Читати книгу - "Аркан вовків, Павло Дерев'яненко"

Він на мить поглянув на Соломію. Її тонкі пальці побіліли, стиснувшись на старому сріблі порожньої чаші.

— .. .між підлотами та чеснотами...

За плечима Захара, у мороку хащі, загорілося кілька пар хижих багряних очей, що наблизились, уперлись поглядами.

— ...між пеклом та раєм...

Тіні множилися, густішали, стрибали навколо ватри у химерному танку. Руку пекло сильніше.

— Я не зверну з неї ані в житті, ані в смерті.

Уперше з лісової мовчанки озвався пугач — ніби свідок, що підтверджує почуте.

— Не похилившись...

Жовтогарячі язики вогню піднялися криваво-червоним гребенем, зашипіли голосно, із тріскотом бризнули віялом іскор.

— Не озираючись...

За спиною чується холодний подих і тихе зітхання.

— Не опускаючи погляду...

Голос Захара бринить. Довге волосся із пасмами сивини спадає на обличчя. Він схожий на князя-чаклуна легенд Русі.

- Я йду!

Мамо, тату... Я йду.

Клятву промовлено. Характерник відпускає його руку і джура проводить розпеченою долонею по обличчю — кров на чолі, носі, губах.

Удалині чутно вовче виття.

Северин подумки рахує до трьох, як учив Захар. Один!

Тіні танцюють. Ніж у правиці наливається вагою дворучного меча. Два!

Очі спостерігають. Учитель підбадьорливо всміхається йому — вперше за ніч. Три!

І Северин рішучим ударом скеровує ніж до власного серця.

***

Цей світ згорів і саме тільки попелище лишилося від нього.

Жарина червоного місяця тліла на закіптявілому небі. Темну галявину, вкриту попелястою ламкою травою, облямовували покручені дерева. Поміж обвуглених стовбурів, що дерли хмари гострим гіллям, незмигно вирячилися сотні багряних очей. Ані звуку, ані холоду, ані запаху.

Він знає, куди потрапив: Потойбіччя.

Але хто він? І що тут робить?

Він роззирнувся та серед чорних решток дерев розгледів широку просіку. Чи тут його домівка? Чи треба кудись іти? Чи він мусить сидіти тут?

Багряні очі вселяли тривогу та неспокій. Хто ці потвори? Чому пронизують поглядами? Чого їм треба?

Колись він знав відповіді, але забув. Потрібно згадати.. . Щось дуже важливе.

Він роззирнувся вдруге та помітив тендітну постать, якої мить тому не було: дівчина в сліпуче-білому завмерла між стовбурів, наче лілея посеред вугілля, а коли помітила, що він дивиться на неї, махнула рукою.

Попри те, що він бачив мавку лише раз у житті, а зустріч тривала не більше кількох хвилин, він одразу впізнав її. Мавка розвернулася та полинула ледь помітною стежкою поміж хащі — тендітний світлий маяк серед чорно-багряної імли. У повітрі лишився аромат м'яти і конвалії, запах, який він запам'ятав на все життя... Її запах.

І він усе згадав.

Северин Чорнововк, син Ігоря та Ольги, вихованець Соломії, джура Захара. Прийшов до Потойбіччя знайти Ґаада та поставити кривавий підпис на його сувої, аби стати лицарем Сірого Ордену. Як тато. Як мама.

М'ята і конвалія. Коли він жив у Соломії, то щодня навідувався до лісу — шукав численних трав-корінців за відьомським наказом, по ягоди та гриби собі на поживу, чи просто погратися: змайстрував собі лука зі стрілами та гасав по галявинах, полюючи на пташок, яких запікав у глині. У лісі Северин почувався як удома та щодня забирався дедалі глибше у хащі.

В одну з таких літніх мандрівок його заскочила сильна злива. Северин довго і марно шукав сховку, промокнув до останньої нитки, а коли небесний плач скінчився, то з'ясувалося, що він безнадійно заблукав. Стежки немов корови злизали, навколо стояла непролазна темна хаща, а жодні звичні вказівники не допомагали — ані довге гілля, ані мох на стовбурах, ані звіриний послід — він тільки кружляв і заплутувався дедалі більше.

Вечоріло. Северин зжував кілька ягід та їстівний корінець, а потім сів на мокру траву і заплакав. Він чимало чув про дітей, які заблукали в лісі, але ніколи не думав, що таке може трапитися з ним. У розпачі Северин щодуху гукав на допомогу, допоки не захрип, але хаща тільки байдуже ковтнула його лемент. Розчавлений відчаєм, він вирішив влаштувати сухе гніздечко для ночівлі, аж тут за спиною почулися легкі кроки.

Він обернувся і застовпів. Її білосніжна сорочка сягала землі, довге світле волосся прикрашав вінок лісових квітів, тонкі губи ласкаво посміхалися, над високими вилицями горіли яскраво-блакитні очі без райдужки.

«Вона гарніша за Соломію... Гарніша за будь-кого» — встиг подумати Северин, коли дівчина обережно взяла його за руку і повела за собою. Шкіра її була білою і шовковою, доторк холодним та м'яким, а запах, що навіки врізався у його пам'ять, огорнув листям м'яти і квітом конвалії. Хлопець зачудовано милувався стрункою постаттю та каскадами світлого волосся, бажаючи, аби їхня подорож не закінчувалася ніколи.

Незнайомка вивела Северина з лісу прямо до відьминої хатини менш ніж за хвилину. На межі дерев мавка обернулася, нахилилася до його обличчя. Він задивився у нелюдські очі, що нагадували сяючі блакитні озера, причарований, щасливий та збентежений водночас, а вона легко поцілувала його просто в губи — немов метелик торкнувся крилами. Від незнайомого почуття, яке вибухнуло під серцем та в животі, Северин отетерів, заплющив очі, несвідомо потягнувся вперед, прагнучи ще... але вона зникла, лишивши по собі аромат м'яти та конвалії.

За ту пригоду Соломія відправила вихованця на місяць під домашній арешт і змусила напам'ять вивчити написаний кирилицею талмуд «Про створінь з-за порогу», нудність якого перевершували тільки його обсяги.

Северин після того багато днів ходив лісом, виглядаючи та закликаючи, інколи з удаваним розпачем гукаючи на допомогу, але біла панна так і не з'явилася. Лише кілька років потому, коли юнак геть забув про неї, мавка повернулася — аби знову вказати шлях.

Але тепер вона не тримала його за руку, а линула далеко попереду, наче сонце над землекраєм.

— Зачекай! — гукнув Северин, рушаючи хутко і сягнисто.

Він прагнув наблизитися до прекрасного обличчя, знову торкнутися до шовку шкіри, відчути смак тонких вуст та розчинитися у блакитних глибинах очей...

Заклик розплескався лунким