Читати книгу - "Викрадач ангелів"

class="p1">Фабіан відімкнув двері й виявив, що в підвалі темно, як у вусі. Він піднявся в церкву й знайшов побіля вівтаря свічку й сірники. Потім знов спустився вниз і став шукати при світлі великої воскової свічки. Поки він ішов, мерехтливі відблиски світла малювали під склепінням і на стінах довгі, грайливі тіні. Фабіан зупинився. Навіть якщо він бував тут безлік разів і знав усі без винятку скульптури, саркофаг та надгробки, його пойняли такі відчуття, як і за перших відвідин. Хлопець ковтнув слину, зціпив зуби й, не відволікаючись ні на що, перетнув велике підвальне приміщення. Під дверима, що вели до складу, він відставив од себе свічку й трохи пововтузився з в’язкою ключів. Двері зі скрипом відчинилися. Фабіан боязко оглянувся й ступив у комірчину. В кутку лежали мотузки. Він згріб їх в оберемок, але вони були такі важкі й такі довгі, що неможливо було тримати свічку й водночас нести мотузки. Йому довелося свічку поставити, оскільки вона ось-ось мала погаснути. Врешті-решт він успішно вибрався зі склепу, й масивні двері за ним зачинилися. Він заходився тягнути важенні мотузки крутими східцями на вежу. Напівдорозі зупинився перевести дух і виглянув у маленьку вікнину надвір. Там уже зовсім розвиднілося, й усе містечко було осяяне вранішнім сонцем.

Вранішнє сонце! Церковні дзвони! Таж він мав збудити органіста Птахоспіва й разом із ним дзвонити на заутреню! Йому треба живенько спустити ангела додолу. Фабіан наддав ходи й невдовзі вже був на терасі вежі. Ангел сидів у лелечому гнізді, відкинувшись назад і заклавши руки за голову, й мружився проти сонця.

— Чудовий день, еге ж? — спитав він. — І це після такої ночі? Просто не віриться! Ну, ти, я бачу, знайшов мотузку. І що нам робити далі?

— Зараз я на одному краю мотузки зав’яжу вузла й кину цей край тобі, — відповів Фабіан.

— Гаразд, — згодився ангел. — Хоч мені й не ясно, що ти задумав, та все-таки я тебе послухаюся.

Фабіан прив’язав мотузку дзвона до запасної мотузки. Потім на одному її кінці зробив великого вузла й пожбурив його до лелечого гнізда, але промахнувся. Вузол стукнувся об штатив, і, перш ніж зник за краєм балюстради й замелькав у повітрі, Фабіан устиг його перехопити.

— Е-е-е-ет, — сказав ангел. — Дав маху. Мо’, колись і докинеш!

Фабіан удав, ніби не почув тих слів. Він закинув мотузку ще раз. Тепер уже вона долетіла до гнізда, й ангел примудрився її впіймати.

— Ось вона! — радісно гукнув він.

— Ану прив’яжи її міцно до штатива, — крикнув Фабіан йому у відповідь.

А сам узяв мотузку з другого кінця й міцно прив’язав її до ручки дверей, — і тепер уже вона була натягнута між дверима та гніздом.

— Зрозумів? — крикнув Фабіан у бік лелечого гнізда.

Ангел звісив із гнізда голову, і його крила ледве не втратили рівноваги. Він помаленьку ними заворушив, аби тільки втриматися нагорі. Фабіан чув, як він заходився лаятися на всі заставки, оскільки йому явно не вдавалося закріпити мотузку так, як хотілося. «Оце тобі й ангел, — подумав Фабіан. — Невже йому в небі й справді дозволяли так лихословити? Цей ангел, очевидно, все знає не з самих чуток, тож страшенно цікаво буде познайомитися з ним ближче».

— Готово! — нарешті крикнув ангел. — А що далі?

— Тепер тобі доведеться спускатися сюди мотузкою, — відповів Фабіан. — А я тебе тут підхоплю.

— Ти збожеволів?! — крикнув він пронизливим голосом, цього разу аж надто пронизливим. — Спускатися мотузкою? Ти думаєш, що я… що я ангел-циркач?

Фабіан спантеличено зітхнув.

— Якщо ти не можеш літати, то дістанешся сюди тільки таким чином, — сердито гукнув він ангелові. — Або спускайся, або лишайся нагорі. Мені байдужки. В мене є купа інших справ, і я не збираюся стовбичити тут і сперечатися з тобою.

Ангел нічого не відповів, проте спробував перекинути одну ніжку через край гнізда. Потім, зважившись остаточно, поставив на край гнізда другу ніжку і взявся за мотузку обома руками.

— Молодець, — крикнув Фабіан. — А тепер так само обхопи мотузку обома ногами й спускайся сюди.

Ангел зробив так, як йому загадував хлопець. Мале білокриле дитинча якусь мить перебувало в повітрі між небом і землею. Фабіан затамував дух. Ангел ледь ворушив крилами й швидко-швидесенько мчав мотузкою донизу!

— Йо-йо-йо-йойочки! — в захваті верещав він, а тоді м’яко плюхнувся Фабіанові до ніг.

Усе сталося так блискавично, що хлопець не встиг перехопити малого, як щойно обіцяв. Між церковними вежами знов прокотився зухвалий сміх, і ангел підвівся й струснув крилами.

— Неймовірно! — весело мовив він. — Якби знаття, то я й не сперечався б. Дякую. Чим я можу тобі віддячити?

Тієї миті їх осяяло сонячне проміння, і Фабіан згадав, що за хвилю-другу вже буде запізно сповіщати дзвонами початок недільного дня.

— На дзвіницю! — крикнув він. — Ти повинен допомогти мені бити в дзвони. Тато поламав руку, і я обіцяв…

— Годі базікати, — перебив його ангел. — Я знаю геть усе про дзвони. Ми впораємося! Гайда!

На цьому слові він розчахнув двері, й вони побігли східцями вниз. Їм треба було трохи спуститися, аби дістатися галереї, яка вела на дзвіницю. Нараз Фабіан з подивом помітив, що ангел уже знав дорогу. Невже він був тут раніше? Хлопець намагався не пасти задніх, бо ангел озирався і весь час його квапив. Зрештою вони таки дісталися до дверей, які вели на дзвіницю. Фабіан підняв в’язку ключів, наміряючись відімкнути двері, але ангел його відсторонив, легенько дмухнув на замок і попхнув ті масивні двері так, ніби вони нічого не важили. А тоді метнувся східцями до кімнати, що містилася під дзвонами.

Посеред тієї кімнати висіли чотири мотузки, прикріплені до дзвонів, а над ними в стелі зяяв отвір, у якому, пороззявлявши темні пащеки, поблискували старовинні церковні дзвони. Фабіан кинувся до них, схопився за дві найближчі мотузки й крикнув ангелові:

— Хапай решту! Ти смикай свої, а я — свої!

Він насунув на вуха вовняні навушники, а другу пару тих навушників простягнув ангелові, але той кинув на нього глумливий погляд, струснув кучерями, схопив у руки мотузку й потягнув її на себе.

На самій верхівці бамкнув найбільший дзвін, — своїм низьким, співучим тоном він змусив гойдатися й дзвеніти ще й інші три дзвони. Фабіан пильнував за дотриманням ритму, та скоро помітив, що в ангела то виходило ще краще, як у нього. З його дитячого личка повністю зникла неприязнь. Ангел висів на мотузках, гойдався сюди-туди і вгору-вниз, ніби знайшов собі найкращу забавку, яка тільки могла бути в небі