Читати книгу - "Східний синдром"

  ***

Усе змінила поява Тімотея — схожого на Карлсона-перестарка дідугана з прозорими очима маразматика й тремтячими руками.

Тімотей, або ж Тихон Петрович, викладав історію України першокурсникам. Прізвисько причепилося до нього після того, як студенти помітили, що на перерві він запиває принесені з дому бутерброди томатним соком, дбайливо налитим у пляшечку з-під шампуню «Тімотей».

Вася й Тімотей зчепилися на першій же лекції. Супрунчика обурило, що історія України викладається російською, а Тімотей, почувши Васине прохання перейти на українську, сказився і відповів, що «Харьков — рускій город». Ображений Вася не зупинився й поскаржився на діда в деканат, який зобов’язав колишнього парторга Тихона Петровича викладати навчальний матеріал українською мовою, не регламентуючи мову спілкування зі студентами. Відтоді Тімотей бубо­нів лекції українською, демонстративно переходячи на російську одразу, як тільки відривався від своїх нотаток, а Вася нажив собі смертельного ворога в його особі.

Помста не забарилася: коли прийшла пора літньої сесії, Тімотей завалив Супрунчика. Завалив із насолодою, зі смаком. Булькаті прозорі очі блищали від радості, руки від збудження тремтіли ще дужче, ніж зазвичай, коли він ставив у відомості «незадов.» навпроти ненависного прізвища. «Я сдєлаю всьо, штоби тєбя отчіслілі, бандеровєц», — пообіцяв він на прощання.

Вася почухав макітру й пішов на перездачу. І ходив би він ще довго, якби йому не прийшла повістка. Він так і не дізнався, була це остання помста Тімотея чи просто збіг обста­вин. Блат Супрунчиків на Харків не поширювався, і колишнього студента швидко поглинула армія.

В армії Васі не сподобалося одразу. Служив він у Львівській області, недалеко від рідних країв. На його присягу з’їхалася вся сім’я. І всі вони — черговий раз — почали дружно картати Васю за його дурну голову і довгий язик. Особливо старалась мама. У літню пору їй не було на кому відточувати свою педагогічну майстерність, тому зазвичай весь удар порівну приймало на себе молодше покоління Супрун­чиків. Але зараз син проштрафився в особливо вели­ких розмірах, тож і віддуватися мусив сам.

— Кара Божа, а не дитина! Послав же Бог єдиного синочка! — шпетила мати Васю іменем Божим. — У всіх діти як діти, а в нас — убоїще! І чого ти ляпав отим своїм язиком, як корова гімном? Ляп-ляп! Ти хоч знаєш, скільки порогів я оббила й скількох людей перепросила, щоб тебе в ту академію юридичну віддати?! Ну нічого, в армії тобі ума вставлять, прийдеш — шовковим будеш. Тільки більше й не сподівайся, що я ще когось проситиму, аби тебе поновили. Дзуськи! Сам, все сам. Ти ж у нас розумний, на язик грамотний… — махнула вона рукою, стримуючи сльози. — Іди вже обніму, дурбецало ти моє, — не витримала, стиснула в обіймах і зайшлася плачем.

Батько був урочистим і схвильованим, як обвішаний медалями ветеран на параді.

— Батя відслужив, і ти відслужиш. Не сци, мужик, про­рвемось! — Він поплескав Васю по спині, дихнувши йому в обличчя запахом ранкових ста грамів, які прийняв із терапевтичною метою, аби заспокоїти нерви.

Сестри щось пищали триголосим хором і лізли цілувати, але Вася, оглушений важливістю сьогоднішньої події й тими змінами, які вона принесе в його життя, вже не вслухався. Своє «Присягаю ніколи не зрадити українському народові!» він гавкнув на автоматі, все ще не вірячи, що це справді відбувається з ним. Ну де Вася, а де армія? Ще вчора він був там, де дівчата, випивка, клуби, веселощі, а армія… Армія — тут. А тепер він — уже в ній. Гвинтик застарілого механізму, що заіржавів за роки без роботи й догляду, один із тисяч солдафонів, які марширували плацами в різних частинах країни, «салага» на побігеньках у «дідів».

Найбільше Вася шкодував, що так і не завів собі постійної дівчини, яка б його чекала й плакала ночами від самотності. Будь-які удари та випробування долі сприймаються легше, коли тебе хтось любить і жде. Але, як кажуть у Харкові, тепер «поздняк мєтацця».

Півтора року Вася скнів у військовій частині в Золотоноші. Попервах, як і всі, прав «дідам» шкарпетки, ходив за них у наряди та начищав до блиску «дідівські» кирзові берці. Коли перший раз волохата рука тицьнула йому під носа свої смердючі шкарпетки, обурився і хотів було зламати десятиліттями усталений армійський порядок. Але швидко виявив, що його фізпідготовка нічого не варта проти десяти здорових лобів, а зламані ребра довго ниють, особливо, коли чис­тиш туалет зубною щіткою. Згодом, коли прийшов його час, і сам став «дідом».

Годі й говорити, що, поки настав очікуваний дембель, армію Вася зненавидів душею, тілом і розумом. Уже звільнений у запас і п’яний від відчуття свободи, він зупинився перед воротами військової частини й тричі показав «фак». Командирам, своїм «дідам» і Батьківщині. А потім, дорогою на залізничну станцію, Вася розгубився. Цілих півтора року він жив очікуванням демобілізації і тепер враз утратив сенс життя. Що далі? Куди рухатись, чого чекати, про що мріяти? Вася не знав.

  ***

Удома в Рівному він кидався з одних крайнощів у інші, мов чернець, якого раптом допустили до плотських утіх. Спершу він збирався зайнятися бізнесом, потім рвався допомагати батькові на СТО, далі пішов гастролювати рівненськими кафешками та генделями. Але більшість часу Вася проводив, лежачи вдома на дивані та переклацуючи телевізійні канали. Батьки терпіли півроку. Звикнувши нарешті до несподівано дорослого й змужнілого в армії сина, мама знову увійшла в лідерську роль.

— Василику, синку, — почала вона якомога лагідніше, — якого біса ти, здоровий хлоп, вилежуєш боки і страждаєш про своє, чоловіче? Депресія в тебе? Не знаєш, чим зайнятися? Так я підкажу. Збирай манатки. Ти їдеш у Харків і поновлюєшся в академії. Поки ти бив байдики, я ледве вмовила наших харківських родичів замовити за тебе слівце. Слава Богу, ще не всі контакти в мене втрачено. Вивчишся, вийдеш у люди, копійку матимеш і нам допомагатимеш. Тільки я тебе благаю, без отих своїх мовних вибриків, бо в армію тебе вже брали, наступного разу візьмуть тільки в тюрму.

І Вася поїхав. Вийшовши з поїзда, знову пройшов крізь гамір і метушню Південного вокзалу, пірнув у метро й самотужки доїхав до родичів. У битві з вахтеркою під’їзду, яка не хотіла впускати незнайомця в елітний будинок, він втратив плитку чорного шоколаду, проте прорвався на потрібний поверх. Але квартира з видом на Держпром вияви­лася замкненою і марно раз по раз він тиснув кнопку дзвінка. Шум почули сусіди, клацнув замок, і двері навпроти відчинились.

— Ви до Ільницьких? — цокнуло Васі в спину запитання російською.

Він озирнувся. На нього дивилась худа довгокоса білявка в червоних брюках та чорній майці по фігурі.

— Да, — з несподіванки Вася теж перейшов на російську, чого з ним раніше не траплялося, і подумав: «Ну і штучка! Мені б таку!»

— А ви хто? — Білявка роздивлялася його без жодного сліду зацікавленості в блакитних очах.

— Родич, — відрекомендувався. — З Рівного.

Дівчина скептично вигнула мальовані брови:

— Вони поїхали. До середи.

Вася розгубився і навіщось уточнив, наче викладена інформація до нього з першого разу не дійшла:

— Як це? А сьогодні Cергій Іванович не повернеться?

Білявка пустила очі під лоба, явно демонструючи, як її дістали всі оці селюки, які вештаються до великого начальника Сергія Івановича.

— Я ж сказала вам, він повернеться в середу, — відповіла з ноткою роздратування в голосі.