Читати книгу - "Метелик"

— Тихо, жінки в перлах, ви прийшли сюди полоскотати собі нерви. Фарс розіграно. Ваша поліція й ваше правосуддя щасливо розв’язали питання про вбивцю, ви повинні бути задоволені!

— Охоронці, — каже голова суду, — виведіть засудженого.

Перш ніж вийти, я чую вигук: «Не журися, мій любий, я приїду до тебе!» Це моя відважна й благородна Ненетта виливає криком своє кохання. Люди злочинного світу, котрі сидять у залі, плескають у долоні. Вони ж бо знають, хто справжній убивця, і своїми оплесками ніби кажуть: «Ми пишаємося, що ти не зізнався й нікого не виказав».

Я повертаюсь до невеликої зали, де ми сиділи перед початком судового засідання. Жандарми надягають на мене наручники, а один із них прив’язує мене до себе, накидаючи наручники на свою ліву руку й на мою праву. Ніхто не промовляє ні слова. Я прошу закурити. Аджюдан дає мені сигарету й припалює її. Щоразу, коли я беру сигарету в рот або з рота, жандарм мусить разом зі мною піднімати й опускати руку.

Я викурюю майже три чверті сигарети. Всі мовчать. Зрештою я, дивлячись на аджюдана, кажу:

— Ходімо.

Спустившись сходами в супроводі дванадцятьох жандармів, я виходжу на внутрішнє подвір’я Палацу правосуддя. Поліційний фургон уже чекає на нас. Він не перегороджений на окремі камери, і нас чоловік десять сідає на лави. Аджюдан наказує:

— До Консьєржері.

Консьєржері

Коли ми приїздимо до замку Марії-Антуанетти, жандарми передають мене начальникові охорони, і той підписує якийсь папірець — мабуть, дає розписку. Жандарми йдуть геть, не озвавшись до мене й словом, і лише аджюдан, на мій подив, тисне мені обидві закуті в наручники руки.

Начальник охорони питає мене:

— Скільки тобі дали?

— Довічна каторга.

— Невже?! — Він переводить погляд на жандармів і усвідомлює, що це правда. Цей п’ятдесятирічний тюремник, який уже всяке бачив на своєму віку і який добре знає мою справу, знаходить для мене кілька добрих слів — От негідники! Та вони подуріли!

Він обережно знімає з мене наручники й сам відводить мене до спеціально обладнаної для засуджених до страти, божевільних, особливо небезпечних в’язнів та каторжан камери.

— Не падай духом, Метелику, — каже він, замикаючи двері. — Я пришлю тобі деякі твої речі й харчі, що лежать у іншій камері. Не падай духом!

— Дякую, начальнику. Повірте, в мене вистачить мужності. Сподіваюсь, мій вирок стане їм упоперек горла.

За кілька хвилин хтось шкрябає двері.

— Чого вам?

— Нічого. Я чіпляю табличку, — відповідає чийсь голос.

— Навіщо? Що там написано?

— «Довічна каторга. Стерегти особливо пильно».

Таки справді з’їхали з глузду, думаю я. Невже вони гадають, що цей град ударів, який посипався на мою голову, похитне мене і я накладу на себе руки? Я чоловік мужній і таким залишуся. Я боротимуся з усіма. І вже завтра почну діяти.

Вранці, випивши каву, я подумав: чи подавали апеляцію? Навіщо? Чи матиму я більше шансів на іншому суді? І скільки це забере часу? Рік, а може, й півтора… Навіщо? Аби дістати двадцять років замість довічної каторги?

Я вирішив утекти, і, на скільки мене засудили, тепер не має значення. Раптом мені спадає на думку фраза одного засудженого, який спитав у голови суду: «Скажіть, пане, а скільки у Франції триває довічна каторга?»

Я кружляю по камері. Щойно я написав листа дружині, щоб утішити її, і сестрі, яка самотужки намагалася захистити брата.

Вистава скінчилася, завіса впала. Мої рідні, певне, страждають дужче, ніж я, а бідолашному батькові в глухій провінції, мабуть, зовсім несила нести такий нелегкий хрест.

Нараз я стрепенувся: я ж бо не винен! Мене засудили, але замість кого? Авжеж, замість кого мене засудили? І тут я промовляю до себе: «Ніколи й нікому не кажи, що ти не винен, бо з тебе сміятимуться. Дістати довічну каторгу за вбивство сутенера та ще й казати, нібито хтось інший його вколошкав, — це було б надто смішно. Краще мовчати».

Під час свого попереднього ув’язнення у тюрмах Санте й Консьєржері я ніколи не думав, що мене так суворо покарають, тому й не замислювався над тим, що таке «шлях занепаду».

Гаразд. Найперше, з чого слід почати, — це налагодити зв’язок із в’язнями, які колись можуть разом зі мною втікати.

Я вибираю марсельця Дега. Сподіваюсь побачитися з ним у перукарні. Він щодня ходить голитися. Я теж прошуся до перукарні. Коли приходжу, Дега вже стоїть там обличчям до стіни. Я помічаю його саме тієї миті, коли він нишком пропускає поперед себе іншого в’язня, аби самому довше чекати черги. Відштовхнувши в’язня, який стоїть біля Дега, я підступаю до нього й скоромовкою кажу:

— Ну, як у тебе справи, Дега?

Все гаразд, Метелику. Мені дали п’ятнадцять років, а тобі? Я чув, тобі щедро відвалили.

— Атож, довічне ув’язнення.

— Подаватимеш апеляцію?

— Ні. Тепер головне — добре харчуватись і робити зарядку. Збирай сили, Дега, тобі міцні м’язи знадобляться, так і знай. Ти що-небудь маєш?

— Маю. Десять тисяч франків у фунтах стерлінгів. А ти?

— Не маю нічого.

— Я дам тобі добру пораду: запасись якнайшвидше грішми. Хто в тебе адвокат? Юбер? То нікчема. Він ніколи не передасть тобі капсули. Пошли дружину з повною капсулою до контори Данта. Нехай віддасть там капсулу Доменікові Ле-Рішу, і, гарантую, той принесе її тобі.

— Тсс, на нас дивиться наглядач.

— Що, закортіло побазікати? — питає наглядач.

— Та ні, нічого особливого, — відповідає Дега. — Він сказав мені, що захворів.

— Що з ним? Засидівся на одному місці? — І огрядний наглядач голосно регоче.

Отаке воно, життя. Я вже ступив на «шлях занепаду». Всі жартують із двадцятип’ятирічного хлопця, засудженого на довічне ув’язнення, і регочуть.

Мені приносять капсулу. Це добре відполірована алюмінієва трубочка, яка посередині розгвинчується. Вона складається з двох частин. У ній сховано п’ять тисяч шістсот франків новими банкнотами. Коли мені передають цю трубочку, сантиметрів шість завдовжки і з великий палець завтовшки, я цілую її. Еге ж, я цілую капсулу, перш ніж проштовхнути її в пряму кишку. Потім глибоко дихаю, щоб вона піднялася в ободову кишку. Це — мій сейф. Нехай тепер мене роздягають, примушують розставляти ноги, кашляти, згинатися вдвоє — однаково не дізнаються, чи я щось маю. Капсула стала часточкою мене самого. Вона — моє життя, моя свобода, яку я ношу в собі… Це — шлях до помсти. Так, я маю намір помститися! Я тільки про це й думаю.

Надворі ніч. Я сам у камері. Сліпуче світло, що падає зі стелі,