Читати книгу - "Професор , Темний Лист Кохання"

Бібліотека в університеті мала запах старого паперу й пилу — якось заспокійливо, ніби час там ішов інакше. Я приходив сюди часто: перечитати щось із курсу, випити каву в тиші, забутись. Але того дня я шукав не текст.

Я побачив її ще здалеку. Вона сиділа в дальньому куті — за одним зі старих дубових столів, зі світлом, що падало на обличчя крізь жалюзі. Волосся зібране в недбалий вузол. Пальці — з тонким кільцем на вказівному — перегортали сторінки якогось грубого тома. Не помітила мене одразу. І я не поспішав наблизитися.

Коли вона все ж підняла очі, ми не сказали нічого. Вона лише злегка кивнула, і я сів поруч — не навпроти, а збоку. Достатньо близько, щоб чути її подих.

— У вас гарний смак, — сказав я, помітивши на обкладинці «Кохання під час холери».

— А у вас — дивна звичка читати через чужі плечі, — відповіла вона м’яко.

— Професійна деформація.

Вона усміхнулася. Цей усміх був іронічним, але з якоюсь дивною ніжністю. Як у людини, що щось про тебе знає, чого ти сам ще не усвідомив.

— А ви завжди тут сидите? — запитав я.

— Лише коли не хочу, щоб мене знаходили.

— Але я знайшов.

— Може, тому, що ви — не “всі”.

Тиша після її слів затягнулася. Я помітив, як її пальці завмерли на сторінці. Як вона трохи нахилила голову.

— Ви знаєте, що це небезпечно? — промовила вона раптом. — Ви. Тут. Поруч.

— А ви знаєте, що я не хочу вставати?

— Знаю.

Ми ще трохи мовчали. Звуки бібліотеки — шелестання сторінок, далекі кроки — здавались фоном до чогось значно голоснішого, що відбувалося між нами.

— Я іноді думаю, — сказала вона, не дивлячись на мене, — що межі існують лише доти, доки хтось не переступає через них. А потім вони стають спогадами. Забороненими. Але все одно — спогадами.

— Ви хочете, щоб це залишилось спогадом?

— А ви?

Я не відповів. Вона піднялась з-за столу, повільно, з тією ж невимушеною грацією, що мала та студентка з першого ряду. Лада. Лада, яка знала занадто багато, і вміла мовчати ще більше.

Вона пройшла повз мене, і ледь-ледь торкнулась моєї руки пальцями. Не випадково. Не помилково.

— До наступної пари, професоре, — сказала вона тихо.

І пішла. А я ще довго сидів, дивлячись у порожнечу, намагаючись зібрати себе до купи. Та здається, частина мене пішла з нею.