Читати книгу - "Повернутися на Землю, ЧайДивака"

Глава 2
 Ранок Джерома почався з того, що його вивели із камери та повели на нову локацію. Проходячи коридорами з великими панорамними вікнами без скла, він бачив, як на квіткових плантаціях інші створіння різних розмірів, викорінювали квіти та саджали у землю щось нове. 
 Джерома штовхнули, адже через споглядання він почав повільніше йти. Хлопець трохи виглянув з ряду полонених шукаючи брата, але побачив лише неподалік Тріта.
 Їх привели до відкритої місцевості з кам'яною підлогою та велитенськими отворами в стінах, з яких сипалося щось сріблясте. Пройшовши декілька таких труб Джерома всадили за однією з них та прикували ноги оранджевими мотузками до землі. Якесь створіння дихнуло йому прямо в шию, та хлопцеві від цього стало не по собі і він відсунувся на можливу відстань. Разом з ним сиділо ще четверо інопланетян та розбивали камінням сріблясті штукенції, дістаючи золоту серединку та кидаючи її у миску, що була поряд. Джером теж почав робити те ж саме. 
 Через кілька годин роботи він протер свого лоба та глянув до неба. Хмарини пропливали по ньому розмиваючи червоний колір у рожевий. Його слух заділи нотки чиєїсь розмови неподалік і він повернув голову. Через одну групу створінь сидів Тріт та помастивши синім желе вухо якогось інопланетянина почав заспокоюючи його щось пояснювати. Це здивувало Джерома.
– Він шукає союзників для втечі? – подумав хлопець.
 Той інопланетянин почав кивати головою, розуміючи його слова та обернувшись почав щось на мігах показувати.
– Що? Він це мені показує? – подумав Джером – Але я... Я не розумію.
 Глянувши у очі істоти він зрозумів, що вона дивиться крізь нього та обернувшись побачив ще одного інопланетянина з іншої групи, що відповідав йому теж на мігах.
– А, так вони переговорюються між собою – подумав Джером та ненароком зустрівся поглядом з Трітом.
Той в свою чергу дивившись на нього підійняв руку. 
– Що це він робить? – подумав Джером.
 До нього підійшов один із наглядачів та схопивши палицею за горло, кудись повів. Тріт озирнувся та знову глянув на Джерома.
– Він, що, хоче, щоб я пішов за ним? – подумав хлопець та також підійняв руку.
 До нього одразу підійшов ще один наглядач та повів його слідом за Трітом. 
 Вони опинилися на одинці у невеличкій кімнаті з відкритою стелею. Там були невеличкі дірки в підлозі заляпані якимись субстанціями, з яких дуже смерділо. 
– Ну, що? Ти вже щось придумати?– запитав Тріт.
– Так, але де це ми? – здивувався Джером.
– Це туалет – відповів Тріт – Ти ще не ходити в туалет?
– Ні... Я це робив в камері, не знав, що тут є туалети – відповів хлопець.
– Це бридко, робити де спати – зкривився мармотей.
– Так... – відповів Джером та продовжив – Минулого разу ми з братом майже втекли, коли зупинили колесо з ручками, яке потрібно було крутити.
– Продовжувати – сказав Тріт.
– Потрібно на довго зупинити хоч одне колесо, аби зникла енергія та зупинивши наглядачів – втекти – сказав Джером – Але варто, щоб нас було більше.
– Добре, я цим зайнятися – відповів мармотей.
– Ти не знаєш, коли ми знову будемо на колесах з ручками?– запитав хлопчина.
– Ні, але як взнаю, то скажу тобі– відповів Тріт.
– Але як? Я не знаю, чи ми зможемо ще поговорити – сказав Джером.
– Я щось придумати– відповів інопланетянин.
 Інша частина дня пройшла для них досить швидко. Коли є робота, яку потрібно виконувати, час не стоїть на місці. 
 Після важкої праці їх завели до їдальні. Там Джером нарешті побачив свого брата за столом, що був неподалік. Бред був радий побачити знайоме обличчя. 
– Ти Джером?– запитав голос зовсім поряд.
 Чорноволосий хлопець обернувся та побачив велетня з двома випираючими іклами, що дивився на нього.
– Якщо це ти, то помахати головою догори та вниз – продовжив велетень.
 Джером кивнув.
– Ти мені нічого не казати, бо я віддав синю жижу іншим, аби вони могли перемовлятися і розуміти один одного. Тріт казав сказати тобі, що завтра ми будемо крутити колеса, так що бути готовий.
 Хлопець знову кивнув та перевів погляд на брата. Бред в той час був здивований від того, що Джером розмовляв ще з якимось інопланетянином і думав :" Що за хрінь?"
– Будь готовий – беззвучно сказав брюнет до брата.
– До чого? – тихо здивувався Бред.
– Завтра втечемо – відповів він.
 Обом закрив вид вартовий, що став в полі їхнього зору і до кінця часу на їжу вони більше не перемовлялися.
 Настав час для сну та жоден із братів не міг заснути. Бред довіряв братові, але його турбувало те, що він не знав, що саме той задумав. Джером же в свою чергу перекидався з боку на бік, адже він сам не знав, що придумає Тріт.
– Вот, чорт, надіюся він справді знатиме що робити – подумав брюнет закривши обличчя руками.
 Зранку їх знову випхали із своїх камер та повели на робочу локацію. Бред виглянув з-поміж інопланетян в надії побачити брата, але це не дало результату. Тоді він підстрибнув і зрадів, побачивши знайоме темне волосся. Бред був на поготові та чекав, коли його брат почне діяти. Ним шарпнули, аби хлопчина нормально йшов. Він глянув на свого вартового і той знову ним шарпнув. Тоді Бред почав спокійно йти, як і інші.
 У великій залі з колесами, які рухалися завдяки полоненим, кожен замінював виснажену істоту, що ледь тягнула свою балку. Бреда поставили замість слизького інопланетянина.
– Воу, що це?– збридився хлопець торкаючись до балки.
 Його руки опинилися в не дуже приємному та холодному слизі.
 Хтось з вартових прикрикнув на нього, та Бред почав тягнути балку разом з усіма.
– Де ж Джером? Він має бути десь недалеко, я ж його бачив– подумав озираючись хлопець – А! Ось, зліва.
 Його брат також виконував свою роботу. Він деколи споглядав на Тріта, видно, чекаючи знаку. Ні Джером ні його брат не знали коли усе почнеться. Було занадто мало часу та можливості для обговорення плану. У напрузі вони тягли свої балки. Коло за колом гіпнотично втікало у минуле. Втома діяла на нерви, а піт стікав по гарячій шкірі.
– Коли вже? – подумки не витримав Бред.
 Велетень з випираючими іклами зупинився та почав тягти балку в протилежну сторону. Вартові сполошилися та почали збігати з верхнього поверху. Тріт та ще двоє за його колесом зупинилися та тягли на себе балки. Джером зрозумів, що час настав та теж почав діяти. Пути на їхніх руках почали глючити. 
 Вартові набігли на велетня та почали сковувати його рухи новими синіми обручами та оранджевими пов'язками. Той розсверепів та порвав усе на собі. Він взявся за колесо та із усією силою підійняв його, аби зламати.
– Не потрібно! Ні!– вигукнув Джером, та ніхто не встиг почути, адже колесо підірвалося та всі наступні почали також вибухати.
 Усіх відкинуло вибуховою хвилею. Бред підвівся. Його голова гуділа та серед диму він не міг чітко бачити.
 Хтось кудись біг та кричав. 
– Джероме, ти де? – почав приходити до тями Бред – Джероме!
 За його шию зачепилась чиясь палиця та потягла його в дим. Бреду почало не вистачати повітря. Він взяв палицю до рук та почав бігти крізь дим на свого нападника. Хлопець із швидкісю прибив інопланетянина до стіни проштрикнувши його ж зброєю. Кисень знову почав надходити до легень. 
 Серед метушні, Бред помітив свого брата на підлозі. На стіні біля його голови виднілася кров. Видно коли його відкинуло він сильно вдарився. Вартові наступали, не було часу думати. Бред взяв на плечі Джерома та побіг до виходу. Дорогою він бачив, як вартові нападали на повставших. Відбившись від одного із них палицею, яку він прихопив із собою. Бред вибіг на вулицю. 
– Картосете!– крикнув Тріт кличучи Бреда за собою.
 Хоч хлопчина і не розумів його мови, він прекрасно зрозумів сказане. Він вже був майже за воротами Хорси, як щось зв'язало його ноги та він впав. Оранджева мотузка вилася по них як змія. Бред глянув, хто це зробив та побачив Вусаня, що біг за ним.
– Чорт! – прозвучало в його голові.
 Він постарався встати разом з братом, але ця мотузка не дала йому цього зробити.
– Добре, йди сюди, падло ! – викрикнув він поклавши брата та схопивши палицю.
 З диму вибіг велетень та настрибнувши на Пузаня відкусив його голову. Від побаченого Бред онімів. Велетень пробіг біля нього та вибіг з Хорси.
– Очманіти можна – висказався Бред розв'язуючи ноги та глянув на брата, що лежав без тями – Ти би це бачив!
 Вони вибігли разом з іншими полоненими. Дим темними клубами підіймався до неба. Прозвучала гучна сирена.
– Ви чути? Цей звук значити, що з Хорси хтось втік – сказав Остіс.
– Це погано, Карат може збільшити катратів – сказала Акка – ми не могти чекати, потрібно вирушати зараз.
– Що сталося? – запитався Фін, виходячи з хаури Акки.
 Акка та Остіс стояли на вулиці, обговорюючи дії.
– Слухати всім, ми йти зараз, усі брати фроти та пастки і ділитися на групи – почала голосно кричати мармотея – Час настав!
 
Глава 3
– Ти як?– запитав Бред.
– Вже краще – відповів Джером тримаючись рукою за голову – трохи потилиця ще поболює.
– Теоріо офака? – запитав Тріт у Джерома.
– Та зі мною все впорядку, не переживай – відповів хлопчина.
– Лакота ав вууно охаура– сказав Тріт поклавши йому руку на плече.
– Надіюся – відповів Джером.
– Почекай но, у тебе така чудова інтуіція чи якого фіга ти взагалі розумієш що він говорить?! – здивувався Бред.
– А, це просто жижа – сказав він показавши на вухо– вона є чимось, типу перекладача.
– Де ти таке взяв? – запитав блондин.
– Тріт дав – відповів Джером вказавши на мармотея.
– А мені він може таке дати? – поцікавився Бред.
– Думаю, що у нього вже не має – сказав Джером – він роздав, кому міг.
– Фітса акіма апрі – сказав Тріт.
– Ага – відповів Джером.
– Ти хоч деколи перекладай, що він говорить – штрикнув брата у бік Бред.
– Ми вже недалеко – пояснив Джером.
 За пісками почало виднітися невеличке селище. Вітер роздував кремові полотна. Пісок гуляв вуличками та заходив у щілини домів.
– Тарнансі іметейо – здивувався Тріт.
– Він каже, що тут чомусь дуже пусто – переклав Джером.
– І що це значить? – здивувався Бред.
 Тріт підбіг до першої ж хаури та зайшов всередину. Там був його батько з сестрою на руках.
– О Оманова атріт! – зрадів дорослий мармоей.
 Вони обоє обійнялися. До хаури заглянули і брати.
– Маеті ісако овала? – запитав Тріт.
– Акка аіторо оціва акарат – відповів мармотей.
– Ціва акарат?– здивувався Тріт.
– Ренео окіфам моттор – засмучено сказав він.
– Про що вони? – тихо запитав Бред.
– Його мати тут головна і вона повела народ на війну до іншого міста – пояснив Джером.
– Акара аміча! – сказав твердо Тріт.
– Товко оф фінт – порадив мармотей.
– А що тепер? – знову запитав Бред.
– Він намилився воювати разом з нею – сказав Джером.
– Ми в цьому не братимемо участі – сказав твердо Бред.
– Лентува анка ав – сказав Кутей обернувшись до Джерома.
– Що? Чому їх туди занесло? – здивувався брюнет.
– Про що йде мова? – зацікавився Бред.
– Фін та Ітан теж пішли туди – пояснив Джером.
– Можливо вони пішли шукати інших? – подав версію блондин.
– Тріте, де можуть бути люди, що прийшли з нами? – запитав Джером.
– Шампа ахорси имкавола акарат– відповів той.
 Джером замислився.
– Що він сказав? Вони там? – загорівся Бред.
– Вірогідніше за все – так – відповів Джером.
 Мармотей кинув своєму синові фрот зі столу. Тріт подякував та попрощавшись вийшов з хаури.
– Ми з тобою – сказав Джером.
 Їхня дорога лежала серед пісків. Разом з хлопцями пішли і інші втікачі. Вони йшли слідом за багатьма кроками, що ще не здув вітер на поверхні. В якийсь момент сліди розділилися у різні боки. Кутей зупинився та сів.
– І куди тепер? – запитав Бред, побачивши розвилку у різні боки.
– Мата асо офно – сказав Тріт та встав.
– Ми йдемо прямо– переклав Джером.
 Вони пішли роблячи нові сліди на піску. Незабаром перед їхніми очима почало повставати місто оточене великими кам'яними стінами. Його ворота були пустими. Підійшовши поближче, Хлопці побачили вартових, що лежали на підлозі будучи замотаними, наче лялечки.
– Тереос сава – сказав Тріт, оглядаючи полонених – мівна аса ачара.
– Тут вже була його мати– пояснив Джером – з цього моменту нам потрібно бути обачними.
 Бред стиснув палицю в руці міцніше. Вони обережно почали проходити пустим містом. Де-не-де траплялися тіла, що ворушилися як гусенички у своїх пастках. З вікон будинків визирали налякані мешканці. Коли вони бачили, що їх помічали, то ховалися назад. 
– Досить... Дивне місце – прошепотів Бред, оглядаючи вуличку.
 З провулку спереду вийшов катрат, та помітивши компанію побіг назад.
– Кемпесо окарка! – крикнув Тріт та побіг за ним.
 Решта зробила те саме. Тріт вистрілив зі свого фрота у катрата та той впав на землю. З кінця провулку почали дочуватися крики мармотеїв. Тріт насторожено повів усіх туди.
– Вамана! Вамана кітасо! – кричала мармотея обмотана у кремові тканини. 
 Мармотеї в пустельній одежі притиснули катратів та їх мармотеїв до королівства. Їм не було куди тікати. Деяких вже полонили, хтось далі відбивався, а хтось побіг у сад, перелізши стіну, що відмежовувала територію замку.
– Тавака!– викрикнув Тріт та побіг до головної піщаної мармотеї.
– Тріт?– здивувалася Акка.
 Він підбіг до неї, та вони обійнялися. 
– Як ти тут опинитися?– запитала вона.
– Я втекти з Хорси разом з іншими – пояснив він.
– Ітане? Фіне?– здивувався Бред, підбігаючи – Я ще ніколи не був такий радий вас бачити, як зараз.
 Хлопчина обійняв їх обох на радостях.
– Взаємно – сказав Ітан.
– Як ви тут опинилися, де ви були?– здивувався Фін.
– Та ми...– почав говорити блондин.
– А це ще хто з вами?– запитав Джером вказуючи на чоловіка.
– Джероме, це Річі – представив свого друга Фін – уяви, він може повернути нас на Землю.
– Яким чином? – здивувався Джером.
– Гляньте но, знайома пицюня – сказав Бред, вказуючи на мармотею з великими губами, що лежала замотана у сітку– А ну, розказуй, куди ти розприділила усіх інших!?
– Каркете есіко! – відповіла вона.
– Вона ж тебе не розуміє – сказав Джером.
– Есітка?– запитав у Губатої Тріт.
– Картаванес сіолі імоча анелла атові ісетха атемо опорва– сказала вона.
– Арабелла у замку? – перепитав Ітан.
– Де Холлі? Вона сказала?– запитав Бред.
– Холлі в розважальному домі, а Іві у домі якогось знавця – відповів брюнет.
– Тріт, де цей розважальний дім? – запитав Бред.
– Маморомо омака ахаура астан нора – відповів той відмахуючись руками.
– Він не знає, бо ріс в Хаурі з дитинства – переклав Джером – зате він знає де дім знавця, бо він в пісках.
– Дагра атла амосова – сказала Акка, вказуючи на мармотею з діркою в щоці.
– Добре. Бред, тебе проведе Дагра, а я піду з Трітом– сказав Джером.
– Я піду з тобою. Усі разом зберемося біля дому вченого, як знайдемо, кого шукали – сказав Річі – Фінне, ти зі мною?
– Я... Я дожену вас– відповів він.
 Річі кивнув та рушив разом з Трітом та Джеромом. 
 Фін тим часом побіг в обхід до ще одного входу у сад. Він був впевнений, що Ітан побіг до королівства, як тільки почув, що Арабелла в середині. Рудоволосий хлопчина оминув стіну та застрибнув у рослинність. Не поміченим він потрапив до замку.
– Он як тут живуть аристократи – сказав собі під ніс він.
 Витончені столики що гнулися від їжі, строкаті тканини, що звисали з стелі та розмальовані стіни говорили самі за себе. Фін завернув до сходів, аби підійнятися догори, але йому перегородив шлях катрат, що вже замахувався на нього палицею. Хлопчина встих ухилитися від удару та ступив крок назад. Катрат знову замахнувся, та Фін відстрибнув у бік. Тоді цуфей замахнувся ще раз. Фін готувався до наступного удару, але катрата перед ним скувала оранджева сітка та він почав падати донизу. Фін відскочив у бік та побачив за спиною нападника Ітана з фротом в руках.
– Чому ти раніше не вистрілив?– здивувався Фін.
– Я просто не думав, що цю кнопку так важко натискати – відповів Ітан.
– Дякую, що допоміг– сказав Фін.
– Побігли догори, я вже обійшов перший поверх – сказав Ітан стрімко йдучи за допомогою палиці, на яку спирався.
 Тим часом Бред біг разом з Дагрою до розважального будинку. Вони бігли центральною та запустілою вуличкою. Багаті будинки вже почали бути більше рідкістю ніж повсякденністю. Відчувалося, що вони потрапили у бідний район. Їм на шляху навіть не траплялися катрати. Тут не було кого і що оберігати і прохожі, якщо і траплялися, то не звертали на них уваги.
– Тут усе по іншому– зауважив Бред.
 Дагра глянула на нього та нічого не сказала.
– Шкода, що ти мене не розумієш – подумав він.
 Ще довго вони бігли запустілими вуличками, поки усе не почало виглядати ще бідніше та зруйнованіше.
 Дагра зупинилася біля чийогось будинку, аби передихнути. Бред зробив те саме.
– Ну, що там, нам ще довго? – запитав Бред.
 Біля його плеча відсунулися двері та він побачив худого мармотея, що збирався вийти на вулицю. Істота здивувалася побачивши перед собою людину. Бред не знав, що зробити, тому засунув двері назад.
– Поки що посиди вдома – сказав він.
– Відстань вже від мене!– почувся знайомий дівочий крик з протилежної сторони вулиці.
 Бред вслухався та почув чийсь топіт, що наближався. Через хвилину він побачив дівчину, що бігла зі всіх сил.
– Холлі! – зрадів хлопець.
– Бред!?– здивувалася дівчина – Біжи Бреде!!!
– Чому бігти? – здивувався він та побачив, що за нею женеться великий мармотей в двоколірних штанах.
– Біжи! – вигукнула знову вона.
 Батіг ляснув по підлозі та обмотав ногу Холлі. Дівчина впала. Шкіра на колінах подерлася та почала пекти. Дагра вистрілила з фрота, але сітка не змогла його повністю накрити. Зніммаючи з себе пастку він вдарив по мармотеї батогом, відкинувши її фрот в бік.
 Холлі піднялася та побігла до Бреда. Пузань знову замахнувся та Бред встиг стати замість дівчини, прийнявши удар. Він схопив кінець батога та потягнув з усієї сили його на себе. Вирвати зброю у ворога не вийшло. Пузань виявився сильнішим. Мармотей різко потягнув батога на себе. Бред не втримався на ногах та перелетів Пузаня, полетівши до землі.
 Істота знову замахнулася, аби покарати хлопця за те, що став перед ним, але Холлі настрибнула на нього позаду та почала царапати йому очі. Мармотей збився з пантелику та відволікся на неї, закричавши від неприємних відчуттів. Він схопився за дівчину обома руками, упустивши батога та відкинув її з себе. Бред підхопив падаючу зброю та накинув йому на шию. 
– Холлі, тягни інший кінець! – крикнув блондин.
 Дівчина одразу зреагувала та підійнявшись схопила ручку батога. Зброя затягнулася на його шиї.
– Тримай міцно! – крикнув крізь зуби Бред.
– Я тримаю! – відкрикнула Холлі.
 Обоє не могли встояти на ногах перед силою Пузаня. Мармотей схопив дві мотузки на горлі та почав тягнути їх до себе.
– Нічого не виходить! – намагаючись втриматись крикнула Холлі.
 З боку, звідки бігла дівчина, почулися дивні звуки. Галас ставав все гучнішим та гучнішим. На вулиці з'явилися ті, хто був в полоні разом з Холлі. Вони бігли з роззлюченими очима. Холлі не втримала в руках батіг та впала назад. Вільні полонені накинулися на Пузаня та почали його гризти. Він відкидав їх від себе, поки міг. У зіницях очей дівчини відображався силует по якому стрибали істоти та жерли його заживо. 
 Бред взяв дівчину за руку та потяг за собою разом з Дагрою.
– Як тобі вдалося звідти втекти?– запитав він біжучи.
– Я не знаю... Просто мотузка, що зв'язувала мої руки, зникла і я впала до низу. Тоді в цирку почався балаган і я вирішила втекти, але відкривши двері, натрапила на того, кого зараз жеруть.
– Зрозуміло – сказав Бред – Я радий, що з тобою все в порядку.
– Ти втік та вирішив забрати мене?– з певною надією запитала Холлі.
– Так – відповів Бред – Я ж твій хлопець, не забула?
– А куди лежить наш шлях? – запитала вона з легкою посмішкою на обличчі.
– До дому – відповів Бред.
 
Глава 4
Арабелла спокійно спала вкрившись м'якими тканинами, що окутували її. Каплі поту, наче ранкова роса блистіли на її лобі. Тихеньке сопіння порушувало мирну тишу. Маленькі частинки пилу літали у повітрі стаючи видимими на променях зірок, що освітлювали простір.
Двері різко відчинилися та всередину забігла мармотея із шрамом на обличчі з трьома катратами в амуніції. Арабелла прокинулася та потупилася назад. Мармотея глянула на дівчину та округливши очі розізлилася.
– Фартоско опітей йоко! – викрикнула вона побачивши мармотея в ліжку.
Вона вказала на нього рукою та її прихвостні схопили його та кинули на стіл. Один що був з трьома ногами тримав його праву руку, другий, що мав чотири руки, тримав праву, а чотириногий притискав його голову до поверхні. Кошик з їжею впав та усе покотилося по столу додолу. Круглий зелений продукт докотився до ніжки дівчини та вона її забрала поближче до себе. Арабелла побільше натягнула тканини та прикрилася нею. Тільки очі та світле волосся визирало зпід накриття. 
– Пакоркта ачеко! – крикнула мармотея та нагнулася до свого полоненого.
– Кепото! Кепото! – кричав він ледь не плачучи.
– В чому його звинувачують? – здивувалася Арабелла.
– Етто! – сказала мармотея вказуючи на дівчину.
Він глянув на неї та знову почав щось кричати ридаючи.
– Вони що, думають, що він мене викрав!? – подумала Арабелла в паніці.
– Кепото! Лкімаса апу учакор! – злобно промовила вона та дістала прив'язаного до поясу скляного ножа з перемотаною тканиною ручкою.
Вона замахнулася та заточене скло блиснуло на сонці.
– Ні! Не потрібно! – викрикнула Арабелла та потягнулася рукою до мармотея.
Він закричав. Від цього кров застигла в жилах у дівчини. Вона заніміла, наче скульптура. Фіолетова кров потекла по столу та почала капати на підлогу. Між рукою та кист'ю був встромлений скляний ніж. 
– Тейкава атісо – сказала мармотея забираючи ножа та протираючи його від крові об спину мармотея.
Цуфеї-катрати відпустили його і він впав на коліна. 
– Господи, за що? – подумала Арабелла та коли кліпнула відчула, що сльоза стекла з її щоки та впала на тканину.
– Доківа асте – сказала строго мармотея .
Троє її прислужників підійшли до дівчини та підняли її. Вона досі не відійшовши від шоку, продовжувала дивитися на ридаючого знайомого. Їй хотілося вирвати та її ноги підкошувалися, але вона не могла зупинитися адже її несли під руки двоє слуг. Дівчина лише провела поглядом мармотея що підповз до ліжка та стягнувши обрубком іншої руки тканину пробував намотати її на ту, що кровоточила.
– Вибач мене, я не хотіла цього – тихо почала плакати вона.
Арабелла знову опинилася в мароні із оранджевою мотузкою на тілі, що стискала її, наче змія по грудях , руках та талії. Вона не могла дихати повними легенями і це додавало їй страху. Дівчину трясло і вона не могла розібратися в просторі. Вона була наче у якійсь оболонці, через яку не проходили звуки навколишнього середовища. Десь далеко вона чула невідомі їй слова та глибоко в середині розуміла, що її кудись везуть, але її стан роззосередив її. Дівчина була в прострації та не розуміла скільки часу пройшло та ще має пройти. Вона дивилася на свої коліна та переварювала останні події, згадавши відрізану руку, вона надула щоки стримуючи рвотний рефлекс.
– Кафоло – сказала мармотея витягуючи її з марони.
Поштовх вивів Арабеллу з роздумів та потрапивши у реальність вона побачила, що знаходиться біля саду королівства.
– Ні... Ні! – перелякано закричала вона – Я не можу.. Я не можу бути знову тут! Ні!
Дівчина почала старатися вивільнити руки та втекти. Її одазу схопили, хтось взяв за мотузку на спині та попхав дівчину вперед.
Ні! Відпустіть мене! – викрикнула вона пручаючись.
Вони йшли плавними сходами, що вели до задоволеного короля. Його мерзенна пика намалювала на обличчі дівчини огиду. Король облизнувся та задоволено проводив її поглядом. Її розширені очі не витримали спогадів через побачене.
– Фуаро оті – задоволено сказав він вказуючи рукою на сходи.
– Ні! Я не хочу! Відпустіть мене! Ви бридотні істоти! Не чіпайте мене! – кричала люта Арабелла.
Її повели на гору та завели до вже знайомої кімнати та прив'язали до стіни. Вона сиділа з розведеними у різні боки руками та слухала кроки за межами кімнати.
– Ні, я не можу бути знову тут! – подумала вона оглядаючи знайомий інтер'єр.
Вона хотіла схопитися руками за голову, але не змогла дотягнутися.
– Можливо... Це сон? Це все не насправді і мене знову лихоманить? – подумала вона та хотіла торкнутися рукою до лоба, але мотузка зупинила її рух на половині шляху.
Вона почула важкі кроки, що були все ближче та ближче. Вони були до болю знайомими, адже вона запам'ятала, як ходить король.
– Ні, це не сон – насторожено сказала вона.
Кроки звучали все ближче та ближче, а серце дівчини стукало все швидше та швидше. Перед її очима пробігали неприємні спогади того, що робив з нею король.
– Цього не може бути... – сказала Арабелла – Ні, тільки не знову.
До кімнати ступила нога короля. Серце дівчини застигло, навколо стало тихо. Наступний крок.
– Він вже тут – прозвучало в голові дівчини.
Ще один крок відлунням відбився у її голові. Дівчина застрягла у напрузі майбутнього жаху та не могла поворушитися.
– Ластоако?– прозвучало у неї перед обличчям.
Дівчина прокинулася від марення свого ж розуму та повернулася до реальності. Перед її обличчям була велика голова короля. Він оглядав її наче вперше. Арабелла розуміла що вона не може нічого зробити і навіть не відхилялася від нього. Мармотей розмотував тканини на її тілі розмиваючи її як особистість. Арабелла впала у великий відчай, розуміючи те, що з нею знову відбудеться. Коли впав на землю останній шматок тканини король звільнив її руки та ноги.
– Чому усе так склалося?– подумала вона намацавши під руками м'яку тканину ліжка – Як до цього знову дійшло?
Слизький язик проходив по її шиї залишаючи слину.
– А що я можу зробити? Я просто крихка соломинка на сильному вітрі – продовжила думати вона слідкуючи за язиком, що сковзив по ній.
Король різко підсунув її ближче до себе та в дівчині ніби щось зламалося.
– Ні! Я не хочу! – викрикнула вона та з усією силою, яку могла в собі знайти відпихнулася назад.
Побачивши, що дівчина, наче рибка вислизнула з його рук, він схопився за її талію та потяг назад. Арабелла відчула, що їй не вистачає сил та схопилася за якийсь прут, до якого зверху були пов'язані мотузки, на яких висіли тканини. Король знову потягнув її до себе та прут зламався. Арабеллу разом з ним потягло назад.
– Ні! Я сказала, що не хочу !!! – викрикнула вона та різко повернувшись встромила йому в горло прут.
Створіння схопилося рукою за горло, стараючись усвідомити те, що сталося. Фіолетова капля впала на щоку Арабелли та потекла по ній. Друга впала трохи нижче. Він сів на коліна та випучивши чорні очі почав захлинатися своєю кров'ю. Рана біля прута почала булькотіти, кожного разу, як він старався видихнути чи вдихнути. Його муки продовжувалися декілька хвилин, поки він не втратив свідомість та не впав замертво. Важке тіло приземлилося на ноги дівчини. Вона відпихнула з себе труп та важко дихаючи старалася опанувати себе. 
Вона торкнулася до запачканої щоки рукою та глянувши на пальці побачила фіолетову кров, що виблискувала на сонці.
– Я...Я його вбила?– подумала вона.
Двері різко відсунулися та звідти виглянули Ітан та Фін.
– Арабелла? – здивувався Ітан.
Побачивши голу дівчину, хлопці трохи застидалися та відвели погляд.
– Ой, вибач, ми не хотіли...– почав Фін.
– Я... Я його вбила – сидячи в шоці сказала Арабелла.
Хлопці переглянулися та зайшли до кімнати. Ітан знявши з себе футболку сів біля дівчини та простягнув їй свій одяг.
– Вбила – повторила вона не кліпаючи.
– Так, я бачу– сказав Ітан, глянувши на тіло.
Хлопець помітив, що дівчина продовжила сидіти не рухаючись. Він провів своїм поглядом по стопах дівчини, боячись глянути вище. 
– Візьми, одягнися– сказав він не підводячи очей.
Дівчина простягнула світлу ручку до білої футболки та накинула її на себе. Низ волосся був прихований одягом.
– Все добре – сказав Ітан поклавши легенько руку на її плече. 
– Вона вбила Антодея – сказав задумливо Фін дивлячись на труп – А той хто вбиває правителя сам ним стає.
Ітан глянув на Фіна. Арабелла почувши його слова теж глянула на нього.
– Що це значить? – запитала дівчина.
– Ти можеш закінчити війну між каратівцями та хауровціми– сказав Фін.
– Яку ще війну? Хто вони?– здивувалась Арабелла.
– Але вона не може бути тут повелителем . Ми ж іншої раси! Ми для них раби і інопланетяни– заперечив Ітан.
– Тоді доведеться чекати, щоб сюди хтось зайшов та сказав, що це він вбив Антодея – запропонував Фін.
– Ти думаєш, хтось захоче порушити цей звичай? – сказав Ітан.
– Зачекайте – сказала Арабелла – Я не проти.
– Ти про що? – здивувалися хлопці.
– Я стану наступним правителем та виправлю тут усе – відповіла вона.
– Ти впевнена?– запитав Ітан.
– Так, я зміню цю гнилу систему на краще та відправлю усіх рабів додому – відповіла вона.
– Але... Ти що, не хочеш сама додому?– запитав Ітан.
– Ми можемо повернутися на Землю?– здивувалася Арабелла.
– Так, тому ми і прийшли по тебе – сказав Фін.
– Я лишаюся – твердо промовила дівчина.
– Але, чому!?– не розумів Ітан.
– Тут є і чудові істоти, що допомагали мені, я не можу їх просто так кинути. Я хочу змінити тут усе – сказала вона – та й мене нічого хорошого не чекає на Землі.
– Тоді я теж лишаюся – сказав Ітан.
– Що? Чому? – здивувався Фін.
– Белло, не знаю чи це влучний момент, але на справді ти мені давно подобаєшся. Ще від тоді як дала мені свого гаманця, коли я втік з дому, будучи малолітнім юнаком. Ти єдина, хто звернув на мене увагу, коли я був ніким. З рештою, я ніким і залишився, але той світ в якому захочеш бути ти, я також оберу для себе – сказав Ітан тримаючи її за долоню.
– То, це був ти тим хлопчиком? Я завжди думала про те, як потім склалася твоя доля, а ти виявляється весь цей час був поряд – здивуваляся вона та лагідно посміхнувшись погладила його по щоці – мені ще ніколи хтось так щиро та відверто не говорив таких слів, Ітане.
– То він тобі також подобається?– поцікавився Фін, не почувши остаточної відповіді.
Ітан теж глянув уважно на дівчину. Арабелла зашарілася.
– Тоді ми маємо дещо зробити – сказав Фін, глянувши на мертвого Антодея.
 
 Глава 5
Перша сітка полетіла та огорнула на половину катрата. Потім ще одна і ще.
Джером наскочив на нього та зав'язав руки по передпліччях та кисті. Потім він взяв ще одну мотузку та зав'язав і ноги.
– Нащо ти витратив так багато сітки?– запитав джером.
– Він йти на мене, от я і перелякатися – оправдовувався Тріт.
– Все одно, хлопці, ви добре впоралися – сказав Річі.
Будівля біля якої вони стояли була за розміром як дев'яти поверховий будинок. Зверху вона складалася як і всі будинки Карату з синіх циглин, а знизу усе було заліплено піском. Невеличкі вікна були такими брудними, ніби їх ніхто та ніколи не протирав.
Джером та мармотей вклали єдиного охоронця входу у будівлю та троє зайшли в середину. Їх зустріли сходи засипані піском, що вели догори наче спіраль.
– Іві?– тихо промовив Джером заходячи у перші ж двері.
Навколо все було вкрите білими полотнами. Скинувши декілька вони побачили прилади. В кімнаті стояла гробова тиша. 
– Досить цікаво... – замислився Річі оглядаючи прилади.
– Думаю тут нам немати чого робити – сказав Тріт.
– Так, її тут немає – підтримав Джером.
Вони пішли далі по сходах, що вели догори та зайшли до ще однієї кімнати. В ній стелі були дуже високо та не було вікон. В середині від оранджевих мотузок відблискували колби, у яких знаходилися інопланетяни. На склі були невеличкі зелені тканини з надписами. До істот в середині були прикріплені труби. Вони не рухалися та наче перебували в стані сну. По центру кімнати стояла велика машина, до якої труби і були прикріплені. 
Тріт розглядаючи істот натрапив на створіння своєї ж раси.
– О ні! Це ж жахливо!– вигукнув він.
– Така доля вченого, не знаєш, коли ти починаєш перетинати межі дозволеного – сказав Річі, ставши поряд.
– А що тут написано? – запитав Джером, дивлячись на виділені жирним текстом слова на заповненій чимось чорним колбі.
– Зараз глянути – сказав підходячи Тріт – Тут писати, що це з планети 45 і він дуже небезпечний, не відкривати.
– Он як – замислився підходячи Річі.
За ними трьома почала наростати велика тінь.
– Цікаво, чому він важжається небезпечним, ця істота подібна на чорне желе – сказав Річі та продовжив роздуми – можливо у нього є зуби, чи кислота...
Раптом вони побачили що у чорному відображенні прозорого скла, над ними стоїть якась істота. Вони різко обернулися та катрат вдарив палицею по Джерому, але промахнувся і зробив тріщину у колбі. Він притиснув палицю до горла хлопця та почав його дусити, притискаючи до скла. Тріщина за ним почала рости.
– Тріте!– крикнув Джером.
Мармотей схопив фрота та вистрілив в голову. Катрат забрав із свого обличчя сітку та зробив помилку забравши руку. Джером скористався моментом та потягнувши за палицю сам припер його до стінки. Катрат схопив хлопця за шию, за що отримав по обличчю. Джером вдарив його ще раз і ще, тріщина позаду робилася все більшою та більшою. Катрат захотів вирватися та попхав Джерома, але той одразу зреагував та налетів на нього до кінця розбивши скло. Чорна рідина наплила на катрата та він перестав рухатися.
– Ого, цікаво як вона його вбила? – здивувався Річі – Задусила?
– Немає часу думати, пішли! – скомандував Джером.
Тим часом чорна рідина розпливалася по тілу катрата поглинаючи його повністю.
Компанія забігла до наступних дверей. Там було дуже світло. Окрім зірок, що освітлювали простір, через вікна, горіли продовгасті мотузки на стелі та стінах. По серед приладів то накритих білими полотнами, то розкритих стояла двометрова колба з блакитною рідиною та дівчиною всередині.
– Іві!– викрикнув Джером підбігаючи до неї.
Дівчина не рухаючись знаходилася там із заплющеними очима. Джером почав стукати по колбі, аби привернути її увагу.
– Вона хоч жива?– запитав він.
– Я не можу сказати стовідцотково – сказав Річі вивчаючи прилад до якого вели труби з колби – Так, напевно ця.
Вчений натиснув на кнопку та Іві розкривши очі різко притулилася долонями до скла.
– Жива! – констактував Річі.
Іві здивувалася, побачивши перед собою Джерома. Вона почала торкатися скла, пригадуючи, як вона тут опинилася.
– Не хвилюйся, я тебе зараз витягну звідси – заспокоїв Джером та звернувся до Річі – Як її можна звільнити?
– Напевне її якось запхали туди через гору та закрили кришкою – замислився Річі та обернувся знову до кнопок на приладі – не впевнений, що до того які кнопки підійдуть...
Джером вдарив кулаком по склу та відійшовши почав шукати щось міцніше. Він взяв з-за столу стільця та замахнувся ним.
– Можливо ці кнопки відповідають за перенесення в середину – продовжував мислити вслух вчений – Якби я створював машину, то я би робив саме так.
Стілець вдарив по склу та лише поцарапав його. Джером гепав ним ще і ще, поки не утворилася павутинка на поверхні. Стілець розлетівся в його руках та хлопчина почав шукати щось інше.
– Так, ага, ця відповідає за те, що машина притягується до верхньої кришки – тикнув кнопку Річі – А ця, мала би тоді...
Джером взяв металевий прилад зі столу та влупив ним. Поверхня трісла та вода витекла назовні разом з дівчиною. Робот в той момент викрутив кришку та занурився по тіло, якого вже там не було та витягнувши пустоту поклав її назовні.
– Ну... Можна було і почекати, поки робот впорається – сказав Річі – А не діяти так необачно.
– Ти впорядку? – запитав Джером у Іві беручи її на руки та зауважив смужку крові на руці – Ти порізалася?
Хлопчина підповз до якогось апарату та здер з нього білу ковдру, обмотавши дівчину. Потім він відірвав від нього тонесенького продовгастого клаптя та перемотав швиденько її поріз. На мить його погляд зупинився на її великому животі, але він перевів очі на її обличчя.
– Чому ти повернувся за мною? – запитала вона.
– Я не хотів, щоб ти була сама – відповів Джером – ми можемо повернутися додому.
– Додому?! Ти маєш на увазі на Землю? – здивувалася дівчина.
– Так – сказав він – можеш ходити?
– Я... Зараз не дуже – відповіла Іві, ледь привставши на ноги.
Джером піднісся з нею на руках. Дівчина охопила міцно його шию.
– Куди ми далі?– запитав Джером у друзів.
– Йдемо на дах, я там усе розміщу – відповів Річі.
Тим часом в Караті щось вилетіло з вікна замку та розбило шибку. Усі глянули туди. У вікні стояла тонесенька дівоча постать із велитенською головою в руці. Вона її тримала за п'ять волосин в долоні. З обрізаної частини стікала свіжа фіолетова кров та капала на тканину, якою була обмотана Арабелла. 
– Я знаю, що деякі із вас розуміють мою мову. Я Арабелла і я вбила вашого правителя. Тепер я встановлюватиму тут правила. Моя мета, аби усі жили в мирі, навчалися та створювали дружні сім'ї, як на тій планеті, з якої я родом. Рабів я поверну на їхні рідні планети. Мої друзі сказали мені про два народи які однієї крові та б'ються один проти одного. Я зроблю вас одним цілим. Ми будемо жити разом в мирі та злагоді на одній планеті, що була вам дана від початку її існування. Війна закінчена, складіть зброю!– сказала велично вона.
Усі мармотеї побачивши голову Антодея в руках цієї дівчини сіли та простягнули долоні догори.
– У тебе вийшло! Вони поклоняються!– зрадів Ітан.
– Це неймовірно! – теж захопився Фін, але пригадавши, що на нього чекають сказав – Добре друзі, я мушу йти.
– Щасти тобі Фінне – з посмішкою сказала Арабелла, відставивши голову Антодея.
– Добре вам усім добратися – сказав Ітан.
Вони обійнялися та рудоволосий хлопчина побіг.
– Ти точно не хочеш повернутися?– запитав Ітан взявши Арабеллу за руки.
– Точно – відповіла вона.
На горі вчений почав викладати усе з рюкзака. Різноманітні деталі важкі та крихкі на вигляд лежали на землі.
– І як це буде?– запитав Джером, дивлячись на те, що робить вчений.
– Що? – здивувався Річі.
– Я про перенесення – відповів Джером – Як це буде... По відчуттях.
– Хм.. – замислився Річі – Наче тебе розчепить на атоми та складе назад.
Іві попросила Джерома опустити її та вона встала на ноги.
– Тримаєшся? – запитав він, підтримуючи дівчину руками.
– Так – відповіла Іві
– У тебе гарне волосся – сказав Джером, взявши в долоню блакитну прядку.
Іві посміхнулася та запримітивши щось вдалечі вказала пальцем:" Гляньте, хтось сюди біжить!"
– Хто це? – приглядівся Тріт.
– Це Фін – сказав приглядаючись Річі.
– Чому він один?– подумав Джером.
– Біжи на дах – крикнув рудому хлопцеві вчений.
– Ага – відповів задихаючись від бігу Фін.
– Лишається ще Бред – сказав Річі продовжуючи усе розставляти.
Джерома трохи насторожила ця фраза, але він продовжував стояти, притримуючи Іві за талію.
– А що означати "Ти мати гарне волосся"?– пошепки запитав Тріт у Джерома.
– Це комплімент – пояснив той тихо, але побачивши що мармотей не зрозумів, роз'яснив – слова, що роблять приємно дівчині.
Тріт кивнув головою, зрадівши.
– Тріте, тобі краще буде піти, щоб ми не перенеслися разом із тобою – порадив Річі.
– А, добре, тоді я піти – сказав мармотей – Нехай з вами бути удача.
– Бред, давай сюди– крикнув Джером, побачивши свого брата з Холлі та Магрою.
– Добре! – радісно відкрикнувся Бред, усміхнувшись до Холлі.
Вони вже бігли другим поверхом, як Тріт зупинив їх:"Танісо опіті!"
– Опіті? – здивувалася Дагра зупинившись.
Холлі та Бред також перестали йти. Вони помітили, що Тріт вказує на чорну рідину, що проповзала крізь двері та розпласталася на певній частині їхнього шляху. Мармотей показав їм, що потрібно обходити цю чорну штуку, та вони послухавшись пішли далі.
– Дагра, ми мати йти до народу – сказав Тріт.
– Ми не йти з інопланетянами? – здивувалася вона.
– Ні, вони летіти на свою планету – сказав він – так що ми йти в Карат – Сказав він перестрибуючи через чорну рідину.
– Добре – погодилася вона та попрямувала за мармотеєм.
– Хотіти ще сказати – зупинився Тріт – У тебе гарне волосся.
Чотири волосинки на голові мармотеї зарухалися та вона усміхнулася. Кутей також посміхнувся, трішки ставши фіолетовішим на щоках.
– Так, усе закінчено – сказав Річі роздаючи кожному чіпи – одягніть ось це собі на скроню.
Іві глянула на перемотану руку та згадавши, що Джером їй її перемотав усміхнулася. Потім перевернувши долоню, дівчина побачила, що крізь пов'язку почала провиднятися фіолетова кров. Вона змарніла та глянула на свій живіт.
– Як я могла забути... – подумала вона – Я стаю монстром.
– Тримай, я взяв і тобі – сказав Джером, підходячи до дівчини.
Тим часом мармотей – вчений, що відходив від лабораторії, повертався назад. Він побачив ще здалеку, що небезпечна чорна істота вибралася з колби та вже витікала на землю крізь вікно другого поверху. Він всполошився та побіг до входу. Збоку лежав зв'язаний катрат. Вчений злякався та побіг всередину. Усі сходи вже були проїджені чорною рідиною. Він забіг до першої кімнати та взяв заморожуючий бластер. Вистріливши у певні місця істоти він звільнив собі шлях та побіг на четвертий поверх. Чорне створіння було вже і там . Вчений вистріливши у неї зробив собі коридор та пішов за головну машину. Він почав щось натискати, аби врятувати ситуацію. Усі вікна зачинилися та входи і виходи.
– Джероме, думаю, я не повернуся назад – сказала Іві відходячи на крок.
– Чому? Що сталося? – здивувався брюнет.
Чорна істота виплеснула з-під замороженої частини та впала на ноги вченого мармотея. Він закричав та відповз подалі. Замість його ніг були лише добре запечені м'язи та кістки. Чорне створіння тягнулося до нього та вчений зрозумівши, що це безвихідна ситуація підтягнувся руками до головного управління.
– Ти не розумієш! – викрикнула Іві та відступила на ще два кроки – Я перетворююся на монстра!
– Ти про що?– запитав Джером підходячи на крок.
Річі напружився та інші озирнулися до них.
Вчений мармотей з останніх сил підтягнувся до червоної кнопки та закривши очі натиснув її.
– Я не хочу цього – сказала вона, озираючись на кінець даху – Прощавай.
Іві ступила крок назад та не відчувши твердої поверхні, востаннє глянула на Джерома. Хлопець не міг усвідомити реальності рішення дівчини. Джером закричав та кинувся до того місця, де моментально зникла Іві. Вибух в середині будівлі усе похитнув. Поверхня під ногами почала розвалюватися. Впавши на кінці даху, хлопчина бачив, як в червоно-чорних клубах вогню зникала Іві. Між Джеромом та іншими виникла тріщина, що стрімко розширювалася.
– Ні! – вигукнув Річі та впавши на розрив, схопив Джерома за ногу.
Фін, тримав вченого також, аби той не впав у провалину.
– Ні, Іві! – кричав Джером простягуючи руку у пустоту.
– Тримайся, Річі! – з останніх сил промовив Фін, бачачи, що розлом збільшується.
– О Господи! Що нам тепер робити!?– захвилювалася Холлі, відійшовши від шматка даху, що відколовшись полетів у низ.
– Річі! Телепортуй нас! – вигукнув Фін.
Вчений підсунув до себе руку та затиснув зубами гвіздок на годиннику, прокрутивши його назад. Усе навколо заелектризувалося та вони зникли.