Читати книгу - "Гра в королеву"

— Люди, ви справді вважаєте, що мені цього бракує?

— Маріє Володимирівно, — Тарас підійшов і обійняв її за плечі. —Несамовитий ритм життя не сприяє тому, щоб знайти гідного партнера… А тут…

* * *

Світ готувався до Нового року. Власне, той світ, що був довкола неї. Хто тягнув додому ялинку чи сосну, хто в пакетах шампанське, а хто й чоловіка з корпоративної вечірки. Маруся зайшла в під’їзд і побачила, як сусід Остап Петрович заманює у ліфт зятя, наче неслухняного собаку, котрий ще не нагулявсь і не хоче йти додому. Зять ухопився руками за двері ліфта, а заходити не хоче. Ноги підгинаються, він кумедно присідає і щось незадоволено бурмоче під носа.

Маруся розгубилася, не знаючи, що їй робити — йти пішки, а чи допомогти доставити сусідові зятя на десятий поверх. Стояла ззаду, не наважуючись озватися, поки Остап Петрович зауважив її.

— Марусю, ти бачила таку оказію? Набралося на тому корпоративы, як… — обірвавши фразу, махнув рукою.

— Як хто? — перепитав Льоня.

— Я б сказав, як хто, якби не Маруся.

Зять, забажавши озирнутися на жінку, відпустив руки й завалився в ліфт. Остап Петрович затягнув Льонині ноги й вибачливо глянув на сусідку.

— Ти, Марусю, того… вибач, напевне, не помістишся… — кивнув на сидячого у ліфті зятя.

— Як не поміститься? — Льоня почав протестувати і тулитися до стінки. — Без Марусі не поїду… Стоять! Ніхто нікуди не їде! — застромив ногу між ліфтові двері, й ті вже вкотре, при спробі зачинитися, загарчали й розчахнулися.

— Ну що ти з ним будеш робити? — розпачливо глянув сусід.

— Не переймайтесь, якось помістимося.

Маруся переступила через чоловіка й притулилася в кутку. Льоня зі своєї сидячої позиції, прикриваючи навіщось око, розглядав жінку, наче вперше бачив. Здивовано кривив губи, хмикав і стенав плечима.

— Що ти, Льончику, розглядаєш мене, як екзотичного хом’ячка? Вперше побачив? Чи знизу видніше? — розсміялася жінка.

— Слухай, а ти справді чотка…

— Чотка — це як?

— А це — перший клас…

— Навіть — комплімент?

— Тесть, виходь, я буду до Марусі грязно приставать…

— Поки ти грязно пристаєш до ліфта. І з усього видно, що без нашої допомоги не відстанеш… Язиком мелеш, а ноги в дупі… — вже й зовсім розсердився на зятя сусід.

— І ваші ноги точно там само, — Льоня продовжував діставати тестя.

— Ти, Марусю, ще де бачила такого сидячого дотепника?

— Ой, Остапе Петровичу, цей варіант далеко не з гірших.

— І не з кращих… — натиснув кнопку ходу тесть.

— А що це ви мене обговорюєте? — обурився зять.

— Та кому ти треба, чудило?

— Чуєш, Марусю, як рідний тесть обзиває… Це тільки через те, що я приймак.

— Через те, що тягну тебе додому, щастя таке…

— Бо й щастя! А хто б так довго терпів вашу дочку та ще й жінку? Хіба ще ви… — зареготав.

— І чим тобі так наші жінки допекли? Їсти тобі готують, обпирають тебе, годять, як лихій болячці! А ти їх — ганити при чужій людині…

— Та яка вона чужа? Через стінку всі наші балачки чує.

— Еге ж, днями сиджу під стіною зі скляночкою біля вуха…

— Треба сидіти зі скляночкою біля рота…

— Голодній кумі пироги на умі… — помахав головою сусід. — Все, приїхали. Допоможи нам краще себе підняти.

— А ви для чого? Тягніть потихеньку… — реготнув.

— От бісова душа! — схопив спересердя зятя й поставив того під стінку, підперши плечем. — Тисни, Марусю, — кивнув на кнопку свого надвірного дзвінка.

Маруся натиснула кнопку, всміхаючись кутиками вуст. Бо таки кумедно виглядав величезний Льоня, підпертий плечем низькорослого тестя. Язик зятя теревенив без угаву, а ноги відмовляли — згиналися в колінах, і той постійно норовив присісти. Двері відчинив Сашко, син Льоні, й загукав у коридор:

— Мамо, батька притягли!

— Що батька?! — визвірився Льоня.

— Нє, мамо, батько діда притягнув і тітку Марусю! — знайшовся на слові малий і всміхнувся точно, як батько. Навіть кутик рота так само скептично опустився донизу.

— О, знову кумедія на порозі! — виглянула з дверей Ніла. — Коли ти вже смоли гарячої нап’єшся та чорти тебе вхоплять!

— Смолу, мадам, чорти в пеклі для тебе притримують. На твої габарити багато треба… А як я вип’ю, то в чому ти будеш кипіти? Я чоловік благородний, не можу свою скрипочку смоли позбавити.

Маруся залишила сусідів у коридорі досварюватись, а сама шмигнула в свої двері. Знала, що нічим не зарадить, лише зайві очі при не найкращій розмові. Діти кинулися на стук дверей.

— Мамусю, дідуньо приїхав! — одним духом виповів новину Олесь.

— Сьогодні?! — здивовано підняла брови жінка. — Він же мав завтра приїхати! Тату, ти де? Виходь! — зраділо гукала, на ходу роззуваючись.

— Привіт, дитя! — вигулькнув із кухні, витираючи руки рушником.

— Ти вже й при ділі? — поцілувала батька. — Чому ж без попередження? Міг би зателефонувати.

— Хотів зненацька застукати купу брудного посуду, немитих і голодних дітей…

— І п’яну дочку? — сміялася Маруся, тулячись до тата, як у дитинстві.

— Я так скучив за вами, доню… — тулився носом до її волосся. — Голодна?

— Дуже! Яко пес. Чую-чую пахощі з кухні, — втягувала повітря Маруся.

— І ми, яко песи… — нагадав про себе Олесь.

— Яко хто? — перепитала, сміючись, Маруся.

— Мамо, ти сама сказала, що ти яко пес, а нас із Яриною двоє. Значить, ми — яко песи.

— Татку, ти таке коли-небудь чув? — продовжувала сміятися Маруся.

— Я ще не таке чув. Нехай тобі Олесь розповість, яку він знає нову тваринку, — теж не стримував усмішки батько.

— І що це за звір невіданий у нас з’явився? — запитала сина.

— Ну, дідусю, але це правда! — переконував малий.

— То і я хочу знати ту правду, Лесику. Що за звіра нового ти викопав?

— Я його не викопав, а про нього читав. Це — сраконіжка!

— Що?! — Маруся не могла стримати сміху, що аж розривав її всю. — Дитино, — сороканіжка! Через те, що в неї сорок ніжок!

— Я йому вже це пояснювала! Але він наполягає на тому, що в тієї тваринки ростуть ніжки зі сраки. Через те її так назвали, — заусміхалась Яринка.

— Лесику, а в решти тварин звідки ноги ростуть? — допитувалася Маруся, ледь тамуючи сміх.

— Мабуть, звідти саме, — відповів серйозно син. — Але в інших — це не так помітно.

— Інші — це просто приховують, — реготав і собі Володимир Максимович, аж сльози йому наверталися на очі. — Знаєш, Марусю, я сьогодні пригадав,