Читати книгу - "Аналітична історія України"

проголошення Української Суверенної Соборної держави у Львові, 30 червня 1941. Особливо заперечувався той пункт, де – так, протягувалася рука у бік Німеччини та пропонувалося співробітництво в боротьбі проти московської окупації, який, очевидно, забезпечував мінімум лояльності до нової (та переважаючої) сили на українських землях.

Чи було все це необхідним, історично доцільним? – так, безумовно.

Цим Третій райх був поставлений в становище без виходу. Визнавши Акт німці зобов’язувалися би визнати в українському народі рівноправного партнера та забути про свій «Дранг нах Остен» і пов’язані з ним колонізаторські плани. Але, могли забезпечити собі й підтримку українського народу в боротьбі з Росією. Так, що ж – тоді союз з нацизмом, чи як? А, хоч би й так, то що? Адже, у війні проти Гітлера зійшлися союзники, а хто ж вони власне були раніше? Адже, для Москви, що Англія з Францією, що США, – були ворогами. Пам’ятаєте? – «капіталістічєскоє окружєніє», «вражєскоє окружєніє»… А, пішли ж на союз із цим «вражєскім окружєнієм» коли підійшло вузлом до гузна. Бо, знову ж, бачите – подвійна мораль. Всім можна, а українцям – зась.

Втім, щодо цього пункту третього, то він так і полишився на папері. Можна скільки завгодно брехати про «співробітництво» бандерівців з новими окупантами, але є таємний німецький документ, який не полишає жодних сумнівів щодо подібного «співробітництва». Він займаний зі «Суду над головними злочинцями перед Міжнародним трибуналом у Нюрнберзі 14.11.1945–01.10.1946», Нюрнберг, 1949, с. 269–270; короткий текст інструкції Поліції Безпеки та Служби Безпеки – був розісланий ще 21.11.1941 по всіх обласних командатурах окупованої України:

Безсумнівно встановлено, що бандерівський рух підготовляв повстання у райскомісаріаті з метою створити незалежну Україну. Усіх членів бандерівської організації належить арештовувати, і після деталічного допиту в цілковитій таємниці, ліквідовувати, як руйнівників.

Протоколи допитів надсилати до Айнзатцкомандо С/5.

Отже, щодо того вигаданого «співробітництва» українських націоналістів із гітлерівськими окупантами, – висновок може бути тільки один: брехати треба менше, панове з Москви… Бо, якщо цей документ є ще не досить красномовний, то можна зацитувати безліч інших. Та так само – абсолютно недвозначних.

* * *

Сьогодні, із дальньої перспективи історії, не має бути жодних сумнівів, щодо доцільності цього акту. Бо все це, насамперед, чітко орієнтувало нарід на безкомпромісну боротьбу за незалежність. А, крім того, наступна доля цієї акції, з гестапівськими арештами її учасників, – повністю здемаскувала німців, мимохідь і вибивши грунт з-під ніг мельниківської ОУН, яка ставила саме на них.

Два роки совєцької окупації були в чомусь важче від наступних, але за них удалося зберігти головне – структуру ОУН, в чому була немала заслуга голови Крайового Проводу – Івана Климіва («Легенди»). В чомусь він і дійсно став легендою Визвольного Руху.

З початком совєцько-німецької імперіалістичної війни, відбувається Перша конференція ОУН-революційної (бандерівської), яка визначила основні напрями майбутньої діяльності; це мали бути:

1. Якнайширша пропагандова діяльність проти обох окупантів. Як антигітлерівська, так само антисовєцька.

2. Накопичення, у будь-який спосіб, зброї для майбутньої війни проти обох тоталітарних окупантів.

3. Негайний початок військового вишколу українських вояків, як і вишкіл командирів.

Тоді ж був створений, дещо заздалегідь, військовий штаб під керівництвом Д. Грицая, що планував та разгортав майбутні структури УПА. Варто пригадати, що все це потрібно було робити стисло конспіративно, підпільно під носом у окупанта.

За німецької окупації коли саме проходило становлення УПА, Україна була поділеною на три адміністративні регіони: Галичина, приєднана до польського Генерал-губернаторства, власне райхскомісаріат Україна з центром у Києві, та так звану Трансністрію – землі на захід від Дністра і південь України; це було віддане на керування румунам. Закарпаття, ще раніше, 1939, після розгрому республіки А. Волошина, було приєднане до Угорщини. Втім, на відміну від своїх конкурентів, німці були люди освічені, ознайомлені з історією, та дещо хизувалися цим. Коли німецькі війська дійшли Кавказу, то Генерал-губернаторство було перетворене на Вандаленгау (Вандальська провінція), а власне Україна, райхскомісаріат, – на Готенгау (Готську провінцію).

Зауважимо тут особливо, щодо важливості виконання завдання 2. Адже, зброєю у військовий час ніхто не розкидується, а нормально купувати необхідну їй чималу кількість зброї – УПА була не в стані: не було у кого та не було за віщо. А для війни потрібна не лише зброя; постійно потрібні ще боєприпаси та пальне. А Українська Повстанська армія, склад якої часом перевищував 100 000, тільки уявіть собі, успішно провоювала майже десять років тим, що спромоглася відвоювати у своїх ворогів. Ніким не оцінений подвиг; історія, що не має прецеденту.

Тим часом по всій українській землі йде затята боротьба з усім, що є українське, як з боку гестапо, так і з боку червоних партизан-карателів НКВД, які дивно хутко розуміються з німцями щодо спільних цілей. Посилюється терор гестапо, гинуть 1942 командири, Іван Климів у Галичині, Андрій Марченко на Волині. Одночасно німці убивають у концтаборі братів Степана Бандери, – Олександра і Василя. Як свого часу більшовики закатували його батька, священика Андрія Бандеру, до чого бували вони схожі між собою, ці два збочення людства (чи може, краще сказати, – антилюдства?)!

Терпить великий провал у Києві й поміркована мельниківська ОУН, що покладала надії на німців та так необачно довірилася їм. Її людям тоді пощастило створити в Києві куточок національного відродження: видається газета «Українське слово», літературний журнал «Літаври» тощо. Створюється не лише спілка письменників, але й така собі Українська Національна Рада; вона розраховує на сприятливий розвиток українсько-німецьких відносин, має потаємний намір з часом перебрати владу в Україні, але… Гітлерівці були здібними учнями червоних, та всі ці послаблення мали на меті засвітити національно свідомих людей, не більше; як свого часу ота сталінська українізація. Репресії не примушують чекати на себе та взимку 1941–1942, все покінчується, – і душа справи Олена Теліга з чоловіком, і з нею сотні українських інтелігентів опиняються у Бабиному Яру.

З того часу й мельниківська ОУН вимушена піти до підпілля, але – якою ціною!

Але одночасно, вже восени 1942 на Волині та в інших місцях з’являються окремі військові частини та навіть з’єднання, які офіційно іменують себе УПА та координуються єдиним командуванням. Тому точною датою народження великого феномену Української Повстанської Армії вважається з тих пір 14 жовтня 1942.

На той час українці мали на своїх землях трьох смертельних ворогів: німецький окупант (головний) та його добровільні помічники – поляки (як Армії Крайової, так Армії Людової) та червоні партизани. Бо навіть з румунами та мадярами, хоч і після багатьох озброєних сутичок, – пощастило якось порозумітися; створити щось на