Читати книгу - "Шантарам - Грегорі Девід Робертс"

— Так, жалюгідне видовище,— озвався молодик, що сидів поряд зі мною, дивлячись у вікно.

Це був канадець, як можна було зрозуміти з емблеми — кленового листа — у нього на куртці,— рослявий, кремезний, з блакитними очима і каштановою чуприною по плечі. Приятель був його зменшеною копією,— вони навіть одягнені були однаково: до білого зачовгані джинси, м’які куртки з набивного ситцю і сандалі на ногах.

— Що?

— Ви тут уперше? — запитав він замість відповіді, а коли я кивнув, сказав: — Я так і думав. Далі буде трохи краще — менше нетрів і всього цього. Але хороших місць ви в Бомбеї не знайдете — найвідсталіше місто у всій Індії, можете мені повірити.

— Що так, то так,— озвався його приятель.

— Щоправда, нам дорогою трапиться декілька гарних храмів, цілком пристойні англійські будинки з кам’яними левами, мідні вуличні ліхтарі тощо. Але це не Індія. Справжня Індія біля Гімалаїв, у Маналі, в релігійному центрі Варанаси або на південному узбережжі, в Кералі. Справжня Індія не в містах.

— І куди ви прямуєте?

— Ми зупинимося в ашрамі[3] у раджнішитів[4], у Пуні. Це найкращий ашрам у всій країні.

І дві пари прозорих блакитних очей втупилися у мене мало не обвинувачувально, як властиво людям, переконаним, що вони знайшли єдино правильний шлях.

— А ви затримаєтеся тут?

— У Бомбеї, ви маєте на увазі?

— Так, ви збираєтеся зупинитися десь у місті чи сьогодні ж поїдете далі?

— Не знаю ще,— відповів я і відвернувся до вікна.

Це було правдою: я не знав, чи хочу я провести в Бомбеї якийсь час, чи відразу кудись поїду. В ту мить мені було байдуже, я був тим, кого Карла назвала якось найнебезпечнішою і найцікавішою істотою на світі,— крутим чолов’ягою, котрий не бачить перед собою ніякої мети.

— Я не маю певних планів,— сказав я.— Можливо, недовго побуду в Бомбеї.

— А ми переночуємо тут, а вранці поїздом вирушимо в Пуну. Якщо хочете, ми можемо зняти номер на трьох. Це набагато дешевше.

Я подивився в його безхитрісні блакитні очі. «Мабуть, спочатку краще поселитися разом з ними,— подумав я.— Їхні документи і простодушні усмішки послужать прикриттям для мого фальшивого паспорта. Може, так буде безпечніше».

— І так буде безпечніше,— додав він.

— Це точно,— погодився його товариш.

— Безпечніше? — запитав я недбалим тоном, внутрішньо насторожившись.

Автобус збавив хід, прямуючи вузькою ущелиною поміж три- і чотириповерховими будинками. Назад і вперед снували автомобілі, автобуси, вантажівки, велосипеди, буйволові вози, моторолери і пішоходи, з надприродною спритністю витанцьовуючи свій цілеспрямований танок. Крізь відчинені вікна нашого пошарпаного автобуса долинали запахи прянощів, парфумів, вихлопних газів і гною — суміш ядуча, але стерпна. Гучні голоси намагалися перекричати екзотичну музику, що ллялася зусібіч. Тут і там величезні афіші рекламували індійські кінофільми.

— Набагато безпечніше. Бомбей — пастка для простаків. Тутешні вуличні хлопчаки обдеруть вас краще, ніж казино.

— Це мегаполіс, друже,— озвався низенький канадець.— А вони всі однакові. Те ж саме в Нью-Йорку, Ріо чи Парижі. Всюди бруд і шахрайство. Та ви і самі, напевне, уявляєте, що таке мегаполіс. Коли ви виберетеся з цього міста, то полюбите Індію. Це велика країна, але міста всі загиджені.

— А ці чортові готелі теж беруть участь в обдиранні,— додав рослявий.— Вас можуть обікрасти, поки ви сидите в своєму номері й палите травичку. Вони в змові з поліцією — тільки й думають, як потрусити з вас готівку. Тому найнадійніше — триматися гуртом, повірте моєму досвіду.

— І постарайтеся хутчій утекти з міста,— сказав низький.— Матінко рідна! Гляньте!

Автобус звернув на широкий бульвар. З одного боку тяглася низка валунів, що спускалися аж до океану. Поміж тими скелями виднілися убогі хатини, схожі на почорнілі уламки якогось старовинного корабля. І ті халупи горіли.

— Хай йому біс! Цей хлопець палає живцем! — закричав рослявий канадець, показуючи на чоловіка, що біг до моря.

Одяг і волосся хлопця були охоплені полум’ям. Він послизнувся і впав. До нього підбігли жінка з дитиною і почали збивати полум’я своїм одягом і голіруч. Їхні сусіди гасили пожежу у власних домівках або просто стояли і дивилися, як догоряють їхні халупи.

— Ви бачили? Цьому хлопцю не вижити, це точно.

— А щоб йому... ти маєш рацію! — видихнув низенький.

Наш водій збавив хід, щоб подивитися на пожежу, але потім знову натиснув на газ. Жодне авто не зупинилося. Обернувшись, я дивився крізь заднє вікно автобуса, аж низенькі горбки халуп перетворилися на чорні крапки, а дим пожарища став стишеним шепотом лиха, якого вже не відвернути.

Наприкінці довгого бульвару, що тягнувся понад океаном, ми звернули ліворуч і виїхали на широку вулицю, забудовану сучасними спорудами. Біля входу до фешенебельних готелів стояли під різнобарвними тентами ліврейні швейцари. В зелені садів потопали шикарні ресторани. Виблискували на сонці склом і міддю фасади авіакомпаній та інших установ. Під великими парасольками ховалися від сонця торгові ятки. Чоловіки носили ділові костюми західного зразка і міцне взуття, жінки були вбрані в дорогі шовки. В офіси вони заходили з серйозним виразом на обличчях.

Всюди впадав у око разючий контраст поміж минулим і сьогоденням. Запряжений буйволами драбиняк зупинився на світлофорі поруч із модним спортивним автомобілем. Чоловік присів, щоб сходити до вітру, за сумнівним укриттям у вигляді тарілки супутникової антени. Електронавантажувач розвантажував товар зі старезного воза на дерев’яних колесах. Далеке минуле наполегливо пробивалося крізь бар’єри часу у власне майбутнє. Мені це подобалося.

— Під’їжджаємо,— оголосив мій сусіда.— Середмістя зовсім поряд. Правда, це не зовсім те, що ми зазвичай розуміємо під міським центром,— просто район, де зосереджені дешеві туристські готелі. Він називається Колаба. Ну, от ми і на місці.

Хлопці дістали з кишень паспорти і дорожні чеки і засунули їх просто в штани. Низенький навіть зняв годинника і запхнув його разом з паспортом, грошима та іншими цінностями в труси, від чого став схожий на якусь сумчасту тварину. Помітивши мій погляд, він посміхнувся:

— Гей,— розтягнув він губи,— обережність не завадить.

Підвівшись, я пропхався до передніх дверей. Коли ми зупинилися, я вийшов першим, але застряв у натовпі людей, що оточили автобус. Це були посильні з готелів, торговці наркотиками та інші вуличні комерсанти. Вони волали ламаною