Читати книгу - "Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса"

— Гаразд. Але якщо вона тебе не прийме, мені доведеться віддати оболи?

— Ні, вони твої. Але якщо вона мене прийме, я дам тобі ще одного.

Хлопчина скочив на ноги.

— А ти тямиш, як вести справи, клянуся Аполлоном! — вигукнув він і щез у темряві за порогом.

За той час, поки Геракл чекав на відповідь, розтріпана грива хмарин у нічному небі майже не змінила своєї форми. Нарешті медова чуприна знову виринула з пітьми.

— Давай третю монету, — усміхнувся хлопчик.

Усередині коридори витворювали темний лабіринт, поєднуючись між собою кам’яними арками, що скидалися на величезні роззявлені пащеки. Посеред одного такого зануреного в темряву коридору хлопчик зупинився, щоб застромити смолоскип, яким освітлював дорогу. Тримач був зависоко, і, хоча маленький раб не просив про допомогу й силкувався сам дотягнутися навшпиньки, Геракл узяв у нього смолоскип і легко просунув у залізне кільце.

— Дякую тобі, — сказав хлопчик. — Я ще замалий.

— Нічого, скоро виростеш.

З-за стін долинали зойки, ревище, тужливі вигуки невидимих ротів. Здавалося, наче загиблого оплакують одночасно всі мешканці будинку. Хлопчик — обличчя якого Геракл не бачив, адже той ішов попереду, маленький і беззахисний, наче ягня, що прямує в роззявлену пащу якогось велетенського чорного звіра, — заговорив, і в голосі його несподівано прозвучав смуток:

— Ми всі любили молодого господаря, — сказав він, не обертаючись і не зупиняючись. — Він був дуже добрий, — хлопчик чи то коротко зітхнув, чи то шморгнув носом, і Геракл подумав, чи він часом не плаче. — Нас шмагали тільки тоді, коли ми робили щось справді погане, а мене і старого Іфімаха взагалі ніколи не карали… Ти бачив раба, що вийшов із будинку, коли ти нагодився?

— Я не придивлявся до нього.

— То Іфімах. Він був педагогом молодого господаря, і ця новина його неабияк приголомшила. — Стишивши голос, хлопчик додав: — Іфімах — хороша людина, хоч і трохи пришелепкуватий. Я добре з ним ладнаю, але, коли вже на те, я майже з усіма добре ладнаю.

— Я не здивований.

Вони зайшли до кімнати — не надто просторої трапезної без вікон.

— Зачекай тут. Господиня зараз прийде.

Поринути в сон трапезній не давало мерехтливе сяйво простеньких світильників, що стояли на маленьких кам’яних поличках. Оздоблювали її кілька амфор із широким горлом. Були тут ще два старих ложа, які, утім, не викликали бажання прилягти на них. Коли Геракл лишився сам, півморок цієї комірки, безугавні ридання й затхле повітря, схоже на віддих хворого, стали його гнітити. Він подумав, що цьому будинкові пасує смерть, немовби тут усередині щодня справляли похорон. «Чим тут пахне? — замислився він і подумки відповів: — Жіночим плачем». Кімната була виповнена вологим запахом скорботних жінок.

— Геракле Понторе! Це ти?..

На порозі дверей, що вели до внутрішніх покоїв, обрисувалася темна постать. Кволе світло каганців не давало змоги роздивитися обличчя, дивним чином вихоплюючи з темряви тільки ділянку довкола рота. Тож першим, що побачив Геракл, були Етідині губи, які розтулилися, щоб народити слова, і утворили чорну веретенисту западину, схожу на порожну очницю, що дивилася на нього звіддаля, як очі намальованих фігур.

— Давно ти не переступав порога моєї скромної оселі, — промовив рот, не чекаючи відповіді на своє запитання. — Ласкаво прошу.

— Дякую.

— Твій голос… Я ще пам’ятаю його. І твоє обличчя. Але забуття приходить швидко, навіть якби ми бачилися часто…

— Ми з тобою бачимося нечасто, — відказав Геракл.

— Це правда: хоча твій будинок поруч, але ти чоловік, а я жінка. У мене своє місце — деспойни, самотньої господині дому, а в тебе своє — чоловіка, що виступає на агорі[7] й обговорює справи на Раді… Я лише вдовиця. Ти теж удовець. Ми обоє виконуємо свій обов’язок як афіняни.

Рот стулився, і бліді губи утворили тонку, ледь помітну, вигнуту лінію. Усмішка? Важко було сказати напевне. За темною Етідиною постаттю з’явилися дві рабині, що її супроводжували. Обоє то ридали, то схлипували, то просто видавали один уривчастий звук, схожий на стогін гобоя. «Треба терпіти її жорстокість, — подумав Геракл. — Вона щойно втратила єдиного сина».

— Прийми мої співчуття, — сказав він.

— Приймаю.

— Якщо тобі потрібна будь-яка допомога, можеш на мене розраховувати.

Геракл одразу зрозумів, що не варто було цього додавати: він вийшов за межі візиту, захотів подолати нескінченну дистанцію, звести всі ці роки мовчання до кількох слів. Рот розтулився — наче маленький, однак небезпечний звірок, що був зачаївся чи заснув, а тепер відчув здобич.

— Те, що ти як Мерагрів друг мав зробити, ти зробив, — сухо відказала вона. — Більше нічого можеш не казати.

— Тут ідеться не про дружбу з Мерагром… Я вважаю це своїм обов’язком.

— Он як! Обов’язком, — губи вигнулися (цього разу помилки бути не могло) у легкій усмішці. — Священним обов’язком, авжеж. Ти говориш як завжди, Геракле Понторе!

Вона ступила крок уперед, і вогники каганців освітили пірамідальний ніс, вилиці — поорані свіжими роздряпинами, — і чорні вуглини її очей. Етіда постаріла менше, ніж він очікував: рука митця, що створила її, досі була помітна — принаймні так видавалося Гераклові. Складки темного пеплоса[8] лінивими хвилями розтікалися по її грудях; ліва рука ховалася під хусткою, яку запинала, тримаючи кінці, права. Тільки на цій руці Геракл помітив ознаки старості, немовби літа спустилися з плечей і зчорнили кінцівки. Тут, лише тут, у цих вузлуватих, покручених пальцях Етідин вік виявляв себе.

— Дякую тобі за цей обов’язок, — прошепотіла вона, і в її голосі вперше почулася глибока щирість, яка його вразила. — Як ти дізнався так швидко?

— На вулиці зчинився галас, коли принесли тіло. Усі сусіди попрокидалися.