Читати книгу - "За п’ять кроків до кохання"

— Що ти тут робиш? — шепочу я, дивлячись, як Вілл сідає на стілець поряд зі мною й від’їжджає на ньому, встановлюючи між нами безпечну дистанцію.

— Це твоя перша операція без Еббі, — пояснює він, і його блакитні очі наповнює новий, не дуже впізнаваний вираз. Не глузливий і не жартівливий, а повністю й цілковито відкритий. Майже серйозний.

Я важко глитаю, намагаючись зупинити емоції, що скипають у мені, застеляючи сльозами очі.

— Звідки ти це знаєш?

— Я бачив усі твої відео, — каже він, і його очі збираються зморшками в кутках, коли він усміхається мені. — Я, можна сказати, твій фан.

Усі? Навіть оте недолуге, зроблене, коли мені було дванадцять?

— Може, цього разу я все зіпсував, — каже він, прочищаючи горло, й дістає з кишені аркуш.

Він починає тихо наспівувати:

— Я тебе люблю, бушель і ще трішки…

— Забирайся. Я стаю дурною, — белькочу я, витираючи сльози тильним боком долоні й хитаючи головою.

— Намистечко на шию і чобітки на ніжки…

Пісня Еббі. Він співає пісню Еббі. Сльози котяться моїм обличчям швидше, ніж я встигаю їх втримати. Я стежу за його глибоко блакитними очима, зосередженими на кожному рядку з того зім’ятого папірця.

Почуваюся так, ніби моє серце от-от розірветься, — стільки всього відчуваю водночас.

— Моя бабуся полюбляла співати цю пісню. Я ніколи її не любила, а Еббі любила.

Він сміється, хитаючи головою.

— Довелося поґуґлити її. Капець, яка вона стара.

Сміюся разом з ним, киваючи.

— Знаю. От що воно таке…

— …«бушель і ще трішки»? — хором кажемо ми, обоє сміємось, і наші погляди зустрічаються, від чого серце у мене в грудях тріпоче, а серцевий монітор поряд із ним пищить чимдалі швидше. Він нахиляється вперед, зовсім трохи, ледь-ледь опинившись у зоні ризику, але достатньо, щоб біль від гастротрубки відступив.

— Усе буде добре, Стелло.

У нього глибокий голос. М’який. Тієї миті я розумію — хоча нічого безглуздішого бути не може, — що якщо я там помру, то не помру, не закохавшись.

— Обіцяєш? — питаю я.

Він киває і простягає руки, підіймаючи на відстані мізинець у рукавичці. Я беруся за нього, і ми зчіплюємося мізинцями на знак обіцянки. Найменший контакт — але це вперше, коли ми торкнулись одне одного.

І зараз це не лякає мене.

Смикаю головою в напрямку дверей — звук кроків чути все ближче й ближче. З’являється докторка Гемід, разом з якою у двері протискається хірургічна медсестра.

— Готова починати шоу? — каже вона, показуючи мені великий палець.

Моя голова стрімко обертається до стільця, де сидів Вілл, і в грудях завмирає від страху.

Стілець порожній.

А тоді я бачу його за сірою фіранкою, спиною до стіни. Він прикладає палець до рота й стягує з себе маску, всміхаючись мені.

Я всміхаюсь у відповідь і, дивлячись на нього, починаю вірити в те, що він сказав.

Зі мною все буде добре.

За кілька хвилин я лежу на операційному столі. У кімнаті темно, не враховуючи сліпучого світла просто в мене над головою.

— Добре, Стелло, ти знаєш, що робити, — каже хтось, тримаючи маску рукою в синій рукавичці.

Моє серце починає нервово калатати, і я повертаю голову, щоб глянути їм в обличчя, зустріти їхні темні очі, доки вони опускають маску мені на ніс і рот. Коли я прокинуся, все буде скінчено.

— Десять, — кажу я, дивлячись повз анестезіолога на стіну операційної, й зупиняю очі на дивно знайомому контурі.

Малюнок Еббі з легенями.

Як?

Але я знаю. Звісно, Вілл. Він потай проніс його в операційну. Єдина сльоза збігає з мого ока, і я продовжую рахувати.

— Дев’ять. Вісім.

Квітки на малюнку всі разом пливуть, блакитні, рожеві й білі, всі вони крутяться, вертяться й зливаються разом, а їхні барви сходять зі сторінки й тягнуться до мене.

— Сім. Шість. П’ять.

Нічне небо раптом оживає, запливаючи слідом за квітами, й зорі заповнюють простір навколо мене. Вони мерехтять і танцюють над моєю головою, такі близькі, що можна руку простягти й торкнутися їх.

Я чую дзижчання голосу десь удалині. «Я тебе люблю, бушель і ще трішки».

— Чотири. Три.

Краї поля зору гаснуть, світ перед очима поступово темнішає. Зосереджуюся на єдиній зірці, єдиній краплині світла, дедалі більш яскравій, теплій і всеосяжній.

Дзижчання припиняється, і я чую голос, далекий і сумбурний. Еббі. О Боже. Це голос Еббі.

— …назад… не треба.

— Два, — шепочу я, не впевнена, чи про себе, чи вголос. А потім я бачу її. Просто перед собою я бачу Еббі, спочатку розмито, потім ясно як день. Кучеряве батькове волосся, її неземна усмішка і горіхові очі, зовсім як у мене.

— …більше… часу…

Вона відштовхує мене геть від світла.

— Один.

Темрява.

Розділ 14

Вілл

Я тихо штовхаю перед собою двері, дивлюсь в обидва боки, тоді вислизаю з передопераційної зони й мало не врізаюсь у медсестру. Швиденько відводжу погляд і поправляю маску, щоб не виказати себе, доки вона прямує всередину.

Кілька швидких кроків — і я ховаюся за стіною біля сходів, зауваживши чоловіка й жінку, які сидять одне навпроти одного в порожній кімнаті очікування.

Примружившись, дивлюся на обох.

Звідкілясь я їх знаю.

— Можна тебе спитати? — каже чоловік, і жінка підіймає голову й дивиться йому в очі, стискаючи щелепи.

Вона схожа на Стеллу, тільки старша. Ті самі повні губи, ті самі густі брови, ті самі виразні очі.

Стеллині батьки.

Вона киває, лише раз, із настороженим виглядом. Напругу хоч ножем ріж. Я знаю, що треба йти. Знаю, що маю відчинити двері на сходи та вшитися, доки не потрапив у халепу, але щось тримає мене.

— Кахлі в моїй ванній, е-е, фіолетові. Якого кольору килимок для ванної мені…

— Чорного, — каже вона, знов опускаючи голову й дивлячись на свої руки. Волосся спадає їй на обличчя.

На мить настає тиша, і я бачу, як двері в коридор повільно відчиняються і входить Барб. Жоден з них не зауважує її появи. Батько Стелли відкашлюється.

— А рушники?

Вона здіймає руки, розсерджена.

— Байдуже, Томе.

— Коли ми фарбували кабінет, було не байдуже. Ти казала, килимок…

— Наша донька в операційній, а ти хочеш побалакати про рушники? — збагровіла від гніву, гримає