Читати книгу - "Велика історія України"

class="p1">Буковина, була протягом світової війни (1914-1918 рр.) збіговищем ворожих армій, а її населення, в ще гіршій мірі ніж галицьке, перенесло на собі наслідки жовнярських звірств. Вже в серпні 1914 р. залили Буковину московські війська, що їх у жовтні виперли на короткий час австрійські полки. Кількакратний перехід краю з рук до рук, спроби опанування його московською адміністрацією й безглузда пімста австро-мадярської салдаччини над населенням за «зраду», зруйнували до тла господарку й роздразнили до краю населення. Колиж пронеслися в повітрі перші познаки розвалу Австрії, ніде може не повитали тої вістки з такою радістю, як на Буковині. Міщанське віче, відбуте в Чернівцях на передодні розвалу Австрії (13 жовтня 1918 р.) було яскравим барометром «патріотизму», яким дихало буковинське населення до держави, що в мирний час трактувала край, як кольонію, а в час війни не зуміла чи не захотіла захистити населення перед зайвими знущаннями й переслідуваннями.

Як і в Галичині, так і на Буковині, рішили українці скористати з виїмкової нагоди й улаштувати своє майбутнє згідно з гаслами самоозначення народів і по бажанню віками гнобленого населення. На констатуюче засідання Української Національної Ради у Львові вислала Буковина своїх представників, а 25 жовтня 1918 р. повстав у Чернівцях Український Краєвий Комітет, як буковинська секція Національної Ради. Не спали тимчасом і буковинські румуни, що хоч були менші числом, рахували на інтервенцію румунської держави. На вічу, відбутому 27 жовтня, вони запротестували проти задуманого Українським Краєвим Комітетом поділу Краю на українську і румунську частину й зажадали прилучення цілої Буковини до Семигороду. Щоби приєднати до своєї акції українців, румунські агітатори не жалували обіцянок на тему української культурно-національної автономії, але тим нікого не переконали. Відпоручники Краєвого Комітету почали переговорювати з українськими старшинами австрійської залоги в Чернівцях, готовлючись до збройного перевороту. Та коли вибила слушна година, несвідомі ваги справи жовніри розбрилися, а горсткою добровольців можна було тільки на короткий час обсадити державні уряди та установи. Дня З листопада відбулося в Чернівцях величаве всенародне віче, на якому біля 10.000 учасників ухвалило прилучення Буковини до України, а три дні згодом, дня 6 листопада українські військові частини обсадили державні уряди в Чернівцях та містах української частини Буковини. Президентом краю проголошено предсідника Українського Краєвого Комітету Омеляна Поповича.

Усього чотири дні тривало свято української незалежности Буковини. Румунські імперіялісти викликали військо з Румунії, що вже дня 10 листопада виперло горстку українських добровольців із занятих позицій, а дня 11 листопада в полуднє, румунський генерал Запік зайняв столицю краю й окупував його для Румунії. Над краєм нависла гроза найчорнішого насильства. Буковина вступила в добу румунської неволі. Величній Сон Листопадової Ночі розвіявся, але по ньому залишився серед народу соняшний спогад і туга, що скорше чи пізніше здійсняться й уже ніколи не розвіються.

Розвал Австро-Угорщини започаткував нову добу й у життю українського Закарпаття. Ця найбільш покривджена історією наша окраїна, не ждала мовчки й безпристрасно на розвиток історичних подій. На перший плян висунулася її заокеанська еміграція. Вже в липні 1918 р. представники закарпатської еміграції в Америці поставили перед собою такі завдання: по можности добиватися незалежности; колиж би це було неможливе, змагати до приєднання Закарпаття до Галичини, а колиб і до цього не допустили умови політичного життя, добиватися територіяльної автономії. Виходючи з того заложення «Американська Руська Народня Рада», що почувала себе еманацією й представницею волі краю, приступила 23 жовтня 1918 р. до Середземно-европейської Демократичної Конвенції в Філадельфії, до якої належали вже чехи. Зчерги плєбісцит, заряджений на зїзді делегатів «Ам. Р. Н. Ради» в Скрентоні (19 листопада 1918) проти голосів меншости, що була за прилученням Закарпаття до України, заявився за прилученням до Чехо-Словаччини.

Тимчасом у краю розвал Австрії викликав чимале замішання й дезорієнтацію. В Любовлі на Спишу, Пряшеві, Ужгороді й Хусті повстають самостійні Національні Ради, з яких декотрі (в Любовлі й Хусті) орієнтуються на Україну, а навіть посилають добровольців до Української Галицької Армії. Не засипляли справи й мадяри, що в жовтні 1918 р. проголошують закон про створення вчотирьох закарпатських жуп «Руської Країни» з окремим губернатором у Мукачеві й «руським міністерством» у Пешті. Тамже на університеті створено тоді катедру «руської» мови. Та поки мадяри возилися з своєю автономією для «Руської Країни», владу на Мадярщині захопили комуністи, що перейменували «Руську Країну» на «Русько-країнське народнє комісарство». Скористала з замішання Румунія й захопила Мармарощину. Колиж мадярські більшовики впали, а до Ужгороду вступили чехословацькі війська, три Національні Ради Закарпаття - пряшівська, ужгородська й хустська, зібравшись дня 5 травня 1919 р. вирішили прилучення Закарпаття, як автономічного краю, до Чехо-Словаччини. На цьому рішенню заважив не так плєбісцит заокеанської еміграції, як фізична неможливість прилучити Закарпаття до Галичини, що її тимчасом опановували крок за кроком поляки. В вересні 1919 р. перейняли адміністрацію краю чехи, що видали «Генеральний статут для Підкарпатської Руси», щось у роді тимчасового автономічного закону. Зразу управляв краєм губернатор з чотирьохчленною директорією, але згодом закинуто цю колєгіяльність й уся адміністрація перейшла в руки чеського містогубернатора, для якого губернатор, назначуваний зпоміж місцевих громадян, стався тільки «автономічною покришкою». Зчасом перемінено стару «жупну» адміністрацію на централістичну. В 1928 р. прозвано Закарпаття «Підкарпатсько-руським краєм» з краєвим президентом і містопрезидентом у проводі й створено Краєвий Виділ з виборними й іменованими з уряду членами. В цілому, з трьох можливостей, які розкривалися перед Закарпаттям у момент розвалу Австрії (самостійність, приєднання до України, автономія), залишилася остання. Закарпаття, опинившися в нових умовах культурно-національного й політичного життя, має всі вигляди на те, щоби в майбутньому відіграти ролю подібну, як колись відіграла Галичина в відношенні до Великої України. Як не як, цеж одинокий клаптик української землі, на якому чужа адміністрація рахується з голосом автохтонного населення.

Епільог

Світова війна й рознуздана нею революція на сході Европи, розбурхали в українській народній масі сили, що до того часу здавалися сонні, непробудні. Віками неволена й визискувана нація, що вміла тільки тужити до волі - й нарікати на кривду й людську несправедливість, несподівано збунтувалася й випроставшись на весь ріст, кинулася добувати собі місця в «народів вольних колі». Зашуміли степи, сколихнулися гори, ріки виступили з берегів. Нема такого пера, що зумілоб описати, нема кисти такої, щоб її було під силу змалювати те, що діялося на Україні в розпалених до червоного 1917-1920-их роках. В роках Відродження Нації. Мов лявіна покотився по Україні гомін волі. Величні національні маніфестації. Центральна Рада, перший український уряд, Четвертий Універсал, Берестейський мир. Листопад, Акт Зєдинення, а