Читати книгу - "Басаврюк ХХ"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Через хвилину я почув:
— Огей, Андрію, стривай! — сотник підійшов до мене. — Сірників у тебе нема?
— А звідкіля вони в мене? Я чистий люфт подебрадський тютюном не обкурюю. — Я хлопнув по кишені і знов витяг звідти візитівку полковника. — А! До речі, ми так і не подивилися, що це за адреса.
При світлі ліхтаря уважно роздивились сіру картонку з виведеною твердим каліграфічним почерком адресою.
— Знаєш, де це? — запитав я у Кожуха, який, здається, побував у кожному закутку не те що Подебрад, а і всієї Чехословацької Республіки.
— Чому ж ні, там хорунжий Донець із п’ятого дивізіону квартиру знімав років два тому, — зі знанням справи відповів сотник.
— Ну так, поки не одружився.
Але сотник не зауважив на мій натяк, що свідчило — пропозиція загадкового полковника зачепила його настільки, що він навіть не відреагував на мій стандартний кпин.
…Я йшов нічною вулицею, насолоджуючись тишею літнього вечора і прохолодою, яка піднімалась від середньовічної бруківки та мурів готичних будівель. З відкритих скляних дверей ресторанів доносився ламкий ритм саксофонових рег — таймів. Але в цьому місті навіть новомодні заокеанські синкопи, затиснуті обрисами габсбургської архітектури, починали сприйматись немов барокові мініатюри. Я йшов, і в який уже раз намагався зрозуміти це місто. Навіть нам — людям, на очах яких за лічені роки розсипались на порох десятки держав, здавалось, що жодна світова буря не здатна зрушити спокій цього міста, захованого в надійній цитаделі бібліотек, соборів, академій і теорій. Але я згадав про запрошення полковника й відчув, як у моїй душі зростає темне передчуття наближення жорсткої і дуже небезпечної гри… Гри, у якій мені доведеться зіткнутися з силою, від якої не сховає жодна цитадель…
2
Пройшов тиждень. Якби я сказав, що за цей час забув про загадкового полковника та його пропозицію, це було б не так. Я вчився, читав і слухав лекції, акуратно працював вечорами в кочегарці й намагався викинути з голови дивну розмову з дивним полковником. Але передчуття того, що наближаюся до несподіваних і, можливо, зловісних подій, не залишало мене. Іноді з’являлося враження, що доля знову хапає мене за комір і вперто штовхає назустріч якимсь фатальним пригодам.
Я перебирав усі можливі варіанти того, що може статися далі, і, нарешті, вирішив усе — таки з’явитися на запропоновану зустріч.
Прослухавши вранці лекцію запрошеного в нашу, порівняно забезпечену Академію, німецького професора Шварцкопфа про історичні та філософські системи, забуті невдячним людством у колотнечі Світової війни, я вирішив зайти до кав’ярні. Замовивши кухоль темного пива, почав перебирати зшитки автоматично записаного конспекту. Раптом у очі мені впала цитата з лекції, яку я досить кострубато переклав із німецької:
«…Академік Курц наприкінці свого таємничого життя намагався зрозуміти природу жаху історії. Жаху, який втілювався в натовпі під час так званих великих історичних подій і з сатанинською насолодою спрямовував свою руйнівну силу на все, що могло здаватися розумним і гармонійним. Що за декілька місяців звільняло чернь, письменну аристократію, служителів вищих культів від почуттів найменшої людяності й обов’язків перед родиною, державою, добром і любов’ю? Смерть, пожежі, руїну, жахливі страти й катування ніс із собою цей жах історії…
…Наслідком дослідження природи жаху став великий рукопис, який академік Курц знищив за дві години до самогубства. Сталося це 30 липня 1914 року…»
…Жах історії… Де я бачив його у своєму житті?….Мені відразу згадався розстрільний підвал ВЧК одного з черкаських містечок. Коли ми ввірвалися туди, перебивши решту чекістів, двоє останніх з них, у хмарі револьверного диму несамовито всаджували кулю за кулею в гору трупів, не звертаючи увагу на приголомшених повстанців…
— Що, спудею, весь у науці?
Я, із вдячністю за перервані спогади, подивився на широке, чорновусе і, як завжди, усміхнене обличчя Кожуха.
— Ну, не всім же гасати на оперативному просторі твоєї ферми.
— Якби ж то моєї! — в очах Кожуха спалахнула гаряча мрія за якимось безмежним господарством. — Та отож і слово — хверма! Плюнути нема де. У нас на Кубані на цій землі і два підсвинки не розминулися б.
Деякий час ми обговорювали жалюгідні перспективи розвитку місцевого землеробства. Нарешті, якось одночасно вирішили згадати про запрошення полковника.
— А що думати, підемо, та і всі балачки! — зразу припинив мої мудрування Кожух. — Якщо він агент, то це…
— …буде його остання зустріч із кимось у цьому світі, — трохи патетично завершив я.
За кілька хвилин ми вже стояли перед дверима за вказаною адресою. Двері відкрив полковник. Здавалось, він не мав жодного сумніву, що ми прийдемо. Стримано привітавшись, запросив до приймальні. Там уже знаходилися кремезний бородань, одягнутий у чорний костюм, і худорлявий, підтягнутий чоловік, у якому відразу можна було впізнати галичанина, що отримав неповторний вишкіл у незабутньому цісарському війську. Першим із приємною посмішкою піднявся нам назустріч бородань і з силою потиснув мені руку.
— Радий з вами познайомитися, шановний магістре! Мені багато розповідав про вас пан професор.
Я трохи зніяковів, бо не міг собі уявити, що професор міг із кимось розмовляти на теми, які безпосередньо не торкалися його наукових зацікавлень.
— На жаль, не маю честі бути з вами знайомим.
— Дозвольте представитися — парох української православної церкви св. Юрія у Кракові — отець Василь.
«Ну ось, не вистачало суботній вечір провести в гуртку любителів теологічних розмов,» — з сумом подумав я і з жахом уявив войовничу реакцію сотника на таку перспективу.
Тим часом зі мною вже вітався галичанин.
— Поручик Петро Бойчук, маю честь!
Поручик несподівано для мене посміхнувся, що миттєво надало його суворому обличчю приємного дружнього виразу.
— Прошу сідати, панове! — запросив нас полковник, показуючи на досить зручні крісла. Ми з задоволенням розмістилися, а Кожух потягнувся за своїм відомим на всі Подебради самосадом. Це був справжній кубанський самосад, який Кожух зміг таємничими шляхами отримати зі своєї станиці. Отець Василь покосився на те, як сотник неспішно скручує цигарку, і в очах його промайнуло гаряче бажання приєднатися до такого грішного заняття.
Через хвилину по кімнаті поплив аромат легендарного тютюну, ми в очікуванні дивилися на полковника. Той декілька хвилин дивився на кожного з нас, немовби останній раз перевіряючи — чи варті ці люди бути посвяченими в його таємницю. Потім, трохи прикривши очі, полковник тихим голосом почав свою розповідь.
3
— Шановні панове! На жаль, певний
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Басаврюк ХХ», після закриття браузера.