Читати книгу - "ЛиховІсна Цидулка, Роман Олійник (Argonayt)"

Цього дня я так і не потрапив в містечко Опільсько. Не встиг. Спершу опікувався конаючим хлопцем, а після того як безсмертна душа бідолашного покинула цю грішну землю мусів зайнятися його тлінним тілом. Не годилося, щоб плоть доброго християнина стала поживою для хижих лісових звірів, котрих тут мабуть достобіса бродить. Ніякого підходящого землерийного інструменту я з собою зрозуміло не мав, тож яму під могилку, замордованому парубкові, довелося копати кинджалом, а це відібрало у мене достатньо чимало часу і ще більше сил.

Коли похорони померлого були завершені і під дубом з’явився невеличкий горбик свіжонасипаного ґрунту, з дерев’яним хрестом в узголів’ї, несподівано налетіла шалена гроза. Такого сильного буревію я вже давно не бачив. В небі замиготіли яскраві блискавиці, земля застугоніла від ударів гуркітливого грому, могутній вітер взявся безжально шарпати крона дерев, а проливний дощ вперіщив такий, що я вмить став мокрий мов хлющ. Розгледіти щось крізь суцільну стіну води було неможливо, тож залізши на коня я цілком довірився його природнім інстинктам. Кудись та він мене все ж привезе, лишень би не тупцявся на одному місці.

Моє рішення виявилося абсолютно вірним. Підбадьорюваний легкими поколюваннями шпорів Бліц врешті-решт доставив мене до людського житла. Ураган практично вгамував свою норовливу вдачу коли ми під’їхали до поодинокого обійстя, розташованого на березі невеликої річки. Вже з першого погляду кинутого на цю садибу у мене закралася підозра що її власник не надто вправний і працелюбний господар. Похилений тин, який давно вже потребував ремонту, навстіж відкриті ворота, збиті з напівзогнилих дошок, подвір’я буйно поросле бур’янами, що висотою сягав ледь не по груди моєму коневі. Серед цього занепаду бовваніли три будівлі. Та що справа безсумнівно була млином, бо мала велике колесо яке з неприємним рипінням ліниво оберталося під натиском водяного потоку. Посередині стояла низька подовгаста клуня вкрита солом’яним дахом, мабуть саме там зберігалося лантухи з зерном та борошном. Ну і по ліву руку від мене тулилася непоказна хатинка, радше жебрацька халупа, з маленькими круглими віконцями, схожими на вхід в лисячу нору.    

Наша поява залишилася непоміченою, тож зіскочивши з жеребця я голосно гукнув:

– Агов, добродії, а є тут хтось живий?

На мій голос із-за клуні вигулькнула невисока зсутулена постать одягнута в порепане, щедро припорошене борошном лахміття. Розтріпана копиця попелясто-сивого волосся на яйцеподібній голові, довга скуйовджена борода якою густо поросло майже все обличчя, кущасті брови з-під яких на мене непривітно зиркали чорні мов вугілля очиці. В руках опецькуватий чоловічок тримав рогач з войовниче направленим в мою сторону заіржавілим наконечником. Не надто приємне видовище подумав я і не здогадуючись яким відразливим буде голос у цього дивакуватого створіння.

– Хто ти такий і якого тобі дідька тут потрібно? – не сказав а наче свиня зарохкав незнайомець.

– Вибачте за таке неждане вторгнення у ваше володіння пане господарю, – миролюбно відповів я однак на всяк випадок поклав руку на ефес своєї шаблі. – Не хотів завдавати вам зайвого клопоту, та я мандрівний лицар П’єтро Вібурно. Щойно потрапив під проливний дощ і промокнув до останньої нитки. Прошу дозволу відігрітися у вашій оселі та висушити свій одяг.

– Ага, тільки всяких приблудних лайдаків нам тут ще не вистачало, – сердито хрюкнув бородань і загрозливо рушив в мою сторону.

– Томас, а ну вгамуйся і негайно припини це неподобство. Негоже так неприязно ставитися до гостя, особливо коли він ще й мандрівний лицар. Ми ж не якісь там невиховані нечеми, а люди культурні і пристойні, тож маємо прийняти подорожного з належною шаною та доброзичливістю.  

Гнівний жіночий окрик зупинив на пів кроці цього агресивного кордуплика. Пролунав він з тої сторони де знаходився млин. Швидко зиркнувши в потрібному напрямку я побачив статну молодицю, що неспішно прямувала до нас. На вигляд вона була дещо старшою за мене і на цілу голову нижчою. Простеньке льняне плаття облягало спокусливі форми її стрункої фігури, довге русяве волосся було заплетене в тугу косу, на миловидному личку завмер вираз неприхованої зацікавленості. Ну а ніжно-блакитні очі сяяли наче два коштовні сапфіри.

– Доброго дня вам, шляхетний лицарю, – голос жінки виявився не менш чарівливим чим її зовнішність. – Вибачте мого робітника за його невихованість. Ми тут живемо відлюдкувато і не маємо змоги спілкуватися з такими благородними подорожуючими як ото ви. Зазвичай наші відвідувачі це неосвічені місцеві селяни, а від них хороших манер не дуже й наберешся. То як ви кажете вас звати-величати?

– П’єтро Вібурно, – ледь зумів пробелькотіти я буквально заворожений пронизливою блакиттю волошкових очей молодички. – З ким маю честь розмовляти?

– Ядвіга Мазур, хазяйка цього скромного господарства, – відрекомендувалася жінка й подарувала мені таку приязну посмішку, що у мене аж подих перехопило від побаченого. – Судячи з названого імені ви ромей? Далеко ж вас занесло від рідного краю.

– Не те щоб я був щирим ромеєм, але то довга історія, – ухильно відповів я чомусь не бажаючи відкривати пані Ядвізі всю правду про себе.

– Я люблю слухати довгі історії, – грайливим тоном промовила Мазур і враз стрепенувшись швидко затарахкотіла. – Ой леле, яка ж я все таки неуважне базікало. У мене на подвір’ї стоїть мокрий гість, а я діймаю його всілякими несуттєвими розмовами. Ходімо до хати. Переодягнетеся, зігрієтеся та перекусите. На жаль ми не можемо похизуватися тут якимось вишуканим наїдками, але чим заморити черв’ячка вже точно віднайдеться.