Читати книгу - "Я теж її кохаю, Юлія Бонд"

Понад 10 років тому (Юлія)

– Я не вийду за нього заміж, тату! – Підхопивши з підлоги сумку з фотоапаратом, намагаюся втекти.

– Ану, стій! – Каже батько, змушуючи мене зупинитися як по команді дресувальника. – Повтори, що ти щойно сказала?

– Ти чув, – ціжу через зуби, але не обертаюсь, бо боюся напоротися на гнівний погляд батька. – Я не вийду заміж за сина твого друга! І мені все одно, про що ви там з ним домовлялися, коли я ще лежала в пелюшках.

– Не вийдеш? – уже гарчить батько і я заперечливо хитаю головою. – Ти хоч розумієш, як сильно мене підставляєш? Та ми з Даяном стільки всього пройшли разом…

– Крим. Рим. І мідні труби. Так, так, я пам'ятаю, – бубоню, але недовго, бо батько хапає мене за руку і насильно розвертає обличчям до себе.

Проковтнувши грудку, яка підкотила до горла, насмілююся підняти погляд на батька. Дивлюся на нього впритул. І навіть не моргаю. Я не боюсь його. Не боюся! Що він мені зробить? Відбере банківські картки, запре у кімнаті та заборонить виходити з дому? Ха! Хай тільки спробує…

– Ти хоч розумієш, дівчинко, які будуть наслідки? – Нависаючи наді мною скелею, батько намагається залякати й придушити мою ноту протесту.

– Розумію. Але в цьому винен тільки ти. Я не рабиня тобі. Не кріпосна. Ти не маєш права наказувати мені. І якщо мама з сестрою бояться лише одного твого погляду, то я тебе не боюся.

Виплеснувши емоції, відчуваю, як у грудях очманіло б'ється серце. І нехай після цих слів на мене чекає покарання, але я ні на секунду не пошкодую про те, що зараз зробила.

Дзвінкий ляпас змушує мене похитнутися. Несподівано боляче. Чому з очей бризкають сльози, але я закушую губу, щоб не промовити ані звуку.

– Марш у кімнату! І щоб мої очі тебе не бачили до кінця тижня. Посидиш під замком і подумаєш над своєю поведінкою, – кричить батько і коли мати намагається заступитися за мене, зриває свою злість на ній: – а ти не втручайся, жінко. Ось краще помилуйся, яку егоїстку ти виховала. Їй на батька начхати. Їй на всіх начхати, окрім себе.

Закривши вуха, як у дитинстві, коли не хотіла слухати щось погане, вибігаю з вітальні та мчуся сходами на другий поверх. Замикаюся в спальні. Завалююся на ліжко. І уткнувшись обличчям у подушку, даю волю сльозам.

Плачу, доки не вщухають перші емоції.

І мені так прикро насправді. Так шкода себе!

Ну, невже тато думає, що має право розпоряджатися моїм життям як хоче? Чому двадцять років тому, коли він домовлявся зі своїм найкращим другом одружити дітей, батькові навіть думка в голову не прийшла, що це блюзнірство, Середнє століття? Ну хто зараз насильно видає заміж? Що це за шлюби такі договірні?

Мене відпускає далеко не одразу. І лише за переглядом фотографій з останньої зйомки мені вдається відволіктися.

Засинаю, дивлячись на фото Єгора, яке зробила потай від нього. А прокинувшись рано-вранці, хапаюся за мобільний телефон. Мене ніби по голові стукнули чимось важким, інакше я ніколи при здоровому глузді не зважилася на подібне.

Пальці вправно перебирають екраном телефону. Повідомлення написано. Тисну кнопку "відправити" і ще раз пробігаюсь очима по друкованих рядках:

"Мене батько вигнав з дому. Не знаєш, на якому вокзалі зараз не виганяють бомжів?"