Читати книгу - "Омана, Яна Янко"

Кінець прийшов швиденько, 
Не можу дочекатися його. 

Не хочу більше зустрічі з тобою, 
Але мрію про розмову знов. 

***

 Сонце лише почало розсіювати свої перші промені через вікно, коли Вільям вже був на ногах. Він відчував, як ранкове світло ніжно торкається його обличчя, нагадуючи, що сьогодні завершується їхня подорож, яка чомусь здавалася нескінченною. Попереду був Лондон, і він відчував змішані емоції. У нього ще було досить часу до другої години, щоб зібрати всі свої речі, але кожна хвилина здавалася недостатньою для нього, і тому він не хотів втрачати жодної з них. 
 Вільям підійшов до шафи й витяг валізу, обережно відкриваючи її на ліжку. Він почав методично складати книжки, дбайливо укладаючи їх у певному порядку, як якийсь ритуал, що допомагав тримати думки в порядку. Його руки перебирали одяг, згортаючи його в акуратні стопки. Юнак додав до валізи засоби особистої гігієни, ретельно перевіряючи, що нічого не забув. Хлопець кинув останній погляд на кімнату, перевіряючи кожен куточок, щоб переконатися, що нічого не залишилося. Потім, відчуваючи легке задоволення від виконаної роботи, він вирушив на сніданок. 

 Вільям увійшов до ресторану корабля, де було, як завжди, повно людей. Гомін голосів наповнював приміщення, створюючи атмосферу метушні та жвавості. Запах свіжої кави й випічки наповнював повітря, викликаючи апетит і відчуття комфорту. Він швидко знайшов свого батька, який сидів за столом біля бару. Його обличчя було заглиблене в роздуми, але коли він помітив сина, його погляд змінився на теплий і привітний. Вільям весело привітався, сідаючи навпроти нього. 
– Ти вже склав свої речі? – запитав батько. Його голос був тихим, але турботливим. 
– Так, тільки-но закінчив, – відповів Вільям. 
– Добре, я скажу Алексу, щоб він забрав їх, коли прибудемо. 
– Гаразд. 
 Після вчорашнього емоційного відкриття Вільям відчував деяку незручність. Вони сказали один одному багато чого важливого та наболілого, можна сказати, що вони повною мірою розкрили свої думки та секрети які ховали всередині себе. Деякі слова все ще стояли комом в горлі, і це не зовсім приємне відчуття. Тому, він робив все можливе, щоб повернути загальний настрій, намагаючись уникати тем, які могли б знову зачепити болючі спогади. 
 Офіціант підійшов до їхнього столу, несучи сніданок на великій таці. Він акуратно розклав страви, які виглядали апетитно і привабливо. Вільяму принесли теплі сирники, покриті густим джемом, що розтікався по тарілці, та склянку свіжого яблучного соку, який нагадував про теплі літні дні. А батькові подали смажене яйце з свіжими овочами та чашку ароматної кави, що своїм запахом огортала весь стіл. 
– Смачного, – сказав Вільям, намагаючись виглядати невимушено, і трохи невпевнено усміхнувся батькові. 
– І тобі смачного, – відповів він, також усміхаючись. 
 Вони почали їсти, і їжа, як завжди, була дуже смачною. Вільям намагався насолодитися кожним шматочком сирників, знаючи, що більше не зможе скуштувати цю їжу, яка стала частиною їхньої короткої подорожі. Джем танув у роті, а яблучний сік освіжав і додавав енергії, необхідної для нового дня. 
 Хоча розмова не клеїлася, і слова не завжди приходили легко, Вільям відчував радість. Атмосфера більше не була натягнутою, як у перші дні їхньої подорожі, коли кожне слово здавалося незручним й важким. Тепер вони сиділи розслаблені, спокійно їли, насолоджуючись компанією один одного. М'яке світло огортало їх своїм теплом, створюючи затишок, який давно вже був забутий. З кожним ковтком і кожним поглядом на батька Вільям відчував, як їхні душі знову знаходять спільну мову, мовби відновлюючи старі зв'язки. 
 Тиша, яка панувала між ними, була не обтяжливою, а скоріше комфортною, наповненою розумінням та спокоєм. Це була та мить, коли слова вже не потрібні, і просте перебування разом було важливішим за будь-які розмови. Легка усмішка батька, іноді зустрічаючись з поглядом сина, говорила більше, ніж тисячі слів. Хлопець відчував, як хвиля тепла та спокою огортає його серце, і розумів, що, попри всі труднощі, їхні стосунки починають змінюватися на краще. 

 Після сніданку вони розійшлися. Вільям вирішив востаннє прогулятися палубою, а батькові ще потрібно було розібрати деякі важливі документи до зустрічі з його майбутнім бізнес-партнером. Вони домовилися зустрітися під час обіду, але хлопця це не збентежило. Йому хотілося побути трохи на самоті, насолодитися останніми миттєвостями на кораблі. 
 На прогулянковій палубі було людно, кожен намагався вловити останні хвилини насолоди від подорожі. Вільям повільно крокував, уважно роздивляючись навколо. Він хотів запам'ятати все: від найдрібніших деталей до широких панорам. 
 Ось промінь сонця відбивається від шибки та малює на палубі яскравого сонячного зайчика. Діти весело бігають, граючи в ігри тільки їм зрозумілі, а їхній сміх змішується з шумом хвиль. Дорослі розташувалися в затінку, розмовляючи та насолоджуючись видом на безкрайній океан. 
 На обличчі Вільяма заграла тепла усмішка. Він обережно підіймається по сходах до свого улюбленого місця на верхній палубі. Там, біля поручнів, йому відкривається неймовірний обрій на водяну гладь, що мерехтить під променями яскравого сонця. Хвилі ліниво накочуються на борт, а в повітрі відчувається легкий солонуватий запах океану. 
 Все ж таки не дарма це місце найкраще. Тут можна спостерігати за легким коливанням хвиль, за тим, як сонячне світло грає на поверхні океану, утворюючи яскраві відблиски, ніби мільйони маленьких діамантів розкидані по водній гладі. Піднявши голову, можна було побачити чисте блакитне небо, без жодної хмаринки, яке простягалося над горизонтом і здавалося нескінченним. 
 Тут, на палубі, Вільям відчував себе володарем світу, немов весь океан простягався перед ним лише для його очей. Але ця ілюзія була такою ж недовговічною, як і хвилі під його ногами. Незабаром все зміниться: вони прибудуть до Лондона, де перша зустріч з батьковим партнером стане початком нового етапу. Потім продовжиться навчання в університеті, і його життя набере нових обертів, можливо він навіть зустріне свою споріднену душу. 
 Але він більше ніколи не зустріне Кріса... СТОП! СТОП! СТОП! Не треба думати про нього. Не потрібно згадувати! Але як важко втримати ці спогади трохи далі від серця. Його образ все одно не виходить з голови, наче тінь, що переслідує його. Голос Кріса, який зачаровував з перших слів, і запах його парфуму, який він міг вдихати вічно, були як привид, що не хотів зникати. 
 Вільям стояв із закритими очима, дозволяючи хвилям спогадів ще раз поглинути його. Але ні, не про це він мав думати. Хлопець повинен припинити згадувати про нього. Він важко видихнув і міцно схопився за поручні, намагаючись знайти опору не лише для свого тіла, але й для своїх думок. 
 Якщо чесно, Вільям дуже хотів знову побачити його, хоча б на мить. Він уявляв, як вони могли б поговорити, як він би пояснив усе, і, нарешті, знайшов для себе відповіді на всі питання, що мучили його. Навіть якщо це був би їхній останній раз разом, він би зважився на цю зустріч. 
 Його уява малювала картину зустрічі. Він бачив Кріса, який стоїть на тій самій палубі, злегка нахиляючись над поручнями, розглядаючи море. Він бачив, як вітер розвиває його волосся, як його очі блищать від сонця. Вільям підійшов би до нього, тихо поклавши руку на плече, і Кріс обернувся б, усміхаючись своєю знайомою усмішкою, яка завжди змушувала його серце битися швидше. 
 Вільям глибоко зітхнув, бажаючи, щоб йому вдалося побачити його хоча б ще раз. Лише один раз, він би цього дуже хотів. Вислухати, що скаже Кріс, зануритися в його голос, який колись його зачаровував. Чи зміг би він пробачити його? Так, звісно. Вільям відчував, що зможе пробачити все, якби Кріс знову був поруч, навіть на коротку мить. 
 Він відкрив очі й побачив перед собою нескінченний простір океану, який розтягнувся до самого горизонту. Хвилі ліниво плескалися об борт корабля, і солоний вітер охолоджував його обличчя. 
 Озиратися назад — це по-дурному, насправді. Він дозволив собі прив'язатися до тіні. Він не міг знати багато про людину, з якою був знайомий усього три дні. Але чомусь з Крісом все було інакше. Коли вони були разом, хлопець відчував ніби знає його все життя, як свої п'ять пальців. Це так дивно, але так саме й прекрасно, і він хотів відчути це ще. Вільям замислювався, чому так відбувається. Можливо, їхні душі давно шукали одна одну і тепер, нарешті, зустрілися? Хоча, цього не може бути, так як Кріс не його половинка визначена долею. Але чому він тоді відчував такий глибокий зв'язок, який не можна пояснити звичайною логікою. Це було щось більше, ніж просто кохання з першого погляду, щось, що торкалося його серця і змушувало його прагнути відчути це знову і знову, поки вони б не стали одним цілим. І це так дивно та безглуздо з його боку, чому він просто не може ненавидіти його як нормальна людина? Після всього що він зробив... 
– Ще один раз, будь ласка, – вимовив він, відчуваючи огиду до самого себе. У нього зовсім не залишилося гідності. 
 Вільям стояв там, занурений у свої думки. Ще однієї зустрічі з Крісом ніколи не буде. Навіщо йому взагалі думати про це, якщо цього ніколи не станеться? Це лише нездійснена мрія, просто бажання, що розчиняється в повітрі, не залишаючи сліду. 
 Вільям знав краще за інших, що мрії не завжди здійснюються. Для нього — це прості бажання які ти не взмозі виконати сам, тому чекаєш на допомогу іншої людини, і не важливо хто це буде; батько, друг чи коханий. Так як завжди приємніше, коли хтось виконує твою мрію, а тобі залишається лише подякувати за неї. Тому його мрії стали цілями яких легко досягти самотужки. 
 Також Вільям вже давно не дитина, щоб вірити у казки в яких прекраний принц на білому коні рятує принцессу з вежі. По-перше, він точно не принцесса, і навіть не принц. По-друге, Крісу більше підходить роль темного чаклуна який викрав закохане серце та поклав до своєї колекції як ще один трофей. Тому він повинен забути все, що було між ними, як нестерпно це не звучало б. Але серце не слухалося розуму. Кожна хвилина, проведена з Крісом, була викарбувана в його пам'яті, кожна розмова, кожен дотик. Замість того, щоб згасати, ці спогади тільки ставали яскравішими, мов вогонь, який він намагався загасити, але він лише розгорався сильніше. 
 Вільям дивився на безкрайній горизонт, намагаючись знайти спокій у рівномірному коливанні хвиль. Холодний океан, що безупинно бився об борт корабля, здавався йому безпристрасним свідком його внутрішніх мук. Хвилі, здавалося, забирали його думки, не залишаючи місця для болю та розчарувань. 
 Він знав, що ці спогади, якими б вони не були яскравими та живими, лише ще більше розбивають його серце. Кожен раз, коли він дозволяв собі зануритись у минуле, він відчував, як його душа страждає від незворотної втрати. Хлопець відчував, що кожен з цих моментів забирає в нього частину сили, необхідної для того, щоб рухатись далі. 
 Але що саме тримало його в цих спогадах? Невже це був голос Кріса, його чарівна усмішка, той запах парфуму, який нагадував про вечори, проведені разом? Вільям відчував, що це була не просто ностальгія, а щось глибше, щось, що він не міг зрозуміти до кінця. Можливо, це була надія, що одного дня все зміниться, що життя знову подарує йому шанс на щастя. Але реальність була іншою, і він знав це. 
  Але забути Кріса було не так просто. Він був частиною його життя, його світла і його темряви. І хоча Вільям знав, що йому потрібно відпустити його, щоб жити далі, він ще не був готовий зробити такий вагомий крок. 
 Він важко видихнув, відчуваючи, як холодний вітер обвиває його обличчя, ніби намагаючись повернути його до дійсності та розуміючи, що цей бій зі спогадами буде довгим і виснажливим. Вільям зрозумів, що він не може жити минулим. Йому потрібно було знайти силу, щоб рухатися вперед, щоб прийняти все, що станеться далі. 
 Хлопець поглянув вперед, до небокраю, і подумки віддав свої сумніви океану. Він відчув, як частина його болю починає розчинятися в цих безмежних водах. Хвилі, здавалось, забирали його думки, залишаючи за собою тільки чисте, ясне небо і надію на краще майбутнє.