Читати книгу - "Шлях королів. Хроніки Буресвітла"

«Я повинен був діяти швидше», — подумав Каладін, опускаючи очі на розпанаханого Мапу, чиї нутрощі просушувались на сонечку. Вістря стріли пробило легеню й застрягло в хребті. Чи зміг би Лірін врятувати його? Коли б він учився в Харбранті, як хотів його батько, то чи дізнався б — і засвоїв — достатньо для запобігання смертям на подобу цієї?

«Таке інколи трапляється, сину…»

Каладін підніс тремтливі, скривавлені руки до обличчя й ухопився за голову. Його обсіли спогади. Маленька дівчинка, розколотий череп, зламана нога, знавіснілий батько.

Відчай, ненависть, утрата, зневіра, жах. Як можна так жити? Стати хірургом і повсякчас пам’ятати, що врятувати всіх тобі буде несила? Коли партачили інші, урожай із цілого поля виявлявся червивим. А коли давав маху лікар, помирала людина.

«Тобі доведеться навчитися, які смерті треба брати до душі…»

Наче в нього був вибір. Викинути це з голови, немов погасити світильник. Каладін зігнувся під новою вагою. «Я повинен був урятувати його, я повинен був урятувати його, я повинен був урятувати його».

Мапа, Данні, Амарк, Ґошел, Даллет, Нальма, Тіен.

— Каладіне, — почувся голосок Сил. — Кріпися.

— Якби я не виявився слабаком, — прошипів він, — вони б залишилися жити.

— Ти все ще потрібен іншим мостонавідникам. Ти обіцяв їм, Каладіне. Дав слово.

Той підняв очі. Обслуга виглядала стривоженою й заклопотаною. На місці зосталося тільки восьмеро: решту він відіслав на пошуки ще живих з інших команд. Ті одразу ж надибали трьох легкопоранених, про яких міг подбати і Шрамм. А от по нього не посилали. Тож серед їхнього брата-мостонавідника рятувати було чи то нікого, чи то нíяк.

Можливо, про всяк випадок, треба було піти й перевірити самому. Але — попри оніміння — він не зміг би глянути в обличчя ще одному конаючому, якого йому не врятувати. Він важко звівся на ноги й відійшов від трупа. А тоді підступив до провалля та примусив себе стати в давню стійку, якої навчив його Туккс.

Ноги на ширині плечей, руки за спиною, долоня однієї стискає зап’ясток іншої. Спина пряма, погляд уперед. Знайома звичність цієї пози повертала йому сили.

«Ти помилявся, батьку, — подумав він. — Бо казав, що я навчуся справлятися зі смертями. Що ж, ось він я — і не один рік потому. А проблема нікуди не зникла».

Довкола нього поставали в стійки й інші мостонавідники. Підійшов Лопен із бурдюком. Повагавшись, командир усе ж узяв його й відмив кров із обличчя та рук. Вода нагрілася й обдала шкіру теплом, але, випарувавшись, принесла жадану прохолоду. Каладін глибоко вдихнув і видихнув та вдячно кивнув низенькому гердазійцеві.

Той звів брову, а тоді жестом вказав на капшук, причеплений у нього на поясі. Лопен дістав останню партію сфер, яку вони стрілою прикололи до мосту. До того ж провернули це вже вчетверте й щоразу без проблем забирали «посилку».

— Усе пройшло гладко? — запитав Каладін.

— Атож, харизматику, — відказав коротун, широко всміхаючись. — Це ж легше, ніж підчепити рогоїда.

— Я все чую, — похмуро мовив Скеля, який стояв у стійці «вільно, по-парадному» зовсім недалеко від них.

— А що з мотузкою? — спитав командир.

— Перекинув усю бухту через край, — відрапортував Лопен. — Але кіння ні до чого не прив’язував. Як ти й велів.

— Молодець, — похвалив Каладін.

Мотузка, що звисає з мосту, занадто кидалася б у вічі. А якщо Гашал чи Ґаз пронюхають, що саме той затіває…

«До речі, а де він? Чому не бере участі в цій вилазці?»

Лопен віддав командиру капшук зі сферами, немов йому кортіло чимшвидше позбутися відповідальності. Той узяв його й засунув у кишеню штанів.

Гердазієць відійшов, а Каладін знову став у «парадну» стійку. Плато по інший бік розколини було довге та вузьке, із крутими схилами по краях. Як і в кількох останніх битвах, Далінар Холін допомагав Садеасовій армії. Але завжди прибував запізно. Напевно, валив усе на повільних чалів, запряжених у мости. Дуже зручно. Його людям часто випадала розкіш переправитись, не зловивши жодної стріли.

Він і Садеас вигравали так ще більше битв. Але що до того мостонавідникам?

По протилежний бік прірви люди гинули пачками, та Каладіну було їх анітрохи не шкода. Жодного тобі пориву зцілити чи бажання допомогти. Він міг подякувати за це Гаву, позаяк саме той навчив його мислити в категоріях «ми» та «вони». У певному сенсі виходило, що син таки засвоїв батькову науку. Правда, у спотвореному вигляді, але все ж це краще, ніж нічого. Захищай «наших» і знищуй «їхніх». Солдат повинен мислити тільки так. Тож Каладін ненавидів паршенді. Вони були ворогами. І якби він не навчився половинити ось так свою свідомість, війна зруйнувала б його зсередини.

Хоча, напевно, вона однаково домоглася свого.

Спостерігаючи за битвою, Каладін, щоб відволіктися, зосередив особливу увагу на одній кумедній обставині. То як же все-таки паршенді поводяться зі своїми покійниками? Їхні дії здавалися дивними. Солдати-паршендійці завжди старалися дати полеглим спокій, щойно ті опинялися долі: вони кидалися в атаку кружними шляхами, лиш би не потривожити загиблих. А коли алеті наступали по паршендійських трупах, на їхньому шляху спалахували запеклі сутички.

Чи помічали це його одноплемінники? Напевно, ні. А от він бачив, що паршенді шанували своїх мерців — і то аж у такій мірі, що ладні були наражати на небезпеку живих, щоб зберегти неушкодженими тіла полеглих. Каладін міг скористатися з цього. Він і скористається. Принагідно.

Алеті зрештою здобули перемогу. І невдовзі він та його команда пленталися назад через плато, несучи міст із трьома пораненими, яких прив’язали зверху. Тільки цю трійцю вони і знайшли, і якась частина Каладінової душі відчувала огиду від усвідомлення того, що інша її частина цьому раділа. Він уже врятував чоловіків п’ятнадцять з інших команд, і щоб прогодувати їх — навіть маючи гроші з капшуків — доводилося добряче шкребти по засіках. Їхня казарма була напхом напхана пораненими.

Четвертий міст добувся до розколини, і Каладін приготувався опускати свою ношу. Тепер цей процес став для нього механічним. Покласти настил на землю, хутко відв’язати транспортованих і, штовхаючи, навести його над прірвою. Він перевірив, як там трійко поранених. Кожен із тих, кого він рятував у такий спосіб,