рамп.

І всі вони до мене простягають

осклілі руки.

— О, щасливий Йорику,

твій номер тут сто тридцять п'ять. По ньому

шукай подушку, ковдру і матрац,

і можеш спочивати, скільки схочеш.

Тут час стоїть. Тут роки не минають.

Бо тут життя — з обірваним кінцем,

як у виставі. Тільки є початок.

Кінця ж нема.

— Як ця вистава зветься?

— Щасливий Йорик.

— Тобто я герой,

як кажуть, заголовний?

— Був героєм,

тепер — скінчилося.

Ми теж колись були.

— А що за п'єса?

— Варіянт удатний

давно вже призабутого Шекспіра,

її створив славетний драматург.

— А як його на прізвище?

— Немає в нас прізвища.

— То як же так?

— Ім'я годиться тільки тим, котрі існують.

— А ви?

— Ми всі однаково щасливі.

— А Йорик — божевільний?

— Ні. Щасливий.

— Щасливий? Так? А я кретина грав.

— То що тебе дивує? Хай кретин,

розумний, геніальний чи щасливий

або нещасний — то пусті слова,

що правлять для розрізнення та й тільки.

А тут немає родових одмін.

Бо кожен з нас — актор або глядач.

А цt одне і теж. Бо глядачеві

так само треба грати глядача

і то захопленого. А наймення

у нас немає свого. Нині — Йорик,

а завтра вже ніхто. Чекай на роль,

якою і почнеш найменуватись,

допоки скопу. Раз єдиний — Йорик,

а все життя — ніхто. Ні тобі виду,

ні імені. А грай чуже занудне

нашіптане життя — самі повтори.

Так живучи у ролі аж до смерті,

вивчай слона забуті: боротьба,

народ, любов, несамовитість, зрада,

порядність, честь…

Так багато слів

ті предки повигадували. Боже —

життя на гріш, а так багато слів.

І всі вони — чужі та незнайомі.

Скажімо, нас назнали будівничі,

а що то — будівничі — не питай.

— Ви щось будуєте?

— А що то — будувати?

Так звуть нас — будівничі, от і вже.

А нам до того байдуже. Хіба

тобі не все одно, що справжній Йорик

був зовсім, може і не Йорик. Навіть

напевне ні, раз так його зовуть.