Читати книгу - "Друге життя Брі Таннер"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ось так і велів нам діяти Райлі. Полювати на волоцюг. Нападати на людей, за якими ніхто не заплаче, які не прямують додому до родин, яких ніхто не розшукуватиме.
Саме так він і нас обрав. Харч і бог – і все це в одній особі волоцюги.
На відміну від інших, я намагалася чинити саме так, як наказував Райлі. Не тому, що ставилася до нього прихильно. Проте його слова здалися мені розсудливими. Який сенс привертати увагу до факту, що зграя вампірів застовпила Сієтл як свою територію? Нам це допоможе?
Та я взагалі у вурдалаків не вірила, поки сама не стала такою. Отож, якщо світ людей не вірить у вампірів, це означає, що вампіри досить кмітливі, коли йдеться про полювання, і саме так поводитися і велів нам Райлі. Розумне рішення.
Як казав Дієго, щоб полювати мудро, треба просто мати трошки кебети і терпцю.
Звісно, ми раз у раз хибили, Райлі натикався на газетні заголовки – і починав гарчати, лаятися й ламати речі – як от улюблену Раулеву відеоприставку. Тоді вже кип’ятився Рауль – міг роздерти й спалити будь-кого, хто трапиться під руку. Райлі натомість страшенно сердився, брався до обшуку – вилучав усі запальнички і сірники. Кілька таких сутичок – і Райлі доводилося приводити додому нову партію новонавернених волоцюг – на заміну знищеним. І цьому не було кінця-краю.
Дієго потягнув носом повітря – це був довгий глибокий вдих – і на моїх очах його тіло змінилося. Він присів на даху навкарачки, однією рукою ухопившись за край. Уся його дивна дружність розтанула – він перетворився на мисливця.
Таку поведінку я миттю впізнала, і мені стало комфортніше, адже саме такий спосіб життя я розуміла.
Я вимкнула мозок. Прийшов час полювання. Я глибоко вдихнула, ніздрями відчуваючи запах людської крові в тілах постатей, які метушилися внизу. Згадана трійця – не єдині люди на нічній вулиці, проте вони були найближче. Рішення, на кого ти збираєшся полювати, варто ухвалювати до того, як відчуєш запах потенційної жертви. Бо тоді обирати стає вже запізно.
Дієго стрибнув із даху та зник з очей. Звук його приземлення був настільки тихий, аж майже нечутний – на нього не звернула уваги ні заплакана проститутка, ні її байдужа подруга, ні розлючений сутенер.
Із-поміж моїх зціплених зубів вихопилося низьке гарчання. Моя! Ця кров буде моя! Горло спалахнуло у вогні – і більше я вже ні про що не могла думати.
Я пірнула з даху вниз, крутнулася, перелітаючи через вулицю, й приземлилася точно поряд із зарюмсаною білявкою. Спиною я відчувала, що Дієго зовсім поруч, отож застережливо заричала до нього, підхоплюючи сполохану дівчину за коси. І потягнула жертву до стіни в кінці алеї – хотілося про всяк випадок мати мур за спиною. Почуватися захищеною.
А потім я геть забула про Дієго, адже відчула, як під шкірою дівчини б’ється серце, як пульс вистукує зовсім близько до поверхні.
Проститутка розтулила рота, щоб заверещати, та мої зуби перекусили їй шию перш, ніж із її горлянки вихопився бодай звук. У її легенях захрипіло від повітря та крові, і я не змогла втримати тихенького стогону.
Кров була тепла й солодка. Вона пригамувала вогонь у мене в горлі, стишила неприємне свербіння в порожньому шлунку. Я смоктала й ковтала, майже не зважаючи ні на що навкруги.
Від Дієго долинали такі самі звуки – він порав чоловіка. Друга жінка без тями впала на землю. Жоден із нас не зронив ні звуку. Дієго був гарним напарником.
Єдина проблема з людьми – у них у жилах замало крові. Здалося, спливло кілька секунд – і ось уже дівчина цілком знекровлена. Я у розпачі потрусила її тіло. Горло моє знову починало пекти.
Використане тіло я пожбурила на землю й присіла попід стіною, міркуючи, чи встигну підхопити безтямну дівчину і втекти, перш ніж Дієго спам’ятається.
Дієго вже покінчив із чоловіком. Він поглянув на мене – і вираз його обличчя був якийсь… співчутливий, я би сказала. Але я можу дуже помилятися. Не пам’ятаю, щоб хтось мені в житті співчував, тож я не мала певності, яке воно насправді – оте співчуття.
– Давай, бери, – мовив до мене Дієго, кивнувши на безсиле тіло дівчини на землі.
– Ти жартуєш?
– Нє-а, мені поки що досить. У нас іще ціла ніч на полювання.
Не спускаючи з нього ока – раптом він замислив якийсь підступ? – я метнулася до дівчини й хапнула її. Дієго і руху не зробив, щоб мене зупинити. Він трішки відвернувся й задивився на чорне небо.
Тримаючи Дієго в полі зору, я уп’яла зуби в горло дівчини. Ця була навіть смачніша, ніж попередня. Кров її була напрочуд чиста. А в білявки кров лишала гіркуватий присмак наркотиків – я так до цього звикла, що вже майже не звертала уваги. Рідко коли траплялася чиста кров, адже я полювала за правилами – тільки на волоцюг. Дієго, схоже, теж полює за правилами. Він, певно, уже занюхав, від якої здобичі відмовляється.
Чому ж він так учинив?
Коли я до краплі висмоктала другу жертву, в горлі стало легше. Моє тіло просто переповнювала кров. Мабуть, цього вистачить на кілька днів.
Дієго досі чекав, тихенько насвистуючи. Коли друге тіло з глухим ударом упало на землю, він обернувся до мене й усміхнувся.
– М-м-м… дякую, – мовила я.
Він кивнув.
– Тобі це явно було потрібно більше, ніж мені. Пам’ятаю, як важко було на початку.
– А згодом стає легше?
Він знизав плечима.
– Більш-менш.
Якусь хвилю ми вивчали одне одного.
– Може, кинемо тіла в затоку? – нарешті запропонував Дієго.
Я схилилася, підхопила обм’яклу білявку й завдала собі на плече. Я вже збиралася підібрати і друге тіло, але Дієго мене випередив, причому сутенер був уже в нього за спиною.
– Я вже, – мовив він.
Він подерся по стіні, і я поповзла за ним; нарешті ми перелізли через опори попід мостом, по якому пролягло шосе. Світло від проїжджих машин не сягало нас. Я подумала: які ж усе-таки люди дурні, які сліпі, – я рада, що вже не належу до цих непосвячених.
Ховаючись у темряві, ми попрямували до безлюдних доків, зачинених на ніч. У кінці бетонної доріжки Дієго не зупинився – разом зі своїм вантажем він стрибнув із парапету і зник у воді. Я ковзнула за ним.
Плавав Дієго в’юнко і швидко, як акула, – далі й далі, глибше й глибше занурювався він у чорну затоку.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Друге життя Брі Таннер», після закриття браузера.