Читати книгу - "Примара на півставки, ХАнна"

– Тоді як? – Артем здивовано подивився на візок. – Може, протяги.

Знизавши плечима, хлопець пішов далі. Та варто було відійти на кілька метрів, як позаду знову почувся знайомий скрип. Озирнувшись, Артем помітив, що візок від’їхав трохи далі від палати. В коридорі все так само було порожньо.

«Це все певно чийсь вдалий жарт. Не здивуюсь, що тут десь засів Сашко чи Микита і тягне цей клятий візок за волосіння. Їм просто нудно, от і вирішили налякати мене», – заспокоївши себе таким аргументом, Артем пішов далі, але скрип почувся знову. Хлопець намагався не реагувати на це і прискорив крок, але й рипіння коліс також стало швидшим. Не витримавши, Артем знову озирнувся. Візок стояв посеред коридору всього лише в кількох метрах від нього.

– Агов, це не смішно! Чуєте? – крикнув хлопець, вже зовсім не переймаючись про скритність. Відповіддю була лише тиша. – Та йдіть ви!

Артем знову пішов коридором, чуючи, як візок неуклінно їде за ним. Та варто було озирнутись, як кляте інвалідне крісло зупинялось. Хлопець навіть вирішив зламати систему і пішов спиною вперед, не відриваючи погляд від дивного предмета. Той якийсь час дійсно стояв нерухомо, та раптом колеса зробили оберт, ніби їх рухали чиїсь невидимі руки, і тихо порипуючи візок почав наздоганяти хлопця.

– Що за? – видохнув Артем, відчуваючи, як спиною пробігли мурахи, та, піддавшись інстинктам, кинувся тікати. Скрегіт наростав, ніби візок штовхали з усіх сил. Більше не обертаючись, хлопець забіг за ріг та сховався в першій ліпшій палаті, яка була відчинена. За хвилину повз нього проїхав інвалідний візок та зник у темряві коридору.

Артем боявся навіть дихати, аби не видати себе. Він не знав, що то було, але зрозуміло, що тією дорогою він точно не піде. Треба було вертатись і йти до інших сходів.

– Вийти. Він хоче вийти, – почувся позаду чийсь голос.

– Але ж там лікарі, – тихенько прошепотіли у відповідь.

– А хіба ж він сам не лікар? – зазначив хтось третій.

Артем швидко розвернувся й освітив ліхтариком палату. Вона була порожня, тільки вздовж стін стояли ліжка з тумбочками між ними. Хлопець заглянув під ліжка, аби переконатись, що під ними ніхто не ховався, окинув поглядом стіни та стелю.

– Це все чийсь дурний жарт. Вони, що, знімають тут якесь реаліті-шоу? Певно тут десь є приховані камери й динаміки, через які вони шепочуть, – підбадьорив себе Артем. – А крісло було на дистанційному керуванні.

Хлопець був рішуче налаштований дійти до точки збору або знайти когось з товаришів, аби розповісти про жарт, який над ними учинили представники турагенції. Він потягнув ручку дверей, але вони виявилися зачиненими.

«Дивно, я ж їх просто трохи причинив. Невже хтось ззовні їх зачинив, але ж я не чув, як провертали ключ», – почав трохи панікувати Артем, раз за разом смикаючи ручку дверей. Він вже збирався подзвонити куратору від агенції, коли за спиною почало гуркотіти. Озирнувшись, хлопець побачив, що всі ліжка та тумбочки тряслися та дрібно підскакували, наче при землетрусі, і з кожною секундою це ставало все сильніше. Артем в паніці намагався вийти, але двері не піддавались.

– Випустіть мене! Випустіть мене звідси! – щосили закричав він, барабанячи у двері. Схопившись за ручку та відштовхуючись ногою від стіни, Артем щосили потягнув двері на себе, та цього разу вони виявилися незачиненими. З несподіванки хлопець відлетів та болісно впав на підлогу. Щойно він рачки виповз в коридор, як в палаті одразу все стихло.

 Схопившись на ноги хлопець побіг до виділеної їм кімнати. Весь час його не покидало відчуття, що поряд хтось є. Він кілька разів обертався, марно освітлюючи ліхтариком порожній коридор. Та варто йому було відвернутись, як одразу хтось ніби починав дихати йому в потилицю. Коли до місця залишалось декілька метрів, телефон кілька разів жалібно блимнув екраном і згаснув. Навкруги утворилась суцільна темрява, навіть місячне світло якось принишкло, ніби соромилось зазирати у вікна.

– От дідько! – вилаявся Артем, нажимаючи на кнопки в даремних спробах оживити ґаджет. Несподівано хтось легенько смикнув його за рукав. Хлопець здивовано відсмикнув руку. Одразу знову смикнули з іншого боку, але вже сильніше. Артем відскочив і закружився на місці. Поряд з ним не було ні душі, проте щипки й тички продовжувались. Хтось з силою штовхнув хлопця в спину так, що йому довелось зробити кілька швидких кроків, аби не впасти.

– Та що тут коїться? – з калатаючим серцем хлопець відбивався руками невідомо від кого, але хапав лише повітря. – Геть! Геть від мене!

Нічого не бачачи перед собою, він побіг у напрямку рятівної кімнати, сподіваючись зустріти там бодай когось з товаришів. Примарні руки наче намагались йому завадити, весь час хапаючи за халат та тягнучи назад. Коридор сповнився тихим нерозбірливим шепотом. Такого жаху Артем не відчував ще ніколи.

Нарешті попереду замиготіла тоненька смужка світла, що пробивалась з-під дверей. Хлопець ввалився до кімнати, пірнувши у тьмяне світло напівзгорілої свічки, яку залишила Богдана. Його одразу наче відпустило, стало легше дихати, а дивний шепіт залишився за порогом, не сміючи увійти до палати. Глибоко зітхнувши, Артем підійшов ближче до свічки та сів просто на підлогу. Так пройшло кілька хвилин. Він грів холодні спітнілі руки над веселим вогником та слухав примарні голоси, що наче вітер шелестіли в коридорі. Хлопець ніколи не був забобонним, але зараз спинним мозком відчував, що його життя напряму залежало від цього непевного джерела світла й тепла.