Читати книгу - "Невермур. Випробування Морріґан Кроу"

Він розвернув її і м’яко підштовхнув до групи дітей, що вешталися з іншого боку Дому Праудфутів.

«Ти можеш це зробити», — подумала Морріґан, підбадьорена обіцянками Старійшини Квінн. Родина. Спільнота. Дружба.

Вона підняла підборіддя й пішла до інших дітей, подумки репетируючи свої слова. Найкраще почати з жарту? Або спробувати більш прямий підхід? Може, просто сказати: «Мене звати Морріґан, хочеш бути моїм другом?» Люди справді так роблять?

На сходах Дому Праудфутів було повно дітей. Кандидатка Беза Чарльтона, Ноель, зверталася до пухкенької дівчинки з гарним обличчям і рожевими щічками.

— Так ти черниця, Анно? — казала Ноель.

— Ні, не черниця. Я живу з черницями — Сестрами Світла. — Щоки дівчинки ще більше порожевіли. — І я Ана, не Анна.

Ноель глянула на своїх друзів, ледве стримуючи сміх.

— Справжні черниці? Ті, що одягаються, як пінгвіни?

— Ні, ні, — Ана похитала головою, і навколо її обличчя затанцювали золоті кучері, що гарно спадали їй на плечі. Ноель смикнулась. Її рука потяглася до власного довгого блискучого волосся, кінчик якого вона почала гарячково намотувати на палець. — Зазвичай вони нормально вдягаються. Чорно-білий одяг призначений лише для недільної церкви.

— О, вони вдягаються, як пінгвіни, лише по неділях, — сказала Ноель. Вона засміялася, озираючись навколо, щоб побачити, кому ще це здалося кумедним. Деякі діти сміялися теж, а найголосніше — висока опецькувата дівчинка з темно-коричневою шкірою, що стояла поруч із нею. Вона просто заливалася реготом, прикриваючи рот обома руками, а її довге чорне волосся, заплетене в косички, впало на одне плече. — А решту днів вони просто носять дешеві потворні сукні, як у тебе? Пінгвіни подарували тобі цю сукню, коли ти стала черницею?

Ана зашарілася. Морріґан відчула співчуття і симпатію. Вона також намагалася знайти друзів? Вона підійшла до Ноель, як збиралася зробити Морріґан, просто для того, щоб її принизили перед купкою незнайомців? Шукати друзів — ризиковане заняття.

— Я не черниця, — наполягала Ана. Її підборіддя затремтіло. — Та й у цьому нема нічого поганого, — тихо додала вона.

Ноель схилила голову на один бік, удаючи симпатію.

— Але черниця так і сказала би, правда?

— Ох, замовкни, — різко обірвала її Морріґан.

Усі повернулися до неї, трохи здивовані. Для неї й самої це було трохи несподівано.

Ноель скривила губи.

— Що ти сказала?

— Ти почула, — сказала Морріґан, трохи підвищуючи голос. — Дай їй спокій.

— Ти теж із монастиря? — Ноель підняла брови, дивлячись на чорну сукню Морріґан. — Хіба у вас, пінгвінів, немає комендантської години? Чому б тобі не пошкандибати звідси геть? — Її подруга пирснула грубим сміхом.

Морріґан уже починала сумувати за старими часами у Джекалфаксі, коли лише її присутність наводила на всіх жах. Вона подумала про Юпітера, опустила плечі та сказала найнижчим і найхолоднішим голосом, на який тільки була здатна:

— Добре подумайте над тим, що збираєтеся сказати.

Тиша. А тоді…

— Ха! — Ноель вибухнула сміхом, а за нею її подруга та інші кандидати. Поки вони заходилися реготом, Морріґан зрозуміла, що стала вкрай нестрашною. Вона не знала, чи відчула радість, чи розчарування.

Сміх ущух. Ноель пильно дивилася на Морріґан. Ана тим часом скористалася нагодою і зникла. «Будь ласка», — подумала Морріґан, трохи ображена.

— Підслуховувати негарно. — Ноель поставила руки в боки. — Але я й не чекала від нелегалки хороших манер.

— Від кого?

— Мій наставник каже, що твій наставник таємно перевіз тебе до Вільної Держави. Він каже, що про тебе тут ніхто не чув, тому ти маєш бути з Республіки. Ти знаєш, що це незаконно? Ти повинна бути у в’язниці.

Морріґан похолола. Вона незаконно перебувала у Вільній Державі? Вона не дурна… вона знала, що Юпітер зробив щось підозріле на кордоні, що обгортка від шоколаду і використана серветка точно не були її «документами».

Що означає «таємно перевіз»? Що тепер вони злочинці?

— Ти не знаєш, про що говориш, — переконливо скривилася Морріґан. — А твій наставник — мерзенний чоловік.

На якусь мить Ноель завагалась і часто закліпала.

— Це твій дар? Говорити пафосними словами? А я думала, що він у тому, щоб жахливо вдягатись і бути потворною, наче щур із каналізації. Очевидно, в тебе дуже добре виходить… Ай!

Величезна зелена желейна скульптура впала з неба прямо на голову Ноель. Липка зелена маса стікала по її обличчю, волоссю та блискучій сукні. Вона мала такий вигляд, ніби скупалася в радіоактивних нечистотах.

— Бажаєш десерту, Ноель? — спитав голос згори. З вікна на одній руці звисав хлопчик. Він тримав порожню тарілку в іншій руці й махав нею дітям унизу, радісно вишкірившись.

Ноель спалахнула гнівом. Вона важко дихала.

— Ти… я… ти ніколи не… ти в такій… тьху! Містере Чарльтон! — Вона рвонула до передніх сходів у пошуках свого наставника, а за нею інші діти, у тому числі її подруга, що досі хихотіла.

Хлопчик із глухим стукотом приземлився поруч із Морріґан. Він закинув голову, відгортаючи копицю густих каштанових кучерів з очей, і розгладив завеликий на нього джемпер — щось велике, блакитне і плетене з малюнком кота з блискітками. На голові кота була рожева стрічка, а на шиї — срібний дзвіночок. Морріґан стало цікаво, яка сила могла змусити його вдягти це.

— Мені теж сподобалося те, що ти робила. Знаєш, «добре подумайте над тим, що збираєтеся сказати» і все таке, — сказав він, відтворюючи її низький сердитий голос. — Але я вважаю, що єдина мова, яку розуміють деякі люди, — це мова несподіваної желейної атаки.

Вона не знала, як відповісти на цю незвичайну пораду. Хлопчик мудро кивнув, і деякий час вони стояли мовчки. Морріґан не могла перестати витріщатись на його джемпер.

— Подобається? — спитав він, опускаючи погляд на свої груди. — Ми з мамою побились об заклад, що я не вдягну цього сьогодні. Вона знайшла його в каталозі. Вона постійно купує мені їх, це називається Компанія Потворних Светрів. Це дуже кумедно.

— Що ти отримаєш?

— За що?

— Коли виграєш заклад.

— Я отримаю вдягання светра. — Він насупився, на мить набувши щиро збентеженого вигляду, а тоді його обличчя осяяла якась нова ідея. — Слухай, можеш мені допомогти з однією річчю?

Через двадцять хвилин вони повернулися на вечірку в саду, поглинуті розмовою, і разом котили важку дерев’яну бочку. Вони витягли її з безлюдного кутка майданчика, що був коло Дому Праудфутів на задній галявині.

«Цей хлопець досить сильний як для настільки худенького», — подумала Морріґан. Незважаючи на його тонкі руки й ноги, він узяв на себе більшу частину ваги.

— Це гарно, ага, — засапано говорив він. — Усі ці квіточки, статуї та все інше. Але кажу тобі: тут серйозна проблема з паразитами. Моя наставниця знає тутешнього