Читати книгу - "Загублений світ"

темноволосий, невисокий і міцний, мав м’язисте тіло, але руки були елегантні, пальці довгі та витончені. Едді мав талант (Торн назвав би його навіть генієм) щодо всіляких механічних речей. Він міг що завгодно сконструювати і полагодити. Щоб зрозуміти, як працює механізм, йому достатньо було лише подивитися на нього. Торн найняв його три роки тому, — це була його перша робота після місцевого коледжу. Він розглядав це як тимчасовий підробіток, щоб отримати гроші, повернутися до навчання і отримати вчений ступінь. Але Торн вже давно залежав від Едді. А Едді, в свою чергу, вже не дуже й хотілося повертатися назад до книжок.

У той же час він не розраховував на що-небудь подібне, подумав він, роздивляючись галявину. Едді був міським хлопцем, який звик до міської метушні, звуків клаксонів та шуму автомобілів. Ця пустельна тиша навіювала йому тривогу.

— Ну що ж, — сказав Торн, поклавши йому на плече руку, — почнемо. — Вони повернулися до вантажних контейнерів, залишених вертольотами у високій траві в кількох ярдах від них.

— Я можу вам допомогти? — спитав Малкольм.

— Якщо не заперечуєте, то ні,— відповів Едді.— Ми краще самі все це розпакуємо.

Вони витратили півгодини, знімаючи болти з задніх панелей, потім опустили їх на землю і залізли у контейнери. Щоб витягнути звідти машини, їм знадобилося лише кілька хвилин. Едді сів за кермо «Експлорера» і повернув ключ у замку запалювання. Жодного звуку не пролунало, — лише м’яке дзижчання вакуумного насоса, що запустився. Торн запитав:

— Що з зарядом?

— Повний, — відповів Едді.

— Батареї в нормі?

— Авжеж. Схоже, все добре.

Едді видихнув з полегшенням. Він керував переведенням цих машин на електричний привід, але все робилося поспіхом, не було часу на ретельну перевірку. І хоча це правда, що електромобілі використовують менш складну технологію, ніж машини з двигунами внутрішнього згоряння — цією буркотливою реліквією XIX століття — Едді розумів, що брати з собою неперевірене обладнання — це завжди ризик.

Особливо коли у цьому обладнанні використовувалися останні технології. Цей факт турбував Едді більше, ніж він сам був готовий собі зізнатися. Як і більшість природжених механіків, він був глибоко консервативною людиною. Він любив речі, що працювали — працювали за будь-яких обставин — а це, на його думку, означало, що треба користуватися випробуваними і перевіреними технологіями. На жаль, цього разу до його думки не дослухалися.

Едді мав дві причини для тривоги. Однією були чорні фотоелектричні панелі — ряди восьмикутних кремнієвих пластин, встановлені на даху й капоті автомобіля. Ці панелі були ефективними і менш крихкими, ніж старі фотоелементи. Едді монтував їх за допомогою спеціальних з’єднань власної конструкції, що гасили вібрацію. Але факт залишався фактом: якщо панелі якось пошкодять, вони вже не зможуть ані зарядити машину, ані запустити електроніку. Усі системи просто вимкнуться.

Іншою причиною були самі батареї. Торн обрав нові літій-іонні батареї від «Ніссан», що були надзвичайно ефективними з розрахунку на масу. Але вони все ще були експериментальними, що для Едді означало коректний синонім до слова «ненадійний».

Едді переконував, що потрібен резервний варіант; він виступав за маленький бензиновий генератор, про всяк випадок; він багато за що виступав. І його думку завжди відкидали. За таких обставин Едді зробив єдину розумну річ: він вмонтував кілька запасних батарей і нікому про це не сказав.

Він був упевнений, що Торн про це знає. Але Торн нічого не казав. А Едді ніколи це не обговорював. Але тепер, коли вони були тут, на цьому острові в невідомості, він був радий, що зробив це. Бо ніхто не знав, що їх чекає попереду.

Торн спостерігав, як Едді виїхав на «Експлорері» з контейнера заднім ходом у високу траву. Едді залишив машину посеред галявини, де сонячне світло потрапило б на панелі і додало б заряду.

Торн сів за кермо першого трейлера і вивів його. Було дивно керувати такою тихою машиною; найгучніший звук був від шин, що їхали по підлозі металевого контейнера. А щойно він виїхав на траву, жодних звуків взагалі не було чутно. Торн виліз і з’єднав два трейлери, зімкнувши їх разом гнучким сталевим з’єднанням типу «гармошки».

Нарешті, він повернувся до мотоцикла. Він теж був електричним; Торн підкотив його до задньої частини «Експлорера», підняв його на опору, підключив кабель живлення до тієї ж системи, що керувала машиною, і зарядив батарею. Потім зробив крок назад.

— Ось і все, — сказав він.

Стоячи на заповненій спекою тихій галявині, Едді не відривав погляду від круглого краю кратера, що піднімався високо над джунглями. Гола скеля переливалася в променях ранкового сонця, грізна та сувора. Хлопця охопило відчуття самотності, ніби він опинився у якійсь пастці.

— Нащо взагалі сюди приходити? — сказав він.

Малкольм, спираючись на ціпок, посміхнувся.

— Щоб змінити обстановку, Едді,— сказав він. — Тобі ніколи не хотілося зробити це?

— Ні, якщо я можу дати собі раду, — сказав Едді.— Я люблю, коли поруч можна придбати піцу. Ви розумієте, про що я.

— Ну, зараз ти далеко від піци.

Торн повернувся до задньої панелі трейлера і витягнув звідти пару важких гвинтівок. Під стволом кожної висіли два алюмінієві циліндри. Він передав одну гвинтівку Едді, іншу — Малкольму.

— Бачив коли-небудь такі?

— Читав про них, — відповів Малкольм, — це шведська зброя?

— Так. Пневматична гвинтівка «Ліндстрадт». Найдорожча в світі. Міцна, проста, точна і надійна. Стріляє дротиками «Флюгер», що містять будь-які наповнювачі, які тобі потрібні, і летять з дозвуковою швидкістю.

Торн відкрив упаковку з картриджами. Всередині був ряд пластикових контейнерів, заповнених рідиною солом’яного кольору. Кожен контейнер мав на верхівці тридюймову голку.

— Ми залили туди сильну отруту Conus purpurascens, конічного молюска південних морів. Це найпотужніший нейротоксин у світі. Діє протягом двохтисячної частки секунди. Це швидше, ніж провідність нерва. Тварина падає ще до того, як відчує укол дротика.

— Вона смертельна?

Торн кивнув.

— Не бавтеся з нею. Просто запам’ятайте, якщо не хочете собі прострелити ногу. Бо помрете, перш ніж відчуєте, що натиснули на спусковий гачок.

Малкольм кивнув.

— А є якась протиотрута?

— Ні, а який у ній сенс? Якщо б вона й існувала, її не встигнеш ввести.

— Так, це спрощує справу, — сказав Малкольм, узявши гвинтівку.

— Просто подумав, що ви маєте знати, — сказав Торн. — Едді? Рушаймо.

Струмок

Едді заліз у «Експлорер», Торн та Малкольм — у кабіну трейлера. За мить писнуло радіо.

— Ви ввели дані, Доку? — спитав Едді.

— Зараз, — відповів Торн.

Він вставив оптичний диск у слот на приладовій панелі. На маленькому моніторі він побачив острів, але через хмари зображення було затемненим.

— Для чого