Читати книгу - "Порох із драконових кісток"

Піт стікав у джинси, спину лоскотало. Марта машинально почухалася і відчула там, знизу, ворушіння, й намацала раптом щось коротке, жорстке, закручене спіралькою — хвіст, звичайнісінький свинячий хвостик, який штопором висувався, ріс просто з її тіла.

Відьма, подумала Марта, еге ж, адже я Відьма. А що за відьма без хвоста?

Тільки насправді, ясна річ, не була вона ніякою відьмою — а була звичайнісінькою тупаркою, нікчемною вівцею, яка поткнулася просто в крокодилячу пащеку.

— Схаменулася, — прошепотіла Марта, дивлячись на чуже, мертве обличчя у люстерку. — Схаменулася, курко.

Тепер треба було діяти швидко й чітко. І не думати, наприклад, про Сивого Еріка з його білястою, майже прозорою чуприною або про двоюрідну тітку Чепуруна, в якої всі губи і горлянка подряпані, бо за кожною лайкою у тітки з рота виповзає троянда.

Все це Марта знала і раніше, еге ж? І знала, куди пхається. І чим ризикує.

До біса, годі про це, годі!

Вона провела долонею по обличчю, уявляючи собі, як під рукою риси знову змінюються, стають колишніми, знайомими, ненависними. Перевіряти в люстерку, чи вийшло, часу не було. Намагаючись не думати про Чепуруна і Стефана-Миколая, Марта швиденько розстібнула пряжку, присіла й спустила штани.

Накрутила свинячий цей хвостик на палець, заплющила очі, уявила, що прополює грядку. Смикнула. Закричала — не стільки від болю, скільки від злості. Від образи на саму себе, як і раніше — дурнющу дурепищу.

І зашепотіла: «…дід за чуб, баба за сорочку, донька за торочку, собачка за спідничку…»

Знову смикнула — і, втративши рівновагу, гепнулась на бік. Падаючи, вона змахнула руками, і позаду пролунав придушений вигук, потім одразу ж — сміх.

— Ну, — сказав Стефан-Миколай, — ти тепер у нас будеш не Чепурун, Бене. Ти тепер будеш Хвостом Прибитий. Гарно вцілила? Дай-но погляну… та не бійся, жартую, ми ж могила, ти що. Ого, солідний синяцюра буде. Холодне б щось прикласти… Агов, Марто, наступного разу обережніше, добре хоч не рогами, рогами ти його, певно, і прибила б.

— Помрій! — хмикнув Чепурун. — Нас так просто не здолати!

Ясна річ, звали його Бенедиктом, однак для своїх він завжди був Беном, а після тієї історії із вибухом посудомийки про ім’я взагалі рідко згадували.

— Чуєш, Марто, схоже на виклик! Жбурни у нього ратицею чи що.

— Розгляну твою пропозицію! — крикнула, посміхаючись, Марта. — Але нічого не обіцяю.

Вона розуміла: це Стеф задля неї старається. Забиває баки, висмикує із мороку. Та ж у тім і підлота драконових кісток: поки тримаєшся, досить одних лише слів і думок, а вже якщо піддався, проблеми в тебе з’являються цілком матеріальні. Самими лише лічилочками й таблицями множення з ними не повоюєш.

Підвівшись на лікті, Марта перевірила й упевнилася: хвоста немає, на його місці, якраз де куприк, — невеличка ранка, кров майже підсохла.

От справді: видерла, наче бадилля.

Вона підвелася, підтягла штани, застібнула пряжку, поправила панаму. Тепер обличчя. Люстерко закотилося під самісінький край щелепи, на додачу ще й через усю його поверхню тепер пролягала широченна, глузлива тріщина.

— Гей, лицарі! — гукнула Марта. — Ану взяли і уважно на мене подивилися. Що бачите?

— Ох і мармиза в тебе, — охоче відгукнувся Стефан-Миколай. — Хусточку дати? Уся у піску, наче заснула на пляжі. І панаму поправ, сонце ж.

Потім він запнувся, перехопивши її похмурий погляд, здогадався, що жарти скінчилися, і додав:

— Проблеми?

— Обличчя нормальне?

Стефан-Миколай стенув плечима:

— Звичайнісіньке. Роги не відросли, даруй, жбурнеш ними у Чепуруна наступного разу.

— Базікало, — сказала Марта. Вона відчувала, як тане, розходиться тугий вузол, що весь цей час стискав серце. — Гаразд, давай присипку і конфетті, і коробку із попелом. Не ту — із чорним, від старих газет. Будемо закруглятися, нічого тут стовбичити.

Далі пішло веселіше. Вона протанцювала довкруг щелепи, приспівуючи «Коровай! Коровай!» і розсипаючи жменями отриману суміш; наказала хлопцям відвернутися і помочилася просто під щелепою, затим намалювала на аркуші з блокнота цю-таки щелепу, звичайно ж, схематично, і наштрикнула аркушик на найменший із зубів — той, що був із олімпійський смолоскип.

Все це робила бездумно, машинально. Так, певно, її далекі предки обтанцьовували і заклинали чергову рибу-кита, не без ризику видобуту з морської безодні. Марта розуміла сам принцип, а конкретні прийомчики, слова, рухи підбирала щоразу за ситуацією.

Коли все необхідне було зроблено, вона про всяк випадок витягла з-за пазухи ланцюжок із гладеньким, дірявим камінцем, примружила одне око, а іншим глянула крізь отвір — і от, прошу ласкаво, щелепа вже не світилася й узагалі виглядала як звичайна кістка, тільки дуже стара. Вона навіть немовби трохи зменшилася, хоча зараз у Марти в голові все переплуталося, і не згадаєш, якою щелепа була на початку.

Марта відійшла у бік, сіла на хрусткий пісок і махнула рукою, мовляв, уперед, лицарі, ваша черга. Лицарі розстібнули наплічники, зашурхотіли фольгою, Чепурун вийняв і акуратно виклав перед собою ножівку, молоток, обценьки, два рулони харчової плівки, щільні гумові рукавички. Хоча у рукавичках зараз і не було потреби, хіба від звичайнісінького бруду.

Ясна річ, усю щелепу вони б не забрали — у нинішньому стані вона була завбільшки із мерседес, такий, як у Гіппеля. Але ж і часу в них удосталь: жнива почнуться місяці за два, можна тисячу разів винести решту.

Лицарі почали із зубів, потім заходилися розпилювати саму кістку, а Марта під увесь цей гармидер навіть примудрилася трохи подрімати. Прокинувшись, вона допомогла загортати зуби у фольгу. Решту хлопці затягли далі у пшеницю й накидали зверху сміття. Була там примітна така місцинка, Стефан-Миколай сказав, що намертво її запам’ятав (а для недовірливих — навіть встромив неподалік надламану галузку).

Повернувшись до прабабці, вони ополоснулися у дворі з умивальника, забрали велосипеди, визволили із чіпких прабабчиних лапок Чепуруна, пригостилися пряничками на доріжку й рушили у місто. Прабабця, між іншим, виявилася дуже милою, запрошувала навідуватися частіше; а що пахло від неї мишами — яке кому, зрештою, діло.

Від Чурян до Нижнього їхати хвилин тридцять, якщо неквапом і по трасі. Машин сьогодні було мало, тільки майже одразу на виїзді із села друзів обігнали дві білосніжні фури із написами «Свіже м’ясо» і деренчливий, припадочний рейсовий автобус. Автобус нещадно запаскудив повітря вихлопними газами, довелося трохи пригальмувати, щоб не дихати цією отрутою.

А от у місті, на проспекті Ливарників, стояли двоє «борсуків» із єгерями, руді поздовжні смуги на капотах аж блищали, однак блималки були вимкнені, і взагалі, подумала Марта, одразу видно: хоробрі захисники порядку самовіддано відпочивають. Чепурун зблід і ледве не рвонув звертати з півшляху, але Стефан-Миколай поглянув на нього із натяком: чи далеко, мовляв, намилився? Чепурун смикнув кадиком, із білого