Читати книгу - "Далекий простір"

доріжку, вона доставила його до станції закритого експреса. Він чув і відчував, як навколо сновигають люди, не натикаючись, обходячи один одного. На заняттях із орієнтації в коледжі, а потім і в прим-університеті Габр завжди отримував гарні оцінки. Уміння відчувати неживу перешкоду майже за два метри оберталося здатністю відчувати живе тіло за цілих чотири метри. Лише іноді, пробираючись до вагона, він зачіпав плечем чиєсь тіло, що надто квапилося.

Опустивши в отвір пропускного автомату картку, він відчув, як підлога під ногами поїхала, потім автоматичний голос диктора-орієнтатора вимовив: «Шість-нуль-трис-та-ікс-Габр, ви в салоні закритого експреса». Отримавши картку назад, Габр прислухався і пішов, обходячи якихось людей, на сигнал індикатора, вмонтованого в його крісло.

Закритий експрес працював у звичайному режимі пневмопоїзда. Габр не любив пневмопоїздів: у них не відчувалося свіжого вітру, який вривається у прочинені згори люки. А нудотний запах квітів, що наповнює салон, здавався йому неприродним. Та сьогодні чомусь хотілося швидше дістатися Мічхока.

Поштовх – і поїзд полетів по пневмоходу. Поруч сиділа жінка – Габр відчував запах її волосся і шкіри. Вона слухала фільм. Окремі фрази героїв ледь долинали до Габра. Він розгорнув газету і заглибився в читання: пальці швидко ковзали по отворах букв і слів, лише іноді зупиняючись на найцікавіших місцях.

Професор Мокр зустрів Габра з великою радістю. Виявилося, він не тільки пам’ятав здібного студента, а й стежив за його рідкісними, але значущими публікаціями. Коли вони вийшли на балкон, професор навіть обійняв його за плечі.

– Ти даремно ходив до Міністерства, – сказав він задумливо.

– Чому ж? – запитав Габр.

– Не можна бути таким наївним. Те, що ти мені розповів, не так уже й безневинно.

– Безневинно? – Габр повернувся до професора. – Хіба я чимось завинив?

– Бачиш, – промовив Мокр, – вони там, у Міністерстві, ніколи не скажуть тобі в лице, що вони думають про тебе і що планують.

– Але мені страшно, – сказав Габр. – Я не розумію, що це. Я нібито зникаю. Я рятувався від жаху.

– Спробуй пояснити.

– Про це неможливо розповісти. – Габр підставив обличчя вечірньому вітру. – Начебто світ – зовсім інший, ніж був. Усе тремтить, провалюється, все виглядає іншим.

– Ти чуєш якісь незвичайні звуки, чи що?

– Це не звуки, зовсім не звуки, я не можу цього пояснити. Я чую, ні, не чую… зовсім інше, жахливе. Коли це сталося вперше, я заціпенів. Ні, це бридко, бридко!

– Так, тебе важко зрозуміти… Схоже, це якісь особливі почуття, – мовив, подумавши, професор. – Я тебе уважно слухаю вже другу годину. І знаєш, що я тобі скажу? Колись я працював у Секретному Архіві Управління мікробіології. У кожному Управлінні є секретний архів. І чому він секретний, як ти думаєш?

– Я не знаю.

– І мені теж це не зрозуміло. Що в нашій з тобою науці може бути секретного? Але я тобі ось про що хочу сказати: ще аспірантом я натрапив там на дивні книги. Я довго думав про ці книги, а потім втомився. Дуже стародавні книги, тисячолітньої давності.

– Чим же вони дивні? – запитав Габр.

– Вони порожні, зовсім порожні, там нічого не написано. Тисячі абсолютно порожніх сторінок.

– І як це розуміти?

– Я на це питання теж не міг відповісти.

– Може, це електронне читання?

– У тім-то й річ, що це не пластини, а звичайний папір, нічим не начинений. Жодних випромінювань. І я тоді подумав: а що, як колись у людини були невідомі нам органи почуттів? Ми просто не можемо мати контакт зі знаками, які, можливо, там є.

– Нісенітниця, – сказав Габр.

– Чому ж? Адже ми повинні допускати неймовірне, якщо вважаємо себе вільними. Чому ми маємо обмежувати свою фантазію? Тоді, можливо, те, що ти чуєш навколо своїми слізними залозами, – це і є правда? Ти сприймаєш те, чого не сприймає ніхто.

– Який жах… – сказав Габр. – Я піду. У вас завжди було дике, парадоксальне мислення, пане професор.

– Стривай, – притримав його за рукав Мокр. – Я вже старий, а ти молодий. Але чому я більше вірю тобі, ніж ти сам собі?

– Ви просто не знаєте, що я відчуваю, коли… Ні, ви не зрозумієте… Навіщо мені це, звідки воно звалилося?

– Стривай, друже. Ще хвилинку. Постарайся все-таки пояснити, що ти відчуваєш.

– Самотність, – сказав Габр. – Жахливу самотність, жахливу тугу. У мені піднімається якась хвиля незалежно від моєї волі… В мене вривається далекий простір. Я ніби відчужуюся від усіх і від себе. І тоді… в мене слабо проникає звук. Я весь поглинутий іншим, нічого не можу вдіяти.

– Принаймні, це навряд чи може сподобатися Міністерству. Якщо людина не зосереджена на звуках, що проникають у неї, значить, вона може відволіктися.

– На що?

– Я ж не знаю, які там у тебе галюцинації. До тебе можна тоді й не докричатися, в принципі. Якщо ти вийдеш з близького простору – тебе не дістануть: ні Міністерство контролю, ні Державне Об’єднання як таке. Тому те, що далекий простір вважають, як ти кажеш, «психозом», – це не тільки відображення якогось там факту, а ще й у будь-якому випадку вигідно. Вигідно Міністерству.

– Що ви таке говорите?

– Хлопчику мій, – сказав професор, – невже ти думаєш, що в моїй голові, в голові багатьох не рояться думки? Включаючи і неймовірні? Зовні ми всі любимо Державне Об’єднання та його інститути, ми вдячні за блага, за турботу. Але в глибині нас пробуджуються думки, розумієш? Я багато прожив і дещо зрозумів у цій системі. Тільки нікому не говорю.

Після цієї розмови Габр кілька днів сидів, замкнувшись у своїй квартирі. На роботу вирішив не йти; все життя його, досі зрозуміле, врівноважене, – руйнувалося. Якби він міг безоглядно вірити Міністерству! Або професору Мокру, який тільки пробудив його власні передчуття – тому він так затято сперечався з професором. Але ніхто не міг сказати точно, що з ним відбувається, де істина.

Нарешті, не витримавши, він вирішив прогулятися по Центральному Бульвару. Він так і не випив жодної призначеної таблетки і почувався тепер злочинцем. І навіщо він пішов до дільничного контролера, навіщо зв’язався з Міністерством? Тепер на ньому висять зобов’язання. Через кілька днів йому поставлять пломби на півроку, через півроку він знову буде як усі. Чого ж він хоче? Чого остерігається?

Габр ішов Центральним Бульваром, вслухаючись у човгання ніг і голоси людей, які пропливали повз нього. Раптом несподівано для себе він зірвав із очей обидві прокладки. Навколо ворушився мурашник якихось чудовиськ: закутані в лахміття, зігнуті, вони чомусь дуже повільно, як п’яні, рухалися туди-сюди. Габр стояв посеред них, нічого не розуміючи: за