Читати книгу - "Смерть малороса або ніч перед трійцею"

паркан біля трансформатора будував. Хлопці попереджали: «Не треба так робити, Петре! Незаконно це!» а він: «Та я плював на ваші закони! У мене тесть головним слідчим в ментурі працює!» І що? Допомогла йому та ментура? Ну приїздили, брали свідчення, відкрили справу… Ну і що? Всі знають, хто то зробив, але офіційно — «замкнула стара проводка, та й годі. А ще «позамикало» у Пилипа Мухи — голови місцевого держлісгоспу», бо державний ліс наліво сплавляв, а з хлопцями не ділився, у помічника голови сільради Снісарчука, бо «городським сукам» землі суспільного користування за хабарі продавав, ну, і, нарешті, інколи «замикало» у самих «городських», які так чи інакше, у той чи інший спосіб ображали корінних плисаків.

Проте, на відміну від Савковича, людських жертв при раптовому «замиканні» більше не було, та й система самих «замикань» була скоріше попереджувальним засобом, мовляв: «Все бачимо, все чуємо, за усіма стежимо і себе ображати не дамо».

Якщо «попередження» не спрацьовувало, то вже намагалися діяти більш радикально. На певний час образу і план помсти заховували куди подалі, а потім, коли пристрасті вгамовувалися й усілякі неподобства поростали мохом забуття, раптово ту людину чи її родичів знаходило лихо у вигляді порції картечі на полюванні (і звідки вона взялася і хто стріляв досі не зрозуміло?), чи автокатастрофи із летальним фіналом (як правило, машину чи мотоцикл зносило у кювет поблизу села), чи просто якогось незрозумілого збігу обставин, коли «раба божого» мертвим знаходили під парканом, чи замерзлим у снігових заметах.

«То Бог злодія карає!» — казали мудрі люди. Так то вона так! Але Богу хтось трошки та й допомагав. І в кожному конкретному випадку плисаки точно знали, хто допомагає Богові вершити свої карні справи на цій землі, але до карних справ з боку чинної влади доходило рідко, бо так якось ставалося, що кінців ніхто знайти не міг… Словом — бандитське село та й годі!

Проте, незважаючи на таку дурну славу, накинули останнім часом хижим своїм оком на Плисецьке численні «городські». Бо від київського КП, що на Одеській трасі до Плисецького лише тридцять кілометрів, а місця тут, що й казати — райські!

Так ото ж я і кажу, років так із десять тому стару хату Корженчихи (Олександри Іванівни Корженко 1927 р. н.), разом із ділянкою тридцять п'ять соток прямо на березі ставу за дві з половиною тисячі доларів купили «городські» на прізвище Забуги.

І одного дня ранньої весни баба Саня, яка на усе село була знаменита тим, що прямо у себе на городі вирощувала «травку» й покурювала її, а ще купалася у ставу, аж поки лід не ставав, зібрала свої пожитки у одну торбу, закинула її на плечі, та й як була погнала у центр Плисецького, п'ять своїх кіз, до дітей віку доживати. Як і не було її тут ніколи. Старі меблі і все, що було в хаті, окрім ікон, попалила, а той шмат землі, де «травку» у низині вирощувала, залила соляркою так, що він ще років п'ять жодною рослиною не брався.

Кажуть, що «хазяїн», який купив хату старої Корженчихи, був з відставних кадебістів. А як купили, то й одразу позносили усі старі господарські споруди: клуні, сараї, а в хаті зробили типу «евроремонт» (модне слово, яке тільки й з'явилося всередині 90-х). Обшили стару мазану хату вагонкою, під яку набили пінопласту для утеплення, поміняли шифер на даху, пробурили свердловину, викопали вигрібну яму, у сінях зробили щось на кшталт санвузла (поставили унітаз, бойлер та душову кабіну), поміняли стару розсохлу підлогу на нові дубові дошки, полагодили піч і грубу, що вже років двадцять, як диміли, повставляли у вікна нові дерев'яні рами, а стіни усередині обклеїли білими шпалерами і пофарбували у прохідній кімнаті у жовтий колір, а у спальні — в рожевий, що для селян було просто «вау!», бо до цього моменту Плисецьке такої технології, що зветься «шпалери під фарбування», не знало!

А ще до хати добудували веранду метрів на двадцять, яка слугувала літньою кухнею. Меблі завезли старі з міста.

Спершу приїздили всією родиною: тато, мама та їхній синок з молодою дружиною — повногрудою, пишною дівкою з довгою косою, а потім довгий час приїжджали самі батьки Олексій Петрович та Марія Абрамівна — гарні люди! Спокійні, тихі, розважливі, що намагалися із сусідами спілкуватися українською мовою, аж ніяк не підкреслюючи свого «городського проісхождєнія», чого не скажеш про їхнього синка, який учащав до Плисецького останнім часом.

Ото був типовий «гарадской». Приїздив зазвичай із друзями чи із бабами якимись на своєму червоному «БМВ», балакав виключно по-російському і позаочі називав місцевих мешканців «змієголовими жлобами», «рагулями», чи «аборигенами», а ще поводився по-хамськи, нахабно, за що сусіди поставили його на «учьот» і вже десь не за горами світило Забугам чергове на селі «коротке замикання».

Якби не гарна вдача батьків, які підтримували малий місцевий бізнес, купуючи у селян молоко і сир, замовляючи на зиму картоплю та різні овочі, а то й просто даючи місцевим роботу у вигляді «підпиляти дерева у саду» чи «почистити колодязь», чи «полагодити дах», то вже б точно «пустили їм півня».

Взяти хоча б, цьогорічний випадок, коли на «День Победи» їхній синок із друзями влаштував опівнічний феєрверк, купання у ставу «на голяса», та до третьої ночі співав у саду «Катюшу», «Сіній платочєк» та «Ех, ти, дарожка, фронтовая…», та й так голосно, що корови наступного дня погано доїлися.

Останнього разу приїхав десь на самому початку червня.

«Оно, дивись, чмо городське приперлося!» — сказала тьотя Катя, своєму чоловікові Василю Денисовичу, який саме поливав у городі капусту, бо бачила через паркан, як біля Забугиних воріт припаркувалося добре відоме червоне «БМВ».

«Сам?» — запитав у дружини, яка уважно спостерігала за тим, хто вийде з автівки.

«Сам».

Глава друга

Портрет сучасного «малороса»

Олександр Олексійович Забуга (літературне псевдо Лесь Білий), був не юним вже чоловіком років так тридцяти п'яти, який вів напружене суспільне та літературно-публіцистичне життя і за майже п'ятнадцять років своєї професійної діяльності встиг попрацювати журналістом у п'яти виданнях, два з яких «глянцеві», послужити працівником в різних архівах, видати три книжки, заживши слави скандального письменника, та стати ведучим однієї з науково-розважальних програм, типу інтелект-шоу «Брейн-ринг».

Останнім часом його почали впізнавати на вулицях Києва, бо після співпраці з телевізійними стилістами зрозумів, як багато значить зовнішність. Стиль собі обрав суворий, мілітарний. Носив різні армійські куртки, міцні чоботи, військові кепі, а