Читати книгу - "Повернутися на Землю, ЧайДивака"

Глава 1
– Чорт, не заводиться! І коли дядько востаннє дивився до цієї тарантайки!? – викрикнув незадоволено Бред, сидячи в старенькій машині за кермом.
 Хлопчина, одягнений в білі кросівки, шорти з візерунком пальм, жовтою футболкою та білою кепкою, вийшов з машини та, зачинивши двері, відкрив капот. Під спекотним сонцем його руки легко мандрували серед металевих лабіринтів моторного відсіку. І коли йому здавалося, що він майже розгадав головоломку, його телефон загудів в кишені. Бред глянув на повідомлення, що прийшло у загальний чат групи.
– Ти вже встиг написати, що ми не зможемо приїхати? – здивувався Бред, дивлячись на брата, що спершись на автівку, курив цигарку.
– Так – відповів той та поклав телефон до кишені.
 Джером був одягнений у чорні кросівки, чорні джинсові шорти і чорну футболку з білим усміхненим смайлом, що розтікався по ній. Він курив сигарету, спостерігаючи, як дим відділяється від нього і плавно розсіюється в повітрі. Джером розумів, що ця машина вже не заведеться.
 Бред, прикладаючи зусилля, ще зробив декілька спроб завести автівку, але все було марно.
 Тим часом, Іві вийшла з дому з пакетами їжі. Фіолетові кросівки, чорно-білі носочки, сині шорти, блакитна майка з візерунком зірки та легка накидка, на якій танцювали всі кольори веселки, створювали яскравий образ. Дворецький, що стояв біля чорної машини та очікував на неї, взяв багаж Іві та ретельно поклав його у машину.
 Мати стояла біля дому серед пахучих квітів та проводжала поглядом дочку. Іві була рада бачити Арабеллу. Вона весело сіла в машину до подруги та обійняла її. Арабелла була одягнена в світло-оливковий комбінезон з бантом на талії та рюшами на грудях, на її руках виднілися білі рукавички в сіточку, а її волосся було акуратно причесане та заколене срібною заколкою у вигляді квіточки на кінці.
– Гарно вам провести час! – сказала мати.
– Дякуємо – відповіла Арабелла.
– І тобі також, мамо – сказала Іві, закриваючи двері машини.
 Вони рушили. У Іві телефон видав знайомий звук бульбашки, що лопається. Це свідчило про те, що прийшло повідомлення. Вона взяла телефон і трошки засмутилася, прочитавши переписку.
– Белло, у Джерома і Бреда зламалася машина, а я так хотіла, щоб ми всі разом поїхали! Що тепер робити!?
– Ох! Я не знаю – відповіла Арабелла.
– Можливо ми візьмемо більшу машину, панно? – запропонував дворецький, керуючи автівкою.
– Це хороша пропозиція, Френсісе, але у нас немає великого транспорту для подорожі.
– Можливо, щось таки знайдеться? – благаючим поглядом глянула на подругу Іві.
 Арабелла видихнула: "Ну що ж, їдемо тоді додому, Френсісе, щось підберемо."
– Добре пані – відповів дворецький та повернув у протилежному напрямку.
– Ура! – зраділа Іві та залучила Арабеллу в обійми – тоді напишу усім!
 На ліжку посеред гори одягу та аксесуарів дзеленькнув телефон. За столиком навпроти сиділа Холлі та стиснувши зуби віддирала депіляційну смужку з ноги.
– Напевно мені вже пишуть, щоб я спускалася, а я ще зовсім не готова! – сказала вголос сама до себе дівчина та кинулася до телефона.
 Вона видихнула з полегшенням, бо Іві написала, що машина буде біля гуртожитку через п'ятнадцять хвилин. Від слів, що вголос промовила Холлі, прокинулася її сусідка. Вона перекотилася на ліжку обличчям до дівчини, аби глянути, що робиться.
– Ти ще не пішла? – сонно запитала та.
– Ні, на щастя, ще маю трохи часу – відповіла Холлі та підійшла до дзеркала.
 Сусідка виглянула за межі свого ліжка на нижнє спальне місце та побачила гору розкиданого одягу. На столі та стільці Холлі також був безлад.
– Ти чого збираєшся як на побачення? – здивувалась сусідка.
– Я маю бути завжди гарною! – відповіла Холлі, фарбуючи вії.
 Сусідка позіхнула та злізла з ліжка. Вона увімкнула електричний чайник та засипала цукор з чаєм у чашку. Холлі тим часом почала сушити голову.
– Думаю твій чоловік здивувався би, якби побачив таку різницю вдома і на вулиці – сказала сусідка, заливаючи чай.
– Ну... Я і справді вдома не маю порядку, але у кожного є свої "скилети в шафі" – погодилась вона, вкладаючи волосся.
 Сусідка спробувала чай з просоння, та обпікши губи відклала його остигати до вікна . Холлі тим часом вже одягала джинсову спідничку та білу футболку.
– Думаю, хорошим доповненням до спідниці буде хустинка на поясі та солом'яний капелюшок – сказала Холлі, дивлячись у дзеркало – але, де ж я їх поклала?
 Вона пригадала, що щось мало бути на столі та пішла шукати. Холлі оглянула усе на ньому та під ним, але нічого не знайшла.
– Можливо за стіл збоку впало? – подумала дівчина.
 Тільки вона хотіла відпихнути правіше стіл, як ненароком закрила вікно локтем і одразу почула крик з вулиці. Вони з сусідкою переглянулися. Пройшла мить, поки обоє зрозуміли, що сталося.
– Там була моя чашка! – викрикнула сусідка.
 Холлі швидко показала рукою рух, що говорив про те, аби сусідка пригнулась. Дві голови обережно виглянули з вікна та не осмілилися піднятися вище, аби глянути кого вони облили. Холлі повільно відкрила вікно, рукою намацала чашку, що чудом не впала та лежала на краєчку, забрала її та повільно закрила вікно.
– Якого чорта!? – закричав голос з вулиці.
– Ой! що ж ми наробили! – тихо прошепотіла сусідка.
– Давай відійдемо по далі від вікна – запропонувала Холлі.
 Сусідка погодилася та сіла на нижнє ліжко, відсунувши речі. Холлі глянула на годину на телефоні і побачивши, що вже час виходити, навприсідки пішла до шафи і взяла джинсову накидку та сонячні окуляри з полиці.
– Я вже маю йти – сказала дівчина, стоячи біля виходу та згадавши, що розлила чай сусідки, доповнила – якщо хочеш, можеш взяти мої цукерки до наступного чаю, папа.
 Ітан зівнув стоячи біля гуртожитської парковки. На ньому мули білі носки, чорні кеди, джинсові шорти, біла футболка з чорним надписом "very happy" і синє худі зав'язане рукавами на шиї. Його важкий коричневий рюкзак тягнув його спину назад, а сонливість – вперед. Хлопець ледь стояв на ногах.
– Доброго тобі ранку, Ітане – сказала Холлі підходячи до нього.
– Ага... – промямлив він зіваючи.
– Ти що не спав? Виглядаєш як я вчора – пожартувала Холлі, оглянувши його з голови до ніг.
– Ага... – сказав він.
 Біля них пройшов сусід Холлі, що колись позичав у неї сіль. Він звернув увагу на повний рюкзак і пакет, що був у неї в руках.
– Ти що, кудись їдеш? – запитав він.
– Так, на відпочинок – відповіла вона, поклавши пакет на землю.
– А... Ну, добре, що ти тут стоїш, а не під гуртожитком, а то недавно там якогось хлопця облили.
– Оу... Ого... Як так? І хто це був? – здивувалася трохи хвилюючись Холлі.
– Не знаю, тому хлопцеві окуляри залило, а без них він сліпий як кріт – відповів той.
– Он воно як! – сказала з полегшенням Холлі.
– Ага, так що будьте обережні, не стійте там – сказав хлопець відходячи від них.
 Холлі задумалася над сказаним і глянула на Ітана. Той навіть бровою не повів, стояв як вкопаний. Холлі трохи розслабилася, побачивши, що Ітан не задає зайвих питань на цю тему. ЇЇ телефон дзеленькнув водночас з телефоном Ітана.
– Вони написали, що вже приїхали – сказала Холлі та оглянула парковку.
– Крім лімузину тут нічого не додалося – підмітив Ітан.
– Що!? Думаєш ми би поїхали на такій розкішній машині в таке місце, як ліс!? – засміялася вона.
 Вікно лімузину опустилося і звідти виглянули Іві та Арабелла.
– Давайте до нас! – радісно покликала блакитноволоса дівчина.
 Холлі стояла непорушно. Вона була здивована до глибини душі. Зрозумівши, що це не сон, а реальність, вона прокинулася. З її очей вилітали іскри, Холлі обійшовши машину сіла в середину, та оглянула усе там, поки дворецький пакував їхні речі.
– Я така щаслива, я ніколи ще не була в лімузині! – сказала вона підійшовши до барної стійки та побачивши там багато їжі та напоїв глянула на Арабеллу – А можна?
 Та кивнула їй у відповідь і Холлі з сяючими очима взяла канапочку.
– Я теж вперше в лімузині! – підхопила розмову Іві підходячи з келихом шампанського.
 Холлі також взяла зі столу цей напій. Вони цокнулися та випили до дна.
– Привіт, Арабелло – сказав Ітан заходячи в середину.
– Доброго ранку, Ітане – відповіла вона.
 Не затримавши на дівчині довго погляду він сів на вільне місце.
– Давай зробимо багато фото! Я хочу запам'ятати цей момент! – радо сказала Холлі.
– Звісно! – підтримала Іві та витягнула телефон.
– Перепрошую, хто знає, як дістатися до кафе де нас чекають інші попутники? – запитав дворецький, привідкривши віконечко з місця водія.
– Я знаю, як туди доїхати – сказала Холлі та відсіла від Іві, поближче до віконечка.
 Блакитноволоса дівчина сіла до Арабелли та почала з нею фотографуватися. Ітан дивився на їхні щасливі обличчя та зовсім не відчував щастя. Він ще з вчорашнього вечора був сам не свій. Сумні думки бігали по його голові та наганяли апатію.
– Вона навіть не звертає на мене уваги, не дивиться в мою сторону. Для чого я почав вчитися з нею. Її чоловіком став Даріан. А хто я? Це все від початку було безглуздо. Для чого я... – роздумував Ітан, дивлячись на Арабеллу, поки очі не злиплися повністю.
– Так спершу прямо, потім на перехресті на право... – скерувала Холлі.
 Іві сиділа між Ітаном та Арабеллою на куті та редагувала фотографії на телефоні. Арабелла дивилася у вікно на вулички, що пропливали мимоліть. Машина заїхала в тунель та стало темно. Скло стало чорним дзеркалом та дівчина побачила своє обличчя замість світлих вулиць. Вона плавно перевела погляд на постать, що спала біля Іві та раптово знову побачила вулицю навпроти себе.
 Погляд, що стрімко мандрував між тим, що хотілося бачити, та тим, що вона бачила, став натяком про те, що усе в житті не буде так, як вона цього бажала би. Арабелла, так само як вулиця за вікном, безперервно знаходилася на шляху, де світло й темрява грали свої ігри з нею.
– Ми вже не далеко, ось тут на ліво і прямо – скерувала Холлі доїдаючи канапку.
– Ой дивися, яка ця фотографія класна – сказала Іві до Арабелли, показуючи екран телефону.
– Так, ця справді красива – погодилась вона на секунду глянувши на Ітана.
– Ось тут на право – скерувала Холлі та побачила двох братів – Вони стоять біля дороги, бачите?
 Лімузин призупинився та відкрилися двері.
– Нічого собі, ми що, поїдемо лімузином?! – здивувався Бред.
– Думаю, що так – відповів Джером скидаючи з себе рюкзак.
 Він викинув цигарку та пішов разом з братом та дворецьким класти речі.
– Правда тут класно, Бреде? – запитала Холлі розсівшись на м'яких кріслах.
– Та я взагалі в шоці, а це що? Барна стійка? В машині? – здивувався він оглядаючи усе.
– Цокнемся! – сказала Іві беручи свій келих зі столу.
 Вони троє випили. Іві почала фотографуватися з новими персонами.
– Тут ще й мікрофони є, може поспіваємо!? – зрадів Бред та взявши один почав голосити – Моя юність, зима...
– Дай мені, давай якусь іншу пісню – сказала Холлі відбираючи мікрофон.
– Куди далі прямуємо? – запитав дворецький привідкриваючи віконечко біля водія.
– Тепер по Фіна – відповіла Арабелла.
– Він на окраїні міста живе, наскільки я пам'ятаю, так?– запитав дворецький.
– Він написав, що чекатиме нас біля об'їзної – сказала Іві.
 Машина рушила, проїжджаючи вуличками. Багатий екстер'єр та ландшафт змінювався на менш розкішний з часом. Золотаві фасади будинків замінювалися скромнішими спорудами, а розмаїття вітрин магазинів зникало позаду. Це свідчило, що вони виїжджали з міста.
 Поступово елегантність і розкіш поступали місце простоті та природній красі за вікнами машини. Шум міста стихав до того часу , поки зовсім не зник у шелесті природи.
 Тим часом, між дорогою та лісом стояли обидва друзі та чекали на транспорт. Один був одягнений в білі кросівки, світлі джинси та оранджево-біле худі, а інший у сірі кросівки, оливкові шорти та сіру футболку. Образ останнього також доповнював рюкзак та два пакети, що свідчили про поїздку.
– Від комарів? – запитав Річі.
– Взяв – відповів Фін.
– Аптечка? – продовжив його друг.
– Є – сказав Фін.
– Хм... – подумав Річі та продовжив – Мультитул і компас?
– Є – сказав Фін та витягнув з-під футболки на ланцюжку щось кругле – І це є.
– Ніби з основного все – сказав Річі, перевівши погляд з речей друга на дорогу, де проїжджали машини.
 Між ними повисла тиша. Обоє відчували, що вона не своєрідна для них. Тиша була зовсім іншою, ніж зазвичай. Від неї віяло ніяковістю та незручністю. З лісу подуло холодне повітря і Фін склав руки та подув в них теплом, аби хоч трохи зігрітися.
– Ем... Дякую, що ти прийшов мене провести – перервав тишу Фін, глянувши на Річі, але боячись довести погляд до очей.
– Мені подобається проводити свій час з тобою, так що якщо вибрати чи лежати в ліжку і спати, чи стояти ось тут поряд, я виберу завжди друге, – відповів Річі скидаючи з себе кофту – візьми, а то замерзнеш.
 Фін здивувався від цієї пропозиції. Він хотів взяти кофту, але швидко передумав: "Ні-ні, тобі ж тоді самому буде холодно".
– Не переживай, я трохи ще тут побуду і піду додому, а тобі доведеться мерзнути весь ранок і ніч, – сказав Річі, далі протягуючи кофту – так що бери.
 Фін замислився над його словами, але побачивши в них правоту, погодився з другом. Він одягнув його кофту і одразу відчувши тепло, сказав: "Дякую".
 Річі було приємно це чути. Заради комфорту Фіна від був і не проти померзнути.
– Ти точно не хочеш взяти з собою Руну? – поцікавився Річі.
– Вона боїться невідомих людей, тому їй краще залишитися у тебе на цей час – відповів Фін.
– Ого, дивися, їде лімузин. Ніколи їх тут не бачив – сказав Річі, вказуючи на дорогу.
– Ага і справді. Я їх бачив тільки в центрі міста, але не так далеко. Цікаво, куди він їде? – задумливо сказав Фін, проводжаючи поглядом машину.
– Дивися, призупиняється біля нас, – сказав Річі – може, збилися зі шляху і хочуть запитати дорогу?
 Фін не відповів нічого та придивився до автівки, що зупинилася прямо біля них. Віконечко почало повільно опускатися і з машини просочився шум музики та виглянули знайомі обличчя. Холлі, Іві та Бред дивилися на нього. На них були одягнені обручі з зірочками, які були прикріплені до пружин та дригалися у різні сторони.
– Привіт, Фіне, заходь до нас! – радісно закликала Іві.
 Він з Річі переглянувся та сковтнув слину.
– Чого стоїш? Заходь, давай, а то холод запускаєш – сказала Холлі, визираючи з вікна.
– Я візьму ваші речі – промовив дворецький, що неочікувано з'явився біля хлопців.
 Фін був спантеличений, але віддав свій багаж. Він сів в машину біля Джерома та Іві, попрощпвшись з Річі. Блакитно волоса дівчина надягнула йому теж обруч з зірочками.
– Я так і знала, що варто було їх брати – запишалася собою вона.
 Машина знову рушила. Річі стояв за вікном та до останнього махав рукою проводжаючи Фіна. Бред з Холлі волали якусь пісню та були наповнені своїм вайбом. Фін оглядав автівку, дивуючись усьому, що тут коїлося. Джером біля нього сидів та переписувався з кимось в телефоні. На ньому також був обруч, напевне, його Іві одягнула на всіх.
 Навпроти них сиділи з мікрофонами та шампанським Холлі та Бред, біля них солодко спав Ітан, теж з обручем на голові. Його розмалювали, зробивши з його обличчя морду кота, домалювавши вуса і ніс. Біля Ітана сиділа Іві та також щось підспівувала у свій мікрофон редагуючи фото в телефоні.
 Погляд Фіна натрапив на Арабеллу, і вона дивилася на нього також в цей момент. Під музику та веселощі в автомобілі панувала атмосфера радості та безтурботності, а їхні обличчя віддзеркалювали усмішки та надзвичайний настрій цього моменту.
– Тобі тут подобається? – запитала Арабелла, злегка підсунувшись ближче, аби її було краще чути.
– Так, просто незвично, бо я ніколи не бував в такому транспорті – відверто відповів Фін.
– Я рада, якщо тобі буде щось потрібно, ти можеш мені про це сказати – з добротою в голосі промовила вона – тут є вода газована і не газована, різні соки, солодкі води, спиртні напої з невеличким градусом... звичайно, не думаю, що ти полюбляєш останнє, але все ж перечислила все з питного. Також є канапочки з різного виду хліба, помазки, ковбаси та сиру, різне печиво та цукерки. Бери усе, чого душа забажає.
 На їхньому фоні Бред з Холлі та Іві фотографувалися з розмальованим Ітаном, що спав.
– Добре, дякую – відповів Фін та глянув у вікно.
– Так, гляньте всі на мене, сядьте гарненько – закликала Іві направивши камеру телефона.
 Усі посміхнулися та застигли на мить. Бред поставив руку за голову Ітана, Холлі надула губки, Фін постарався усміхнутися, а Джером виглядував з-за його плеча.
– Чудово, можете продовжувати займатися, чим займалися – сказала Іві та почала щось редагувати на телефоні.
– Так, тепер я вибираю пісню – сказала Холлі.
– Ти ж минулу вибирала – підмітив Бред.
– Так? тоді вибираємо тепер по дві – засміялася вона.
– так не чесно, по одному! – заперечив Бред.
– Джероме, будеш співати з нами? – запитала Іві підводячи до його губ мікрофон.
– Ні, я не дуже люблю співати, краще послухаю, як співаєте ви – відповів він.
– Ну Джероме.... – занила Іві.
– Попроси Фіна – перевів той.
– Фіне? – перевела мікрофон до іншого хлопця Іві.
– Н-ні, дякую – ніяково відмахнувся він.
– От же ж! Ніхто не хоче більше співати – насупилась Іві.
 Арабелла усміхнулася та похлопала лодонею біля себе, закликаючи її сісти поряд.
– Яку будемо співати? – зраділа Іві, опинившись біля подруги.
– Я знаю не дуже багато пісень. Можливо... "Береги блакитної води", "Річенька моя приведи мене додому" чи "Цвітіння твоєї краси"... – запропонувала вона.
– Ох, це ж пісні, які ще в школі співали – сказала Іві.
– На жаль, я інших не знаю – зтинула плечима Арабелла.
– Панно ми прибудемо до місця призначення через п'ять хвилин – зазначив дворецький відкриваючи віконечко між ним та іншими.
– Добре. Френсісе, дякую, що попередив – подякувала Арабелла.
– П'ять хвилин? Я ще не спробувала усіх канапочок, хоч я і наїлася, – сказала Холлі та скерувала – давай, Бреде, налітаємо на їжу, а то більше не буде такої.
– Ви можете взяти з собою, не потрібно себе насилувати – лагідно промовила Арабелла, дивлячись, як вони тиснуться їжею.
– О, я би теж спробував, якщо можна – підтягнувся Фін.
– Давай-давай – підтримала Холлі.
– А ти, Джероме, не хочеш? – запитала Арабелла, бачачи, що він далі сидить.
– Я? Ні, дякую, ми перед виходом з дому поїли, мені цього досить – відповів він.
 Іві відволіклася від редагування фотографій та також увірвалася до столу: "Посуньтеся! Соку мені!"
 Лише Ітан розмальований лежав спокійно та бачив вже десятий сон. Коли ж більшість людей було біля столу, а Джером дивився у свій телефон, Арабелла витягнула із своєї сумочки серветку та таємно поклалавши її у кишеню Ітана сіла назад.
 Автівка зупинилася, що означало, що вони приїхали.
 
Глава 2
 На вулиці крізь густе листя лісу потрохи пробивалося ранкове сонечко. Воно обігрівало лагідно росу на траві поміж дерев, створюючи миттєві картини блискучих крапель. Повільно піднімаючись, сонце освітлювало стежину, яка вела глибоко до лісу у невідомість.
 Лише Фін знав, що їх чекало в кінці, адже часто гуляв тут раніше.
 Усі потрохи почали виходити з автівки. Дворецький викладав багаж на м'яку траву. Дихаючи свіжим лісовим повітрям, вони відчували спокій та готовність до пригод, які ховалися у глибоках лісових галявинах.
– Повірити не можу, що я таки заснув – подумав Ітан, потираючи очі.
 Іві легенько штовхнула Бреда і сказала: "Добре, що на очах нічого не малювали, а то він би одразу все зрозумів." Той погодився з її думкою.
– Ну що ж, йдемо? – сказав Бред, взявши два пакета в руки.
– Почекай, ще ж не всі зібралися – промовила Іві, ховаючи в рюкзак обручі з зірочками.
 Бред повернувся до Холлі та почав заглядати в її пакет.
– Чого дивишся? – запитала вона.
– Та просто думаю, чи ти взяла акваланг – сказав посміюючись він.
– Що? Придурок! – сказала Холлі та відвернулася від нього почервонівши.
– Можемо вже йти? – запитав дворецький, побачивши, що усі зібралися.
– Пішли – сказав зіваючи Ітан та направився до стежини.
 Іві та Холлі усміхалися, дивлячись на нього, та також пішли слідом. Коли ж їхня група сформувалася у тонесеньку смужечку, що прямувала лісом, їхній шлях нарешті почався. Арабелла з дворецьким йшла попереду. Вона була цього разу в білій кофті, адже вийшовши з машини відчула холодок з боку лісу. Дворецький ніс декілька великих пакетів в руках та йшов за своєю панною. Далі крокувала Холлі. Вона була щаслива, що помастилася кремом від комах, але нещасна, бо забула взяти щось на голову, аби додатково захистити себе від кліщів чи ще якоїсь живності. За нею йшла Іві та фотографувала природу, радіючи, що вона йде з усіма таким красивим місцем. Далі йшов сонний та незадоволений Ітан. Він досі не знав, що на його обличчі щось було намальовано, але починав щось підозрювати через дивні погляди та посмішки. Бред та Джером були за ним. Їх не брав холод, тому вони не діставали своїх накидок з рюкзаків. Останнім був Фін. Він був радий, що Річі віддав йому кофту, адже, хоч він і йшов, але рух зовсім не зігрівав.
– Чортові кровососи! – обурився Бред та хлопнув себе по шиї – треба було взяти щось від комарів!
 Іві почула цю претензію та виглянула з ряду, аби похвалитися своєю знахідкою в інтернеті: "А я собі на цей випадок ось таку круту штуку купила. Вдягаєш цей браслет на руку і комахи тебе взагалі не чіпають."
– Пощастило тобі – відповів Бред.
– А ти що, не знав куди йдеш? – фиркнув Ітан.
 Бреду не сподобалися ці слова і він дав Ітану підзатильника.
– Ей! – вскрикнув той та обернувся назад.
– Там був комар, нічого не поробиш – усміхнувся Бред.
– Так я і повірив – обурився Ітан, потираючи потилицю.
– Якщо комусь потрібно, то у мене з собою є спрей від комарів та кліщів – виглянув позаду Фін.
 Усі незахищені від комах позичили у нього цей засіб та з полегшенням пішли далі. Холлі було вже легше йти, адже вона поприскала собі на волосся і вже менше боялася небажаних гостей.
– А скільки нам ще йти? Хтось знає? – запитала вона відпихаючи від обличчя гілку з павутинням – Бо мені не дуже подобається цей шлях.
– Вважаю, що ще не довго – відповів дворецький.
– А от мені подобається, так усе красиво, цікаво... – сказала Іві, наводячи камеру телефона на павутиння з гілки, що тільки що відштовхнула Холлі.
– Ой, дивіться, там щось пробігло! – здивувалася Арабелла, вказуючи в гущу лісу. – Це був...Олень?
– Тут ще й такі великі тварини є? – навела камеру одразу в те місце Іві. – Клас!
– Клас! – сказав Ітан, помітивши, що наступив в чиєсь гівно.
 Вони йшли в тиші та під звуки знімків ще певний час. Фін захотів зблизитися трохи з одногрупниками та трохи тихо та невпевнено сказав, виглянувши позаду: "Я з собою взяв ще й вудочки, якщо хтось хоче... Якщо комусь цікаво... То можемо порибалити разом ..."
 У відповідь пролунала лише тиша. Фіну стало ніяково і він засмутився.
– Ага, порибалимо – сказав зіваючи Ітан.
 Очі Фіна загорілися. Він був почутий і через це почав крокувати впевненіше.
– Дивіться, шлях розгалужується на дві доріжки – сказала зупинившись Арабелла – Якою підемо?
– Не знаю, а цей вибір на щось суттєво вплине? – запитала Холлі, дивлячись на два шляхи.
– Тоді, давайте кожен вибере сторону і ми зіграємо в гру. Той, хто виграє, той і обере дорогу.
– Така собі ідея – сказав Ітан, поклавши пакети на землю – Ви би думали швидше, а то руки болять це все тримати.
– Ми обома стежинами дійдемо до річки і відстань там однакова – тихо сказав Фін.
– Ти звідки знаєш? – запитав Джером, почувши його слова.
– Я просто тут бував в дитинстві – відповів Фін.
– Йдемо правою стежкою – крикнув Джером, аби всі почули.
– А чому? – запитала Іві.
– Тому що не має сенсу, якою йти – відповів він.
– Ну, пішли – підтримав Бред.
 Вони знову продовжили шлях, повернувши на право.
– Знаєте, що завжди мені не давало спокою – почала Іві – Ми робимо вибір, але не знаємо, що би було, якби вибрали інший варіант. До прикладу, якби ми пішли на ліво, а не на право.
– Нащо тобі думати про таку дурницю? – здивувався Ітан, відкопнувши камінець в кущі.
 Джером звернув увагу на криво сказане слово у адрес Іві та припідняв брову.
– Чому це "дурницю"? – обурилась блакитноволоса дівчина.
– Бо все одно не відомо, що було б, якби ти вибрала щось інше, то нащо про це думати. Дурня якась – сказав Ітан.
– Взагалі-то не завжди не відомо, до прикладу, якщо ти граєш гру, ти можеш прорахувати ходи і знатимеш, що буде, якщо ти походиш тим чи іншим чином – відповіла Іві.
– Але ми ж не тільки про гру говоримо, а і про непередбачуване життя. Ми пішли на право і ми не знаємо, що би було, якби пішли на ліво і нащо цим забивати собі голову? – продовжив гнути свою лінію Ітан.
– Там би теж була річка – тихо відповів Фін, але його відповідь ніхто не врахував в запалі розмови.
– Тоді можна піти на право, а потім вернутися і піти на ліво, і ми знатимемо, який варіант був би для нас кращим – відповіла Іві.
– О, Ні! Тобі наших ніг не шкода? – пожартувала Холлі.
– Та ніхто не буде таким параноїком, щоби робити усі варіації виборів, а потім вибирати найкращий. Ми люди ліниві, що вибрали, те і буде – сказав Ітан.
– Ну... Це були всього лише роздуми – відповіла Іві.
 Пройшовши ще певний час в тиші, вони натрапили на кінець стежини, що розчинявся в траві, що вела до річки. Мілке каміння з глибини змішувалося з великим, що непорушно стояло на суші. Невеличка та густа трава всіяна де-не-де квітами простилалася перед ногами своїх гостей. Одне дерево влучно повалилося на траву, перетворившись на зручну лавочку.
– Таке чудове місце! – з захопленням сказала Іві, кидаючи рюкзак біля колоди.
– Тут і справді красиво – підтвердила Арабелла, оглядаючись.
 
Глава 3
 Навколо співали птахи, їхні мелодії створювали чарівну симфонію природи. Хвилі річки під легким вітерцем ніжно вдарялися об каміння на березі. Сонце світило яскраво, нагріваючи товщу води та залишаючи грати світло на її поверхні.
 До погоди знову повернулося літо, таке жарке та яскраве, наче картина, на яку чекали протягом усього року. В цьому куточку природи час сповільнив свій біг, даруючи їм мить спокою та гармонії з оточуючим світом.
– Все, я вирішила! Наш намет буде ось тут – сказала Іві та розпласталася в пахучій траві поміж жовтих квітів.
– Як ти можеш ось так просто лежати, там ж повно жуків – скривилася Холлі, сидячи на колоді.
– Там де ти сидиш, теж вони можуть бути – сказав Бред, ставлячи пакети з їжею біля неї.
– Не говори мені такого, я і так себе ледь пересилила, аби сісти сюди – відповіла Холлі ще менше сівши п'ятою точкою на дерево.
– Ну що ж, думаю, ось тут і буде вогнище – сказав Джером, ставлячи пакети з дровами трохи далі від Холлі.
 Іві розбиралася в тому, куди вштрикнути одну частину дуги від намету до іншої, та так і не зрозумівши, кинулася тієї справи та сіла, склавши руки.
– Добре, хто мені допоможе з наметом? – запитала вона.
 Холлі відчула, що біля її руки щось рухається. Вона перевела свій погляд туди та ледь не заверещавши відбігла від місця, побачивши сороконіжку.
– О, ти прийшла мені допомогти? – запитала Іві, сидячи біля неї у траві.
– Ні... Але... З чим тобі там допомогти? – заспокоївшись сказала Холлі.
 Арабелла глянула на величину намету дівчат та замислилася. Дворецький розпакував частини нового намету та почав його складати.
– Думаю, наш намет буде для хлопців, а намет Іві для дівчат – промовила Арабелла.
– Як скажете, панно – відповів дворецький.
– Так, тоді я займуся м'ясом та картоплею – сказав Бред, розпаковуючи пакети – Джероме, а ти тоді розпакуй усе інше.
– Зачекайте, я спершу розстелю покривало – сказала з поспіхом Арабелла.
– Куди ви всі так спішите – зіваючи сказав Ітан, спершись на палку, яку недавно підібрав з землі.
– Ітане, ти ще не відділив зону для вогню? Що ти робив весь цей час? – здивувався Фін.
– Добре, тепер тримай ось цю дугу, а я просуну тканину намету ось з цього кінця – зосереджено сказала Іві.
– Знаєш, колись, коли я ходила в табір, нам казали, що спершу потрібно протикати палкою місце для намету, аби провірити чи там немає змій – сказала Холлі, дивлячись під ноги.
 Ітан сів на траву, змучившись копати місце для вогнища. Він краєм вуха почув слова Холлі та не замислюючись тикнув лопатою в траву збоку. На нього вискочила жаба та він перелякавшись впав. Усі почали реготати, а він нарешті прокинувся.
– Чортові жаби! – викрикнув Ітан витираючи руки.
– Ну що, ти вже докопав? – запитався Фін підходячи до компанії.
– А як же ж – сказав той підіймаючись.
– Чого так довго, ще ж розпалювати та чекати поки усе перетвориться в попіл – сказав незадоволено, але тихо Фін.
 Ітан продовжив копати, а рудоволосий хлопчина поклав невеличкі гілочки та сіно поряд.
– Ти досить багато взяла з собою їжі – зауважив Джером, розкладаючи канапки на тарілки.
– Я не знала, що ви також багато візьмете – відповіла Арабелла розпаковуючи печиво.
– Ти думала, що ми надто бідні? – запитав він глянувши їй в очі.
– Що? Ні, я не мала цього на увазі. Просто... Чесно кажучи, я ніколи ще не відпочивала такою великою компанією, от і перестаралась...
– Тоді добре – відповів він та продовжив викладати їжу.
– Що там по вогню? – запитав Бред, обмотуючи картоплину у фольгу.
– Ітан покищо, копає... – зітхнув Фін.
– Ну, Ітане, давай швидше – прискорив його Бред. побачивши як той в'яло усе робить.
– Та я копаю – розізлився він викопавши останній острівець трави – вже закінчив!
 Фін прийнявся складати пірамідку з менших гілочок та сіна.
– Ну що ж, можна вважати, що ми закінчили – гордо сказала Іві.
– А чого воно криве, як чорт знає що? – запитав Ітан, сидячи збоку.
– Тобто!? Не ти над тим сидів, так що і не тобі судити – незадоволено відповіла Холлі.
– Але вам дівчата в цьому спати – з усмішкою сказав він.
– Ах ти! – закотила рукава Холлі, готуючи кулаки.
– Чого ти, виглядає досить непогано – сказав Бред, витираючи руки об рушник.
 Одна ніжка намету випрямилася. Інші три відскочили від землі та також випрямившись відлетіли в бік.
– От чорт! – закричала Іві – Лови намет!
 Дівчата заметушилися та почали складати його знову.
– Так, Бреде, ти був правий – з язвинкою сказав Ітан.
– Давайте я вам допоможу – посміхнувшись від слів Ітана, сказала Арабелла та відставила їжу в бік.
– Склав! – зрадів Фін – Джероме, можеш позичити запальничку?
 Він дістав з кишені запальничку та передав її рудому. Той в свою чергу швиденько побіг до майбутнього вогнища, та підпаливши сіно почав дмухати на нього. Вогник поступово ставав все більшим та коли добре розгорівся, Фін почав підкладати більші дрова.
– Тепер і справді виглядає краще, я не знала, що ти так добре розбираєшся в інструкції – здивувалася Іві говорячи до Арабелли.
– Просто вона, хоча би її читала – підмітила Холлі.
– Скоро м'ясо? – запитав Ітан дивлячись на вогонь– Я вже голодний.
– Потрібно, аби усе згоріло – відповів Фін поправляючи дрова.
– Потрібно було швидше копати – зауважив Бред сівши поряд.
– Вже сонце припікає – сказала Арабелла прикриваючи рукою обличчя.
– І правда, стає тепліше – підтвердила Іві кидаючи свою накидку на покривало.
– Ітане, можливо... Порибалимо? – запитав тихенько Фін.
Той погодився і рудий швиденько витягнув з рюкзака дві складені вудочки.
– Будете рибалити? – здивувалась Іві.
– А...Так...– відповів тихенько Фін.
– Ого, це цікаве заняття – підмітила Арабелла.
– Можливо щось ще й зловиш – сказав Бред, дивлячись на Ітана.
 Блондин почав розприділяти полум'я по дровах. Навколо сиділи Іві, Холлі, Арабелла та Джером і дивилися на вогнище.
– Чорт, шкода, що я гітару не взяв – сказав задумливо Бред.
– І справді, з музикою було би веселіше – також задумливо сказала Іві.
– Вогонь так зачаровує – із скляним поглядом сказала Холлі.
Над головою Арабелли з'явилася кругла та велика тінь.
– Дякую Френсісе – сказала вона обертаючись назад.
 Дворецький стояв поруч та встановлював велику парасолькою від сонця.
– А ти маєш що населяти? – запитав Ітан у Фіна.
– Так, ось хробаки, а ще я взяв трохи кукурудзи з дому – відповів той протягуючи прозорий мішечок, в якому рухалося щось рожеве.
 Ітан скривився: "Давай краще кукурудзу"
– Як хочеш – відповів той та дістав з кишені ще один мішечок, а сам дістав наживку з "живої" торбинки.
 Обоє населили маленьку здобич та закинули вудки.
– Що!? Хто це намалював на моєму обличчі!? – викрикнув Ітан побачивши своє обличчя у відображенні води та обернувся до інших – і я так весь день ходив!?
 Іві та Холлі засміялися. Ітан обернувся назад та глянувши знову у відображення засунув руки в кишені, шукаючи чим витерти обличчя. Він не очікував натикнутися пальцями на щось м'яке. Спершу Ітан подумав, що йому підсунули сміття, але коли він витягнув те, що було в середині, здивувався. Це була біленька серветка. Хоч він і не розумів звідки в його кишені вона з'явилася, Ітан вмився водою з річки та витер обличчя нею. М'який запах лаванди наповнив його ніс чудовим запахом. Зім'явши серветку він викинув її та знову сів за свою вудочку.
 Фін тим часом думав про те, що він любив часто рибалити з Річі . У того завжди виходило наловити риби більше. Потім він згадав поцілунок у шию і почервонів. Цю зміну у вигляді рудого помітив Ітан.
– Ти про що думаєш? – запитав Ітан.
– Я... Ем...– не знав що вигадати Фін.
– Я от думаю про те, що це буде наш останній відпочинок разом, – сказав Ітан глянувши на інший берег ріки.
– Не знаю... Можливо, інші ще погодяться наступного року поїхати знову на відпочинок – відповів Фін.
– Наші шляхи розійдуться, я впевнений в цьому – сказав задумливо Ітан.
– А... – відповів Фін, роблячи вигляд, що розуміє про що він.
 Арабела сміялася разом з іншими та граційно сиділа на покривалі. У Ітана країлося серце від спогадів про весілля та про Даріана. Він зі злості кинув камінь у воду.
– Ей, що ти робиш!? Ти так всю рибу розлякаєш! – всполошився Фін.
– Не зважай на це уваги – відповів похмуро той.
– Дивак! – подумав Фін, змотуючи вудочку.
– Так, а я йому кажу, я не буду прибирати чуже гівно, не спихайте це на мою собаку! – продовжував історію Бред.
 Усі зареготалися.
– Весело їм – подумав Ітан, дивлячись на велику компанію.
 Він дивився з сумом на Арабеллу і враз вона обернулася. Їхні погляди зійшлися і дівчина з поспіхом відвела очі. Ітан також повернувся до води. Його серце калатало, як скажене.
– Вона дивилася на мене? Чого б це? І чого я так відреагував? Вона ж вийде скоро заміж... Але чого б тоді вона дивилася на мене? Можливо... вона хотіла глянути на річку, а тут я і так співпало? Не знаю... – задумався Ітан та перевів погляд на рудого – Ей! А ти чого так далеко відсів?
– Бо ти камінням кидаєшся! – крикнув той, сидячи на великому камені, що був у десяти метрах від Ітана.
– Я більше так не буду, вертайся – відкрикнув Ітан та знову потайки глянув на Арабеллу, та побачив лише її спину.
 Фін подумав трохи та знову змотавши вудочку сів біля Ітана: "Але ти постарайся мовчки сидіти, аби клюнуло."
 Ітан погодився та поринувши у свої роздуми продовжив рибалити.
 Сонце почало добряче пекти, і всі зняли з себе накидки. Біля вогнища було дуже жарко, тому там лишився за головного Бред, поки пеклася картопля та смажилося м'ясо. Інші розкладали свої речі по наметах. Дві одинокі вудочки стояли непорушно біля річки.
– Ну все, я так більше не можу! – сказала Іві, виходячи з намету.
 Вона почала роздягатися по дорозі, та будучи біля краю річки, була вже тільки в купальнику. Дівчина забігла у річку, розбрискуючи воду навколо себе. Іві нирнула, та через декілька хвилин трохи далі виглянула її голова.
– Теж би скупнутись – сказав Бред, махаючи газетою то на себе, то на вуглля, розпалюючи його.
– Почекай на мене! – викрикнула Холлі, та пробігла тим же шляхом, що й Іві, стрибаючи у воду.
 Нова хвиля сколихнула гладку поверхню річки. Фін та Ітан, що сиділи в тіні намету та дивилися на вудки, лускаючи насіння, зрозуміли, що такими темпами вони нічого не зловлять.
– Панно, ви не хочете поплавати? – запитав дворецький.
– Дякую, Френсісе за пропозицію, але я вимушена відмовитися – промовила Арабелла.
– Напевне, і справді вам краще не перенапрягати себе, особливо після того, як ви знепритомніли недавно – погодився дворецький.
 Джером сидячи неподалік почув ці слова та глянув на неї.
– Френсісе, не говори, будь ласка, більше про це – попросила вона.
– Як скажете, панно – відповів дворецький.
– Джероме, приглянь за їжею, я теж піду охолоджуся трохи – сказав Бред, знімаючи футболку та кросівки.
 Брат пересів на його місце та почав гортати стрічку новин в телефоні. Бред плюхнувся у воду та поплив до дівчат. Вони почали бризкатися водою та сміятися.
 Раптом, Ітан придивився до своєї вудочки та побачив, що та спершу трохи хиталася, а потім різко плигнула у воду.
– Рудий, лови вудку! – закричав Ітан, вскочивши з місця.
– Що!? – не одразу зреагував той.
 Ітан, побачивши в товщі води вудку, довго не роздумуючи стрибнув за нею. Щастя було на їхньому боці і він встиг схопити її. Усі насторожилися та почали дивитися за його діями.
– Рудий, бери сачок, щось є! – крикнув Ітан.
 Фін швидко почав збирати сачок, та все від паніки валилося з рук.
– Та давай швидше, бо зараз втече! – крикнув йому Ітан, змотуючи вудку, що вже була як дуга.
– Ей! Перестань, ти зараз з мене труси зтягнеш! – закричав Бред, міцно тримаючись за п'яту точку.
– Що? – здивувався Фін, застигши.
 Усі зрозуміли, що відбулося, та почали реготати.
– Велику рибку ти зловив – сказала Іві, виходячи з води та сміючись.
 Ітан нічого не відповів, вийшовши з води, та виливаючи по черзі з взуття воду.
Глава 4
 Вечоріло. Над вогнищем від дерева до дерева простягалася мотузка, на якій сохли купальники та одяг Ітана. Його взуття лежало знизу біля вогню та парувало. Усі сиділи навколо вогнища. Ще не було холодно, але вже і не було так тепло, як в обід. З тарілок пахло гарячою картоплею та м'ясом. Усі смакували їжею, на яку чекали довгий час.
– Це було смачно – сказала Іві, відставивши пусту тарілку та спершись на колоду.
– Ага – промовив крізь повний рот їжі Бред, кусаючи курочку.
– Я також наїлася – сказала Холлі, відкладаючи на половину пусту тарілку на ковдру.
 Арабелла протирала кутики губ, закінчивши їсти, та дивилася, що роблять інші.
– А тепер час солодкого! – весело сказала Іві, витягуючи із свого рюкзака пакет з різними солодощами.
– Та куди ще солодке? – не підтримав її думки Ітан – Ти не луснеш?
– Я не відмовлюся, – радо промовила Арабелла, отримуючи цукерку – Моя бабуся завжди любила мені давати солодощі після головної їжі.
– Милий спогад – зауважив Джером, ховаючи цукерку до кишені.
– У мене виникла ідея, можливо щось зіграємо, аби дізнатися один одного краще? – запитала Іві.
– Можна – підтримав Бред, ковтаючи картоплину.
– Можливо, "Що я ніколи не робив"? – підкинула ідею Холлі.
– А в чому її сенс? – поцікавилася Арабелла – я ніколи такої не грала.
– Все просто. Ти маєш сказати те, що ти ніколи не робила, але що вірогідніше за все робив хтось інший. Якщо хтось вгадав з тим, що ти робила, то ти загинаєш один палець з п'яти– пояснив Бред.
– Давайте по колу – сказала Іві та оглянувши всіх продовжила – Я ніколи не... Я ніколи не плавала голою в річці!
– От же ж, цього ніхто і не робив – сказала Холлі.
– Але Бред загнув палець, значить я все добре сказала – відповіла Іві.
 Холлі здивувала ця новина. Вона витріщилася на свого сусіда, чекаючи подробиць.
– Ну... Це було давно... – виправдовувався він, потираючи потилицю – Давайте продовжувати.
– Тепер я? – запитала Арабелла, та побачивши схвалюючі кивки, почала: "Що ж, я ніколи не робила? Напевне, я ніколи не їла гамбургер."
– Що?! – здивувалися всі.
– Ти не пробувала такої смакоти!? – запитав Бред.
– Ну, тоді загинаємо усі дружньо пальці – скерувала Іві.
– От чорт! – викрикнув Ітан, дивлячись на свою футболку.
 При світлі вогню було чітко видно пляму від кетчупа. Ітан поклав тарілку на траву та почав шукати по кишенях чим повитирати футболку.
– Візьми – простягнула серветку Арабелла.
 Ітан був здивований, що вона вирішила йому допомогти. Він підвівся та підійшов до дівчини. Взявши серветку, Ітан сів на місце та почав витирати пляму.
– Дякую – сказав він, глянувши на Арабеллу.
 Хлопець завзято витирав червону пляму. Вона стала більшою та розмазанішою, але він розумів, що більше нічого не може з цим вдіяти. Протираючи ближче до шиї, його ніс вловив слабкий запах лаванди. В голові одразу все перевернулося.
– Це той самий запах? – здивувався Ітан та рефлекторно глянув на Арабеллу.
 Дівчина в цей момент також дивилася на нього. Вона спершу стежила за тим, як Ітан витирав пляму, але коли він зупинився, глянула на його обличчя. Їхні погляди пересіклися.
– Вона дивиться на мене – подумав Ітан та не змігши відвести погляд, продовжував дивитися – А не надто довго вона дивиться? Вже, ніби пройшов час загально прийнятого погляду. Можливо... Я їй подобаюсь? А можливо, на мені щось є?
 Подумавши про це, він оглянув себе та глянувши на пляму, подумав, що це не могло би бути приводом такого довгого погляду. Він швидко витягнув телефон та глянув чи у нього нічого не має на обличчі, та перевівши погляд знову на Арабеллу, він не побачив її очей, адже вона дивилася у інший бік.
 Усі в цей час перевели погляд на дворецького, що сидів біля дівчини та пив чай. Він це помітив та віддалив від себе чашку: "Щось не так, пані та панове?"
– А що ви ніколи не робили у своєму житті? – поцікавилася Іві.
– О, ні-ні, я не граю – відповів дворецький.
– Френсісе, так не цікаво, давайте з нами – закликали його інші.
 Він замислився та глянув на свою панну. Та кивнула головою та також чекала його відповіді.
– Тоді мені доведеться загнути один палець, тому що мене мати пригощала в дитинстві гамбургером – промовив він.
– Ого, я не знала цього, якщо так подумати, я мало що знаю про дитинство людини, що завжди поряд зі мною. Це так егоїстично з мого боку... – подумала про себе Арабелла.
– Я ніколи не вмів малювати – промовив дворецький та надпив трохи чаю.
– А ви обоє чудові суперники – сказав Бред, загинаючи третій палець.
 Усі інші також загнули по пальцю. Ітан сидячи на розкладному стільці замислився над тим, що йому відповідати, адже він був наступним.
– Я ніколи не вмів їздити на велосипеді – в решті решт сказав він.
– Батьки тебе не навчили? – запитала Холлі?
– Я не хочу грати, – сказав холодно він, проігнорувавши питання та пішов до вудок – продовжуйте без мене.
– Ну Ітане, так не цікаво! – сказала Іві.
– Ти образився? – запитала Холлі трошки засмутившись від впливу своїх слів.
– Ні, просто грайте без мене – відповів той сидячи біля річки.
– Тоді нічого не залишається – сказала Іві та загнула палець.
 Усі інші теж загнули по пальцю. Фін сидів на розкладному стільці та розпаковував цукерку: "А я ніколи... Ніколи не їв такої цукерки. Тільки ось зараз спробую".
– Їж на здоров'я – усміхнулася Іві та загнула ще один палець.
– Так, – протягнув Бред, потираючи руки та кинув погляд на Холлі – я ніколи не купував акваланг.
– Ти мене підставити вирішив!? – розізлилась вона, готуючи кулаки.
– Пальчик загинай, а не кричи – засміявся він.
 Холлі поклала ногу на ногу та, глянувши на Бреда, сказала: "Тоді я ніколи не грала на гітарі."
– Ну, що ж, ти добилася свого – сказав Бред, загинаючи останнього пальця.
 Він сперся на обидві руки та відхилився назад, споглядаючи за грою.
– Якщо ви курили хоч раз, то загинайте палець.
– Френсісе? – здивувалася Арабелла, побачивши, що дворецький загнув палець.
– Так панно, ще в студенські роки пробував – відповів він.
– Так, тепер знову я – сказала Іві – Я от ніколи не цілувалася, а ви?
 Арабелла згадала Даріана та, загнувши палець, стиснула іншу руку в кулак.
 Ітан потайки глянув на руки Арабелли. Його очі стали скляними. Серцю було неприємно це все усвідомлювати, і він знову впав у смуток, дивлячись у воду.
– Френсісе, ви також загнули палець, – зауважила Холлі, побачивши лише один відігнутий палець.
– Це все студентські роки – оправдовувався дворецький.
 Ітан вирішив перезакинути вудочку та, почавши змотувати жилку, відчув, що вона важча, ніж зазвичай. Підтягуючи поплавок поближче, він помітив, що слідом щось брикнулося у воді. Він насторожився.
– Що там, Ітане? – запитав Фін, помітивши напруженість того.
– Здається... Здається, я щось впіймав! – відповів він змотуючи катушку.
 Усі одразу повернули погляди в його сторону, а хтось навіть привстав, аби глянути на здобич. Фін закрутив сачок до купи та, побіг до Ітана. Він опустив його у воду та старався виловити рибину. Бред, Холлі та Іві стояли поруч та дивилися за тим, що відбувається.
– Давай, рудий, майже вийшло! – сказав напружено Ітан.
– Заводь сюди! – скерував той.
– Чорт! Вирвалася з гачка! – засмучено викрикнув Ітан.
 Фін спритно протягнув сачком до рибини та встиг її виловити.
– Ура! – викрикнула радо Іві.
– Ааа! – закричала Холлі відстрибуючи від місця, де вона стояла – Що це біля моєї ноги, що це!?
 Усі всполошилися та також відстрибнули від того місця, де вони стояли.
– Господи, о це ти мене налякала – трошки підвищивши голос від страху сказав Бред.
 Попереду них прозвучав звук чийогось падіння в воду.
– Та ви вже мене дістали! – винирнув Ітан – я тільки просох!
– Ха-ха-ха – почулося від компанії, що була на березі.
– Давай руку – сказав Фін та витягнув його з річки.
 Нові речі сохли над вже затухаючим вогнем. Усі зібралися в наметі для хлопців, щоб глянути разом фільм. Ітан сидів у кольоровій піжамі, яку йому позичила на ніч Іві, тому вона була йому трохи в обтяжку. Усі разом вони дивилися фільм жахів та напружено слідкували за подіями, що розгорталися у ньому.
– Та куди ж ти йдеш – обурився Бред – тебе ж там з'їдять.
– Тш! – шикнула до нього Холлі.
– Я би вже давно звідти змилася – прокоментувала Іві.
– Тихенько – сказала Холлі, глянувши на подругу, але коли вона знову перевела погляд на екран, то вскрикнула – О Господи!
– Та спокійніше, це всього лиш тінь– заспокоїв Бред.
– Кхм – покашляв дворецький.
– Ааа! – тепер всі разом від страху вскрикнули вони.
– Добре, що тепер почалася спокійна сцена – видихнула Іві.
– Це нові мешканці. Вони просто не знають, що їх чекає – сказав Джером.
– Ну так – погодилась вона.
– Кхм – знову покашляв дворецький.
 Бред по тихому присунувся до Арабелли та запитав: "А чому після кожного мату у фільмі, Френсіс кашляє?"
 Арабелла трохи почервоніла на щоках від невеличкого сорому, що на неї наплив: "Просто ми не звикли дивитися фільми з нецензурною лайкою".
– То ще квіточки, а ось в фільмі "Зона" ... – почала пошепки Іві.
– Дивіться фільм – штурхнула їх Холлі.
– Ітане, прокидайся – тихенько сказав Фін.
– Ой, чого будите – зіваючи запитав той перевертаючись на інший бік.
– Бо ти храпиш! – обурилась Холлі та шльопнула його по дупі з сердечком.
– Ей! – ми не настільки близькі – обернувся Ітан.
– А от мене можеш шльопнути – висунувся Бред.
– Згинь з очей – запихнула його рукою назад Холлі.
– Тихо, дивіться! – заінтригувала Іві – вони зараз побачать, що їхній син на стелі.
 Усі затихли та почали насторожено слідкувати за подіями.
– Ааа! – знову закричали всі.
– А я не кричав, я очікував цей скример – похвалився Бред.
– Що ти розказуєш – засумнівалась Холлі.
 Джером засміявся, слухаючи їхню розмову.
– Та давайте дивитися, бо я не почула, що вони сказали – обурилась Іві.
– Вони сказали, що потрібно його відвести до лікаря – відповів Фін.
– Добре, дякую – сказала Іві – От хто-хто, а Фін вміє дивитися фільми тихо.
– Зараз тут балакаєш тільки ти – сказав Ітан.
– І ти – відповіла Іві.
– Я сплю – сказав він.
– Ого, у нього справді нездоровий вигляд – сказав Бред, коментуючи побачене в фільмі.
– Я не розумію, чому його не відвели до психіатра, вони що не помічають того, що він себе дивно веде? – здивувалась Іві.
– Це ж хорор – сказав Джером – було би це як в реальності, то фільм закінчився би на тому, що стіна з'їла собаку, бо вони би з'їхали звідти одразу.
– Ха-ха, я також так думаю – погодилась Арабелла.
– Дивіться, його вернули додому – зацікавив Фін.
– Фу, він з'їв муху з підвіконня – скривилась Іві.
– А ти так не робила в дитинстві? – запитав посміюючись Бред.
– Тільки не кажи мені, що ти робив – сказала Холлі.
– Стоп, я не розумію, чому мама нормально відреагувала на те, що він повернув голову на триста шістдесят градусів, це ж абсурд – сказала Іві.
– Та вона, напевне, притворяється, бо хоче вижити, дивися на її перелякане обличчя – не погодилася Холлі.
– Дивіться, вона екзорциста привела – сказав Фін.
– Йой, та він сам трясеться, може, то якийсь липовий екзорцист? – здивувалась Іві.
– Ага, типу думав, що заробить грошей роблячи вигляд, що виганяє диявола, але йому трапилось справжнє діло – посміюючись сказала Холлі.
– Не повезло чоловіку – сказала Іві.
– Ну все, пиздець їм – підсумував Бред.
– Кхм – кашлянув дворецький.
 Після закінчення фільму дівчата перейшли до свого намету та почали готуватися до сну. Ліхтарик в наметі хлопців згас.
– Що ж, я добре провела сьогодні час – сказала Іві вкладаючись на каріматі.
– Я також – промовила Арабелла.
– А вам хтось подобається із хлопців? – поцікавилась Холлі повертаючись на бочок обличчям до дівчат.
– Ну... Мені Джером трошки подобається – замріяно сказала Іві, обіймаючи імпровізовану подушку – а тобі хто?
– А мені ніхто не подобається – відповіла та.
– А Бред? Ви, ніби сімейна пара ведете себе – сказала Іві.
– Що? Ні! – відповіла Холлі та глянула на Арабеллу – а тобі хтось подобається?
 Арабелла почервоніла трохи та глянула на місяць, що просвічувався через тоненьку тканину намету: "Мені... Може й подобається".
– Ти мені не казала – обернулася до неї Іві – а ну викладай усе!
– Насправді я не хочу нічого говорити, бо все одно я повинна вийти заміж за Даріана.
– А ти цього не хочеш? – запитала Холлі.
– Це важко пояснити – засмутилась Арабелла.
– Чому ж, тут або любиш, або не любиш, іншого не дано – сказала Холлі.
– Не насідай так на неї – захистила Іві – у неї справді там важка ситуація.
– Добраніч тоді – сказала зіваючи Холлі та обернулася до стіни намету.
 
Глава 5
 Фін розплющив очі та побачив, що усі інші сплять міцним сном. Він спихнув із себе руку Ітана та вийшов на вулицю. Вогонь вже давно згас, а речі непорушно висіли та сохли над ним. Холодний ранок змусив Фіна одягнути кофту. Була п'ята година і він, не знавши, що йому робити, поки усі сплять, вирішив прогулятися вздовж річки. Хлопець любив такі ранкові прогулянки. Потік річки бурлив збоку, а ліс шелестів справа. Фін задивився на річку та це привело його до спогадів. Поки він йшов, думав про те, як давно він вже не був на цьому місці. Через певний проміжок часу мав бути міст, через який колись він з Річі проходив, аби дістатися іншого берега та порибалити. Він вирішив піти туди.
 Пройшло приблизно пів години і Фін опинився там, де планував. Він зайшов на міст, що похитувався то в ліво, то вправо. Пройшовши середину, Фін зупинився та глянув у воду. Його не лякав міст, що гойдався, та не лякала течія, що стрімко пробігала під його ногами. Хлопець дивився на своє відображення, що трохи кривилося від форми води.
– Шкода, що Річі зі мною не поїхав – подумав Фін – Напевне, він теж зараз не спить.
 Його думки розвіяв гуркіт, що пролунав десь далеко.
– Що це? – не встиг подумати Фін, як усе навколо затряслося.
 Міст не витримав такої напруги та обірвався на кінці. Фін полетів у воду та його підхопила течія. Потрапивши у товщу води, він не одразу зрозумів, що трапилося. Хлопець ледь зміг винирнути. Усе відбувалося дуже стрімко. Він не міг контролювати ситуацію, адже течія була сильнішою за нього. Його несло усе далі від місця відпочинку. Хлопець старався гребсти, та це не допомагало. Він декілька разів зникав під водою, та не переставав боротися за своє життя. Усе навколо продовжувало гуркотіти та трястися. Течія враз зникла разом з шумом. Усе навколо теж зупинилося. Фін зміг підплисти до берега та віддихатися.
– Це був землетрус? – подумав він та з полегшенням, що вибрався звідти, ліг на каміння.
 В цей час компанія вже не спала. З остраху вони вийшли на вулицю, аби бачити що відбувається. 
– Здається вже припинилося – заключив Бред.
– Грохотіло відносно недалеко від нас – зауважив Джером.
– Це землетрус? – запитала стривожено Іві, обіймаючи з остраху Холлі.
– А що ж і ще? – промовив Ітан, переодягаючись у свій одяг – інакше нас би так не трясло.
– А де Фін? – помітила Арабелла – хтось його бачив?
– Напевне, пішов кудись, поки ми спали – сказав Бред, схрестивши руки на грудях.
– Надіюся, з ним все добре – схвильовано сказала Іві.
 Враз вони усі впали на землю та не могли відліпити себе від неї. Здавалося, що щось із скаженою силою тисне на них. Ранок замінила ніч та усе накрило пітьмою. Стало одразу холодно. Лише краєм ока кожен міг побачити, що небо стало чорним та осипаним великою кількістю білих цяток, що пробігали навколо, перетворюючись у продовгасті лінії.
– Що... Вбіса... Коїться – ледь зміг промовити Бред, стараючись підвестися.
– Я вас не бачу – прозвучав голос Холлі.
– Ми падаємо!? – закричала Іві – Чому так темно-!?
– Я не знаю! – відповів Джером.
– Мені важко дихати, на мене ніби щось тисне! – затривожилась Холлі.
– Мені теж! – крикнула Арабелла.
 Усі лежали та могли поворухнутися лише приклавши багато зусиль. Їх тиснуло до землі, а на небі пролітала велика кількість різнокольорових крапочок різних розмірів.
– Це проблеми з гравітацією! – висунув припущення Джером.
– Як таке можливо, це що кінець світу!? Так тепер завжди буде!? – ще більше затривожились Холлі та Іві.
– Не знаю! – відповів Джером.
– А може це наша планета кудись падає!? Типу вилетіла зі своєї орбіти і тепер ми незнати де – сказав Бред.
– Ти про що!? – здивувався Джером.
– Не знаю, я просто висовую свою гіпотезу – відповів Бред.
 Раптом усі відчули, що їх більше нічого не тисне зверху. Кожному не просто стало легше, а навпаки, їхні тіла самі по собі почали легко підійматися до гори. Зверху над ними у небі була велика синя куля, що трохи освітлювала простір.
– Все зікінчилося? – запитала Іві.
– Ні, щось не те – підмітив Джером відчувши, що усе навколо почало лівітувати.
– Я ніби лечу! – повідомила Холлі.
 Вода почала формуватися в кулі та овальні шари та лівітувати також. Навколо компанії літали їхні речі, колода та каміння.
– Що нам тепер робити? – запитала Іві.
– Давайте за щось зачіпимося, щоб нас кудись не понесло – сказав Бред, намагаючись дістати до гілки дерева.
 Усі послухали його пораду та направилися до найближчих статичних предметів, охопивши їх. Не встиг кожен за щось міцно зачепитися, як знову відбулися зміни та усе почало різко рухатися в сторону лісу. Світло почало то зникати, то з'являтися. Товща води, яка швидко рухалася на них, накрила усіх. Ітан не зміг втриматися, та його знесло потоком річки. Оббиваючи собою гілки та дерева, він віддалявся від усіх не контролюючи ситуацію. Ітана вдарило щось по голові та він відключився. свіжа кров розмилася у воді. Іві не встигла набрати кисню в легені, і її запас вже закінчувався.Дівчина ледь трималася за дерево. Вона відчувала, що дуситься, та вже почала вдихати воду. Чиясь рука схопила її за шорти та понесла через гілки, листя та стрімкий потік догори. Вона майже втрачаючи свідомість лише бачила, як мимо пролітає усе зі скаженою швидкістю. Джером разом з Іві винирнув з води та прижав її до дерева, аби їх обох не знесло. Арабеллу також вчасно схопив дворецький та зміг витягнути на поверхню. Випльовуючи воду, вони почали озиратися навколо. Бред повіддалі від них також тримався міцно за стовбур. Сильна течія почала нагинати дерева. Холлі винирнула біля дерева та не змогла втриматися. Її понесло далі та вона вдарилася сильно спиною об ще один стовбур. На щастя, Холлі встигла міцно схопитися за нього.
– Я так легко не помру! – сказала озлоблена Холлі, чіпляючись за дерево, як кішка кігтями.
– Всі живі? – прокричав Бред, вдивляючись у пітьму, що деколи загорялась спалахами світла з неба.
– Ніби, так – відповів Джером, шукаючи кожного поглядом.
– Мені страшно, нас знову щось тисне, тільки цього разу вбік – зі сльозами сказала Іві.
 Джером притулив її до себе. Він помітив, що їхнє дерево все більше і більше нахиляється.
– Воно довго не протримається – з острахом подумав він.
– Що будемо робити!? – запитала Холлі.
– Чорт його знає! – висказався Бред.
– Ітане! – покликала Арабелла.
 Усі оглянулися та помітивши, що його ніде не має, почали його кликати.
– О ні! – сказала тихенько Арабелла, подумавши про гірше.
– Можливо, він ще живий, просто він трошки далі – промовив дворецький.
 Це заклало певну надію у серце Арабелли, вона глянула на небо, що змінювалося то світлом, то темрявою: "Але що коїться з планетою!?"
 Рух води різко припинився, і усі відчули, що їх почало тягнути вниз. На небі світили дві жовті кулі різного розміру та одна маленька блакитна. Вони знаходилися дуже далеко, але їхнього світла вистачало, аби освітити усе навколо не гірше Сонця. Рівень води почав зменшуватися, та усе потекло назад. Поламане гілля, каміння та риби залишилися на землі.
– Знову все змінилося – сказав Бред легко стрибаючи на мокру траву.
– Я з дерева не злізу! – попередила Іві міцніше взявшись за стовбур.
– Думаю, варто піти чим подалі від води. Так буде більше шансів вижити – сказав Джером.
 Холлі також злізла, але вирішила лишити одну руку на дереві на всякий випадок. Вона глянула навколо та крикнула: "Я вижила! Зрозуміло!?"
– Що з тобою? – запитав Бред видуваючи з телефона воду.
– Кожен справляється зі стресом, як може – сказав Джером, тримаючи телефон над головою – мережа не ловить.
– І в мене – сказала Холлі, увімкнувши телефон.
– А мій змило, напевне – сказала Іві повільно злазячи з дерева.
 Поміж їхніх ніг вода протікала назад до річки. Де не де пручалася риба. Вони стали в коло та вирішили обдумати що робити далі.
– Я думаю, нам варто повернутися в місто – сказав Бред, глянувши на інших.
– Там непевне, ситуація не краща – припустив дворецький.
– З вишками щось сталося, тому і немає мережі – підтримала Арабелла – в місті також небезпечно.
– Але якщо знову будуть якісь зміни, нам краще бути подалі від води – сказав Джером.
– Якщо нас знову ось так до землі притягне, ми просто захлибнемося! – зі сльозами на очах сказала Іві – Що це коїться!?
– Можливо краще померти, ніж жити в таких умовах – сказала Арабелла, додавши – Якщо це назавжди.
– Що ви, панно! – захвилювався дворецький.
– Тихо! – сказав Бред – Ви це чуєте?
 З лісу, паралельно до річки чулися чиїсь важкі кроки. Вони були все ближче і ближче.
– Хтось теж вижив! – зраділа Іві закричавши – Ей, ми тут!
 Кроки на мить зупинилися та знову продовжилися, стаючи все гучнішими.
– Але, чому вони так голосно ходять? – подумав Джером – щось тут не так...
 Вони помітили, що дерева почали відхилятися один за одним та стало зрозуміло, що до них йде щось велике.
– Можливо... Це рятувальники? – запитала Іві.
 Перед ними розсунулися дерева та вони побачили три здоровенні постаті, що були в захистних нарядах. В одного із них було два кролі в сітчастій торбині, що була не з тканити, а ніби із світла.
 Вони зупинилися перед компанією та один із них взяв велику круглу та плоску кришку з отворами та кнопочками.
– Це міна? – подумав дворецький.
– Ем... Привіт – ніяково сказала Іві.
 Двоє здорованів дістали якісь апарати, схожі на зброю, що заряджена світлом, а центральний кинув круглий предмет поміж групи людей.
– Тікаймо! – інстинктивно вирвалося у Бреда.
 Усі кинулися в розсипну, але не встигши зробити і два кроки, впали. З круглого предмету вилізли промінці у вигляді мотузок та закріпилися своїми кінцями за кінцівки.
– Що це за чортівня!? – висловився Бред, стараючись розв'язати дивну мотузку з горла.
 Іві також не могла відв'язати її із своєї стопи. Холлі пручалася та також ніяк не могла звільнити свою кисть руки. Один із велетнів вистрілив в Джерома, та його накрило великою світловою сіткою, що згорнула його як кокон.
– Господи! – викрикнула Іві від страху.
 Дворецький побачив, що Арабелла також не могла звільнити ногу, бо її перев'язало на коліні. Він витягнув пістолет та вистрілив у плоску круглу штуку, вибивши з неї відділ, звідки виходили пути Арабелли. Світлова шнурівка зникла та вистріливши у свою, він звільнився. Дворецький взяв Арабеллу за передпліччя та потягнув за собою.
– А інші!? – здивувалася вона.
– У нас немає на це часу – швидко промовив він та наставив пістолет на велетня, що готувався стріляти у них з пушки.
 Роздався вистріл.
– Це зі сторони, де ми розбили табір – подумав Фін та глянув на колоду, що перетиснула його живіт – мені не вибратися.