Читати книгу - "Століття Якова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Дєд... ти сволоч... уміра... дєд...
Яків не знав, що робити. Спробував підвести, але не зміг. І таке трясця не міг подужати звести.
– Уході, дєд... Уході, забі... забірай свою... свой вонючий мак...
Вона хрипіла і билася об землю. А потій враз стихла. Яків не знав, що робити: кликати міліцію, бігти (де там бігти, дибати) по фершалку? Ци й дохтурку? Покликати сусідів? Чи лишити це лихе потороччя – хай здихає, як не тепер, то в четвер, все їдно не жилець на цьому світі. І жити йому не тра’.
Тузик перестав гавкати, обнюхував тіло, на якому задерлося легке платтячко, оголюючи худі, землисто-жовті ноги. Яків глянув на обличчя, що мало теж нагадувало людське, прошептав: «Господи» – й відвернувся. Бридко було, нудота підкотила.
Він усе ж пішов до хліва, щоб узяти візка для гною. Невідомо, чого вирішив так. Здається, подумав, що поки когось покличе, то буде пізно. Бо поки дійде до фершалки... А сусіди, напевне, не побіжать тую наркоманку рятувати. Хоч до хати завезе... Ци на вулицю вивезе... А там хтось же її побачить...
Перед тим, як іти, торкнувся тіла. Дівчина-потороччя дихала. Ледь-ледь, али дихала. А тоді сапнула.
– Я зара, – пробурмотів Яків.
Він ішов до хліва довго, а вертався ще довше. Візок штовхав поперед себе і той візок чогось був особливо важким. Ніби віз на ньому двопудову гирю – таку колись легко підіймав.
Але дівчини на місці вже не було. Сиділа по другий бік рова, розривала маківки і розсипала мак довкола себе. А тоді заглядала всередину, наче шукала чогось. Коли побачила Якова, засміялася, хрипко, не по-міськи, а тоді поманила тонюсіньким пальчиком:
– Дєд... Ході, дєд, покайфуєм...
5
Плюнув та й пішов до хати. Шкода було маку – хтось таки напік би з нього пирогів, та й на кутю Ольці згодився б. Шкода було маку, а потороччє – нє.
А ввечері пес загавкав, хоч по-старечому й натужно, проте наполегливо. Вийшов зрештою у сіни і почув шкряботіння об двері. За дверима, на землі, щось ворушилося у темряві й сипіло. Мовби незнана твар.
– Дєд... Спасі меня, дєд...
Він і порятував. Якось з горем пополам затяг те дурне потороччє до хати, понатужився, зрештою змусив і її сяк-так на ноги звестися і, понатужившись, як коло доброї колоди, на ліжко втарагунив.
Дівчина вовтузилася, хрипіла, а потім наче ожила й заметалася по ліжкові.
– Дєд, черві лазят... Почему у тєбя так много червєй? I таких больших... О, да твоя голова оторвалась... I моя тоже... Смотрі, как лєтают... Хватай, а то улєтят... Дєд, хватай...
Чого вона тільки не верзла і в яких страшних муках не корчилася, цяя дівка. Кілько разів забивалася у судомах, з перекошеним лицем і піною в роті. Здавалося, от-от гигнеться.
Яків не знав, що роботи. Бігти по фершалку? Ще чого доброго, доки ходитиме, цяя заблуда рознесе геть усе в хаті ци й саму хату підпалить... Вигнати? Тоді геть пропаде...
Зрештою незвана гостя замовкла, й на довгі хвилини Якову здалося, що замовкла навіки. Коли ж розплющила очі, здригнулася кілька разів, тоді сказала щось тихо-тихо, він аж нахилився над ліжком, щоб почути:
– Дєд, сдєлай же что-то... Не уколєш – помру...
– А ти не... То я дохтурку покличу...
– Не бойся, ізбу не сожгу, – наче почула його думки.
Приведена ним того-таки вечора дохтурка Вікторія глянула на тільце, що здригалося у напівсні в судомних конвульсіях, взяла за руку, підняла рукав, подивилася на геть сколотий синьо-чорний цурпалок:
– Ломка, Якове Платоновичу... Боюся, що на останній стадії...
– Останній стадії?
– Так. Кажуть, тоді вони навіть маківки просто їсти беруться...
– І цяя трощила...
Дохтурка подивилася ще раз на примару, на Якова.
– «Швидку» я, звісно, викличу... Документи є при ній?
– Документи?
– Ну, паспорт чи щось...
– Ни знаю...
Ні документів, ні речей при цій приблуді-наркоті не було. Тильки старе, геть вибруднене платтячко, а під ним, вочевидь, давно не міняні майтечки, трусики, як типерка кажуть. Та майтечки Яків уже потім побачив, як вона на другий день, геть знесилена, попросила:
– Дєд... Сходіть би мне... Ізвіні... Но двігать нічем не могу... Всьо словно із вати... Нєт, із жєлє...
Він і приніс стару каструлю, поміг ті майтечки зняти, а тоді відвернувся.
Та то було вранці, а ввечері Яків не знати чого сказав до дохтурки:
– Не треба «скору»...
Невідомо чого й сказав... Ци... Ци передчував щось?
– Не треба? – здивувалася дохтурка.
– Я того... Їден свій спосіб попробую...
– Ну, як хочете... Але як помре?
– Може, й не помре.
Дохтурка зробила якийсь заштрик і пішла.
Спосіб... Він пригадав, як тітка Герасимиха дядька Івана од білої гарячки рятувала. А ще од лютої наврочниці...
Змусив, буквально силою влив до рота теплої посоленої води з настоєною ромашкою. А тоді, як виблювала, настоянки оману, яку для себе приготував, бо ж кашель посеред літа невідомо чого став душити, дав напитися, поволі, між зубами звелів проціджувати.
Незвана гостя після того то засинала, то прокидалася, хрипіла й просила ще укола. На ранок затихла, а коли він прокинувся, задрімавши на лавці після тої нічної несплячки, здалося, що не дихає. Кинувся, нахилився до блідого, як смерть, лиця.
Дихала, хоч і ледь чутно.
З того дня він за трави взявся. І спосіб із травами од Герасимихи покійної, і ще дідівський, що рятував од ламання костей, од ревматизму та од глистів у голові, як у них в селі казали, – все перепробував.
– Нащо вам, тату, тая морока з циєю потороччю, чужаницею? – Олька.
– Сказано в Писанії... Поможи ближньому...
– Знаю... Знаю... Порятуєте, а вона вб’є або обкраде. Така ближня, що й до вітру разом не ходили...
– А що в мене красти...
– Приведе таких, як і сама...
Вони сварилися, а дівчисько, виявляється, слухало...
– Тьотка, ви Екзюпері читалі?
Заскочені, вони обоє – батько і дочка – обернулися. Стоїть, од вітру хитається. Очиськами – нічого не скажеш, гарні, майже блакитні, з поволокою – блимає.
– Якого ще в дідька Зюпері? – Олька вибухнула.
– Каторий Антуан, тьотєнька. Де Сент каторий. Французскій граф, между прочім. Льотчик і пісатєль.
– Ну, чули, тату, воно ще
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Століття Якова», після закриття браузера.