Читати книгу - "Останній сон, Ігор Даровський"

   Раптом я бачу обличчя свого сина. Усміхнене і таке доросле. Я так завинив перед ним.

– Я вірив тобі, а ти віддав мене на смерть, – він починає плакати і це тригер, що повертає мене у гру. Я запрограмував обличчя сина, як крайній випадок психологічного сплеску. Удар у підсвідомість, що одразу має повернути мене до тями. Адже мого сина більше немає. Тож це точно сон. Він вірив мені, а я підвів його. І тепер я маю віддати борг своїй сім’ї. Виправити ту жахливу помилку, що я зробив багато років тому і подарувати хоча б дружині та донці шанс на нове життя.

   Я роблю глибокий вдих і розриваю тіло, що було моєю пасткою. Звільняю себе. Мені не треба шукати сина. І я більше не боюся втратити те, що вже втратив. Те що померло, не може померти. Я знаю це.

   Я вижив у другому раунді. Радість переповнює мене і тепер я хочу зробити щось позитивне. Заробити кілька додаткових глядацьких балів у шоу. Я роблю театральний жест обома руками і з манекенів звільняються сотні людей. Тепер це звичайне місто, в якому всі йдуть у своїх справах.

– Вирішив не рятувати сина? Знову? – Онір ніби переслідує мене. Провокує, намагається вибити з рівноваги.

– А чи існує цей хлопчик, якого ти знайшов? – я відповідаю йому, але гладіатор однозначно знає про мене більше, ніж вказано в досьє. І в цьому аспекті він теж на крок попереду. Сильний суперник. 

– Звільнити людей… і допомогти суперникам, як банально, – Онір ігнорує моє питання, тримаючи за руку врятованого щасливого  хлопчика. – Ми прийшли сюди не рятувати, а вбивати, – він робить ледь помітний жест і дитина зі сновидіння розсипається на тисячі маленьких уламків. – Це все не справжнє… це сон. І вони всі помруть, як би ти не прагнув їх врятувати. Добро і зло тут не працюють.  Тож не намагайся затиснути гру у рамки банальних стереотипів. Це так нудно…, – він трошки приспускає свій баф і плює мені під ноги. – Сподіваюся, що ти не доживеш до своєї черги…

   На небі загоряються картки учасників, що вижили. У нас знову мінус один. «І їх лишилось вісім…», – чомусь мені приходить фраза з дитячої лічилки, і зараз дивлячись на обличчя моїх суперників, я розумію що ніхто з них не подякує мені.  

  Глядачам показують повтор його смерті. Цю картинку транслюють і у нашу реальність. Він задихнувся у власному тілі. Дуже символічно. І я не зміг врятувати його. Все так, як сказав гладіатор.

– Вічного сну тобі воїне, ти бився достойно! – магістр чекає поки зал повторить за ним сумні слова і продовжує з зовсім іншою інтонацією, – але смерть гравця це лише привід зробити наступну ставку! – він майстерно та легко змішує прощання, смерть і азарт у своїх словах. Його голос сповнений ентузіазму, а нам залишається лише налаштуватись на наступний етап.

   Пам’ятаю, коли перший раз опанував контроль сну. Я був зовсім малий і нічні кошмари стали для мене справжнім випробуванням. Кілька ночей я прокидався увесь мокрий, спітнілий і виснажений. Моє дорослішання відбувалося в умовах фінансового цейтноту і відсутності батьківської любові. Вулиця була моїм домом і часто навчання на її холодних проспектах було доволі жорстоким. Мене переслідували, били і ображали. А потім я давав відсіч, переслідував і бив своїх кривдників ще дужче. Манія переслідування, почуття провини і відчуття зайвості у цьому світі – три моїх найліпших друга тих часів. Тож проблеми зі сном через тривожність і присутність постійних кошмарів можна було пояснити досить легко.

   В моїх снах я майже ніколи не падав з високих скель. Адже це не був кошмар – це було моє бажання. Набратися сміливості і кинутися вниз з Білих схилів у холодне море. А ось переслідування незнайомих монстрів, що хотіли забрати в мене останню їжу, гроші… та будь-що, адже в ті часи все що в мене було – було останнім… ці сюжети переслідували мене щоночі.     

   Ось і того дня мене переслідував жахливий монстр. Величезний, кремезний з обличчям, захованим у тіні. Я майже не бачив його, тільки чув жахливий тупіт і скрегіт огидних ікл. І я біг щосили, намагаючись звільнитися від нього, заховатися у вогких провулках міста, якого я не впізнавав. Бігти ставало важче, усе повітря перетворилося неначе на густий туман, у якому я не міг рухатися. І ось раптом я почув його. Поруч.

   Він тут. Монстр наздогнав мене. Я відчув його дихання у себе на спині і майже перестав дихати сам. Я заціпенів, дослухаючись до гучних ударів серця у себе в голові. Заплющив очі і приготувався до жахливої смерті.

   Але коли ця потвора нарешті торкнулася моєї руки, я відчув не страх, а лише лоскоту від хутра. І тоді до мене прийшло розуміння, що я не маю права здаватися. Це ж лише сон. Мій сон, а отже я маю встановлювати правила гри.

   Я відкрив очі і подивився на почвару. Довгим поглядом, що свідчив про те, що я господар, альфа, а він лише мій кошмар. Схожий фокус я відпрацьовував на вуличних псах і вони завжди підкорялися. Подумки я наказав йому стати на коліна і уявив як ця волохата потвора це робить. І тут трапилося неймовірне. Монстр дійсно підкорився мені.

   Здається я кілька разів продублював йому команду пафосним голосом і він став на коліна, а потім чомусь простягнув мені стародавній меч. Я знав що це Ескалібур і змінив локацію. Мені це здалося цілком природним. Ми опинилися за круглим столом, де  разом із королем Артуром там сидів вже знайомий мені монстр і кілька хлопців з вуличних банд, з якими у мене були особливо жорстокі бої. Король встав зі столу і під оплески усіх навколо посвятив мене у лицарі. І я прокинувся в променях слави та радості.