Читати книгу - "Рука, що гойдає колиску, Дієз Алго"

Недолік осені – короткий день. Здавалось би, вийшли ми після обіду і було досить світло, але розумію, що поки Ава повернеться і знайде коня, цілком можуть бути вже й сутінки. Старанно жену від себе думки про те, що вона сама може заблукати. Згадую про вовків, яких начебто не мало б ще бути. Трясця, можливо було б краще йти з її допомогою, принаймі не переживав би, що вона невідомо де. Втім, зараз я вже нічого не можу змінити. Краще думатиму про Рея – сина, якого я ще не бачив. Якщо вдуматись – це дивно: не пам’ятати ні його зачаття, ні його матері і не сумніватися в його існуванні. Можливо, це діє авторитет моєї власної матері, для якої все вже вирішено. Після цієї пригоди однозначно поїду на нього подивитися. Ава більше не брала його у госпіталь, та й сама довший час не приходила – малий застудився і моя мати навіть повезла лікаря Хольстейна подивитися хлопчика, попри запевнення, що небезпеки немає. А лікар не погоджувався ж і мене лікувати у нашому маєтку, хоч там мені, однозначно, було б комфортніше. Він суворо заявив, що має повний госпіталь пацієнтів і не збирається витрачати свій день на роз’їзди до трьох ледарів ( я не один такий з лордів), коли в нього коло сотні у палатах, що потребують допомоги. Цілком обгрунтована заява, однак це не допомогло, коли справа зайшла про дитину. Мамині очі блищать, коли вона розповідає про малюка і я думаю, він вже важить для неї чи не більше дорослого сина. Що не дивно – їй давно би час стати бабцею, якби мої старші брати не померли немовлятами. Я – наймолодший, і як не дивно, не хворів зовсім. Моя старша сестра Айвен - єдина, хто крім мене, вижив - часто хворіла в дитинстві і своїх дітей в неї теж немає. Тож в цьому Ава права – поява несподіваного онука мала для неї багато означати.

Вітер пронизує до кісток і я розумію, що потрібно щось вирішувати. Іти далеко я не можу, до того ж це нерозумно – Ава тоді не зможе мене знайти. Але, можливо, ці чагарі все ж вийде підпалити, якщо серцевина суха?

АВА

Намагаюсь не дуже поспішати, адже підвернута нога – не те, що потрібно в цій ситуації. Але все ж таки Мірган непокоїть. Просидіти стільки часу в сирості і на вітрі – не найкраще, що може бути для здоров’я, і я вже шкодую, що не запросила його до себе додому. Просто навіть у рідних стінах ці самі стіни мають безліч вух, а також довгих язиків, яким хочеться попрацювати у таверні за гальбою пива. А мені не потрібно, щоб моє особисте життя полоскали на кожній кухні Хемптона, смакуючи подробиці. Навіть, якщо сама розмова залишиться таємницею – адже поговорити можна й в саду, то сам приїзд неодруженого чоловіка без поважної причини вже дасть їжу пліткам. А Мірган ще не прийняв моєї пропозиції і взагалі невідомо, чи прийме. Тож… моя доля на найближчі двадцять років – сумлінне відвідування церкви і різноманітних благодійних заходів, щоб забезпечити своєму синові порядну матір, наскільки це можливо в моїй ситуації. Батькові таки вдалося зробити мене майже черницею.

 Коли врешті добираюсь до міста, постає питання, куди звернутись, щоб отримати коня. Без поняття, як приїхав сюди Мірган - верхи чи каретою, а може взагалі зупинився у друзів. Тому йду до найближчого пункту – у трактир. Зараз ще світло і відвідувачів небагато.

Господар, не дуже вміло приховуючи подив, виходить назустріч і, кланяючись, цікавиться, чого я бажаю. Хм, тут потрібно не дати зрозуміти, що я усвідомлюю, наскільки мені двозначно з’явитися в його закладі без супроводу.

-  Глітвейну, будь ласка, - сідаю за барну стійку, миттєво протерту ще раз переді мною і знімаю перчатки.

- О так, пані, - з розумінням киває трактирник, - в таку погоду це просто необхідно. Дуже мудро з вашого боку зігрітися, застуди – то така напасть у цю пору року.

- Так… - дивлюся у вікно, і відмічаю, що починає сутеніти. – Чи можу я винайняти у вас коня?

Трактирник ставить переді мною гарячий келих:

- Навіть не знаю, що вам сказати, пані. Кінь є, але він трохи норовливий… а зараз вже сутеніє.

- Байдуже, я непогана вершниця. І чи можете ви дати мені глітвейн з собою? Я маю добратися додому, а зараз доволі сиро.

- О так, маю дорожню флягу, з подвійними стінками – вона довше зберігає тепло. І ви нічого мені за неї не винні, завезете при нагоді.

Отже, можна їхати. Але тепер я побоююсь, що не зможу у сутінках знайти місце, де залишився Мірган. Втім, не даремно я взяла у нього шарф. Пафа я позичаю у його власника – старенького зброяра, що має крамничку на куті. Паф мені радий – я його нагода побігати, адже власник не випускає його самого, а для мене він ще й охорона – з таким величезним псом не страшно й ведмедя, не те що людини чи вовка.

Думка про вовка мені шкрябає – вдень вони не показуються, а от вночі можуть цілком. Паф біжить попереду мене, а кінь, незаслужено обізваний норовливим, слухняно прямує за ним.

У сутінках зауважую серед пустки вогонь і вирішую про всяк випадок перевірити. На здивування і полегшення, коло нього справді виявляється Мірган. Він виглядає доволі затишно коло багаття, яке дивним чином йому вдалося розпалити. Втім, на війні, мабуть і не такому навчишся.

МІРГАН

На щастя, густий чагарник всередині виявляється досить сухим, щоб зайнятися. Камінь закриває від вітру, коліно, здається, відпускає. І я чекаю Аву, картаючи себе за те, що взагалі відправив її саму. Здається, я тепер цілком можу йти.

За потріскуванням гілок я не чую стукоту копит, що ступають по м’якому вересу, але величезна біла паща несподівано виринає коло багаття і гавкає мені прямо у вухо. І одразу з темряви виростає постать вершниці.