Читати книгу - "Автомобіль із Пекарської"

– От дурепа!

– Хто? – почула у відповідь і вже не стримала реготу, зрозумівши: сказала то вголос.

– Я про себе, – мовила Агнеля, недбало кидаючи шолом на переднє крісло, навздогін полетіли шкіряні водійські рукавиці.

Труснула головою, намагаючись дати лад скуйовдженому під шоломом волоссю, поправила його рукою, пояснила:

– Ти наче з-під землі.

– Злякалася?

– Трохи. Не чекала тебе тут зустріти, ще й серед ночі. Мабуть, щось трапилося.

– Треба поговорити.

– Проти ночі? – повторила Агнеля. – Почекати це не могло?

– Якщо я тут, значить, не чекає.

– Гаразд. Зажди, заїду автівкою далі.

Врешті-решт, це вже якась пригода – гості вночі.

Розділ перший

Ранкова газета для Климентія Кошового

Була неділя, і можна не спішити на службу.

У такі дні Клим дозволяв собі повалятися в ліжку зайву годину, а то й трохи більше, переглядаючи пошту, яку не встигав розібрати за останній час. Він вів активне листування з юристами, отримуючи поради та консультації з приводу того, що треба знати та освоїти, аби нарешті отримати ліцензію та відкрити у Львові приватну адвокатську практику. По-хорошому, слід було кинути все та поринути з головою в науку, студіюючи законодавство й право Австро-Угорської імперії, аби потім пройти потрібні комісії та нарешті почати працювати за фахом.

Інший правник за інших обставин так і вчинив би. Наприклад, у схожий спосіб зміг досить швидко, як для емігранта, отримати всі необхідні документи його старший товариш Євген Сойка, обіцяючи при потребі посприяти в цьому й Климові. Через те три роки тому Климентій Кошовий, тоді – київський адвокат, якому щойно зрівнялося тридцять, вирішив їхати з рідного Києва саме на Захід, до Львова.

Вірніше – тікати: захищаючи заарештованих царською охранкою українських друкарів-підпільників, Клим сам опинився за ґратами. Тиждень провів у казематі Косого капоніра, де його, крім усього іншого, побили, і лише зусиллями батька, відомого київського правника, ще й члена колегії адвокатів Назара Кошового, йому вдалося видряпатися. Після того Климові дали двадцять чотири години, аби залишити Київ. І він, маючи при собі лише саквояж із запасною сорочкою, парою білизни, кількома улюбленими пригодницькими романами та бритвою з помазком, позичив сто рублів й купив квиток до Львова – ще раніше листувався з Сойкою й кілька разів отримував запевнення в тому, що може приїхати в будь-який момент.

Ось так Клим став емігрантом. Ще й без копійки за душею: позичену «катеринку» потягнули в перший же день просто на львівській вулиці, а Сойка не допоміг. По-перше, за збігом обставин його вбили напередодні приїзду Кошового у квартирі, котру він винаймав у будинку на початку вулиці Личаківської. А по-друге, Клим незабаром дізнався – Сойку не вільно було згадувати в пристойних компаніях. Він виявився кимось на кшталт таємного агента, котрий відстоював не лише у Львові, а й за його межами інтереси москвофілів. Ті, своєю чергою, прихищали біля себе різні терористичні групи, бо мали в місті та суспільстві досить значний вплив. Тож не дивно, що саме дружні Сойці проросійські сили забезпечили йому всі необхідні для легалізації адвокатської практики дозволи й патенти.

Подібним шляхом Клим йти не збирався. Тому пішов іншим, кружним, непростим, зате – певнішим. Звісно, в разі, якщо вдасться пройти той шлях до переможного кінця. Отримавши вид на проживання, Кошовий влаштувався помічником нотаря в контору «Штефко і партнери» на вулиці Шевській. Її заснував трохи більше чверті століття тому такий собі Степан Якович Штефко і на даний момент партнерів, про що зазначала вивіска, не мав. Колись вони справді були: пан Штефко з колегами створив невеличку юридичну фірму, котра захищала в австрійських судах інтереси передусім українців, чи, як їх тут називали, русинів. Сам старий нотар відтоді був незмінним членом абсолютно всіх політичних, суспільних та культурницьких спільнот, довкола яких єдналися ті, хто поділяв погляди народовців. І навіть були часи, коли «Штефко і партнери» квітнули буйним квітом. Нині пан Штефко давно розсварився на політичному ґрунті з усіма партнерами. Контора ж не те щоб занепала, але трималася на старих клієнтах, не залучаючи активно нових.

Залишити свою практику старий нотар не мав кому. Хотів працювати, доки протяги не доконають остаточно. А тоді продасть її і матиме святий спокій. Діти, син та донька, не виявляли до юридичних практик жодного інтересу. І хоч сам пан Штефко, благовидий, сивочолий та сивобородий, завжди вдягнений з голочки, не раз обмовлявся – досяг, чого хотів, і може помирати спокійно, все ж плекав надію передати комусь свою справу.

Нового помічника на той час, коли Клим постукав у двері й попросився на службу, старий нотар спадкоємцем не бачив, зваливши на нього всю можливу й неможливу чорну роботу. Проте цим самим, як не дивно, надав Кошовому дуже велику послугу: розбираючись у численних паперах, Клим освоював тутешнє право на практиці. Оскільки до навчання завжди був гарячий, вже за рік почувався впевнено й вже міг заступати свого начальника, причім – досить успішно. Бо пан Штефко хворів чим далі, тим частіше, і якби не помічник, контора б здебільшого стояла замкненою.

Два роки тому Кошовий прославився на весь Львів, допомігши кримінальній поліції розкрити злочин, моторошні подробиці якого не могли перебільшити навіть схильні до цього газетярі. Після того «Штефко і партнери» стала досить популярною. Тож старий нотар змилостивився й дав помічникові карт-бланш: Клим почав заміщати свого начальника майже завжди. Панові Штефку для того не конче було хворіти – він просто волів сидіти вдома, хіба вибираючись щодня по обіді на прогулянку. І то, коли не сипав дощик, не гуляв вітер чи, Боже збав, не кусав мороз. Фактично Кошовий став управителем, йому підняли платню, й нарешті він зітхнув з полегкістю – повернення адвокатської практики стало реальністю.

Жив Клим там же, в будинку під номером дев’ять на вулиці Личаківській. Зайнявши помешкання на другому поверсі, в якому до нього жив Євген Сойка і в якому ж знайшов свою смерть, Кошовий отримав дві досить просторі кімнати – спальню та залу, котра водночас слугувала кабінетом. Тут були кухня, ванна кімната, ватерклозет. Вид із вікон був не найкращим: виходили в двір, бачити можна було лише стіну та будинки навпроти. Та в цьому була своя перевага – не