Читати книгу - "Українське питання"

Збереглися свiдчення того, що керiвник Пiвнiчного департамента МЗС Великої Британiї Кольер Лоренс уважно вивчав погляди представникiв української полiтичної емiграцiї.[5]

Але поступово серед широкої британської громадськостi почали зростати паростки спiвчуття до українського народу. В тому числi, цiлий ряд провiдних британських аналiтикiв висловилися на пiдтримку державницьких прагнень українцiв та почали обстоювати концепцiю появи на Сходi Європи дружньої до Великої Британiї самостiйної демократичної української держави, яка могла б виступити стабiлiзуючим фактором на європейському континентi.

На початку сiчня 1935 року чотирнадцять членiв британського парламенту та шiсть вiдомих громадських дiячiв звернулися до Лiги Нацiй з петицiєю, в якiй висловлювався протест проти утискiв i гонiнь українського населення на територiї Польщi.[6] Наступнi подiї ще бiльше загострили увагу широкої громадськостi до українського питання.

В останнi днi лютого 1935 року ряд авторитетних британських полiтикiв та громадських дiячiв задекларували створення Англо-українського комiтету, до складу якого ввiйшли члени парламенту, вiйськовi, вiдомi вченi та журналiсти.[7] Комiтет оприлюднив заяву, якою приверталася увага британської суспiльної думки до проблем України i окреслювалися найважливiшi аспекти українського питання. В заявi, зокрема, наголошувалося:

— становище українцiв у Схiднiй Галичинi заслуговує на якпильнiшу увагу англiйської громадськостi;

— етнографiчно український народ займає суцiльну територiю, за своїми розмiрами бiльшу за територiю Францiї чи Великої Британiї, яка роздiлена мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю;

— справедливiсть стосовно українцiв досi не встановлено i подальше iгнорування цього складного питання може, зрештою, вплинути на долю всiєї Європи.[8]

Комiтет ставив за мету розгляд мiсця i ролi України в європейськiй полiтицi i ствердження права українцiв як нацiї на власну державнiсть. Впливова лондонська газета «Таймс» вiд 1 березня 1935 р. пiд заголовком «Англо-український комiтет» так вiдгукнулася на цю подiю: «В Лондонi створено Англо-український комiтет для захисту iнтересiв українського народу, який, як це наголошується в заявi, зробленiй учора ввечерi, займає бiльш-менш суцiльну територiю, бiльшу нiж Францiя та Велика Британiя й нинi подiлену мiж СРСР, Польщею, Чехословаччиною та Румунiєю. Надто мало було спроб, говориться в заявi, утвердити справедливiсть стосовно українцiв, i подальше нехтування цього складного питання може зрештою вплинути на долю всiєї Європи».[9]

Серед iнших учасникiв, заяву Англо-українського комiтету пiдписали такi вiдомi британськi дiячi, як члени Палати Громад британського парламенту, Джон Хiлс, Джефрi ле М. Мандер та полковник Дж. С. Веджвуд, а також лорд Дiкiнсон, лорд Ноель-Бакстон, колишнiй член парламенту пiдполковник Сесiль л'Естранж Малон, журналiст Ланселот Лоутон, вiдомi науковцi, члени Британської академiї професор Роберт Сетон-Вотсон та доктор Г. П. Гуч.[10] Вiдомий англiйський вченийславiст Роберт Сетон-Вотсон був давнiм симпатиком України та українцiв. Ще напередоднi та пiд час Першої свiтової вiйни вiн висунув концепцiю «Нової Європи», яка ґрунтувалася на пiдтримцi незалежностi слов'янських нацiй, що повставали з-пiд уламкiв Австро-Угорської, Росiйської та Оттоманської iмперiй. Виходячи з власного бачення нового устрою Європи, Сетон-Вотсон був вiдвертим прихильником нацiонального самовизначення українцiв та створення самостiйної української держави. Вiн добре знав i шанував українську культуру, називав українського генiя Тараса Шевченка «рутенським Бернсом». Влiтку 1914 р. Сетон-Вотсон вiдвiдав Львiв, де мав зустрiчi з визначними громадськими дiячами — М. Грушевським, І. Франком, А. Шептицьким, К. Левицьким, С. Бараном та iнш. В заснованому ним разом з вiдомим чеським дiячем Т. Масариком часописi «Нова Європа» (1916), англiйський вчений подав наукове обґрунтування доцiльностi створення незалежних України, Польщi, Литви та iнших держав у Центральнiй та Схiднiй Європi, що на його думку, буде вiдповiдати довготривалим iнтересам Європи. В статтi «Проблема України», опублiкованiй у вереснi 1917 р., Сетон-Вотсон розглядав українське питання як одне з ключових у Першiй свiтовiй вiйнi i вважав його однiєю з головних причин початку вiйни. Вiн наголошував, що це питання належить до застарiлих проблем Європи всупереч спробам трактувати його як тогочасну модерну вигадку. Сетон-Вотсон засуджував бiльшовицький переворот у Росiї i наступнi агресивнi дiї росiйських бiльшовикiв щодо сусiднiх неросiйських народiв.[11]

Члени Англо-українського комiтету мали досить активнi контакти з українськими представниками в Лондонi, подавали до британських урядових чинникiв свої висновки та рекомендацiї, органiзовували висвiтлення українського питання в британськiй пресi. Зокрема, один iз почесних секретарiв комiтету пiдполковник Сесiль Малон в своїй записцi «Велика Британiя i Україна» наполегливо рекомендував британському урядовi пiдтримати український самостiйницький рух та прагнення українцiв до незалежностi. В нiй, зокрема, писалося: «Розвиток українського самостiйницького руху створює необхiднiсть розглянути його з точки зору бачення британських iнтересiв… Велика Британiя повинна рахуватися з фактом, що український рух таки iснує i що нинi вiн є, мабуть, сильнiший нiш коли-небуть перед тим. Це зумовлено частково ударами та стражданнями, що їх зазнали численнi областi України, а частково радянською полiтикою… Виглядає, що британська полiтика повинна прагнути до пiдтримання тiсного зв'язку та приязних стосункiв з українським рухом, виявляючи в цей спосiб iсторичну роль Британiї як оборонця поневолених народiв. Її завданням є подбати, щоб зростаючий український рух не став виключним знаряддям чужих ворожих нам iнтересiв, а був дружньою силою, готовою щиро спiврацювати з Британською спiлкою народiв».[12]

Однiєю з ключових фiгур, яка мала значний вплив на формування проукраїнської громадської думки в британському суспiльствi став вiдомий журналiст-мiжнародник Ланселот Лоутон. На початку 30-х рокiв ХХ ст. його увагу привернула напружена полiтична ситуацiя, що окреслилася на Сходi Європи. На думку Л. Лоутона, найбiльш глибинною причиною iснуючих глобальних мiждержавних суперечностей стало українське питання. В квiтнi 1934 року на сторiнках часопису «Двотижневий огляд» вiн опублiкував велику статтю пiд назвою «Пригноблена Україна», де констатував: «Вражає…, що аж донедавна мало хто в Англiї взагалi чув про Україну». Аналiзуючи ситуацiю навколо України, Лоутон наголосив, що «проникнення Нiмеччини i Польщi на Україну зашкодить економiчним i стратегiчним iнтересам Великої Британiї». На його думку, для британської полiтики на Сходi вкрай необхiдно було включити Україну в систему Захiдної Європи. «Незалежна i автономна Україна, — писав вiн, — необхiдна для європейського економiчного прогресу i свiтового миру». Демократична Україна, за Л. Лоутоном, могла б належати до групи держав, з якими Велика Британiя встановлює дружнi зв'язки.[13]

Послiдовно висвiтлюючи схiдноєвропейську проблематику в цiлому та проблеми України зокрема, Ланселот Лоутон заснував i очолив як головний редактор щоквартальне видання «Сучасна Росiя та її вiдносини з її сусiдами» («Contemporary Russia and her relations with her neighbors»), що пiзнiше дiстав назву «Схiдна Європа та сучасна Росiя» («East Europe and Contemporary Russia»). Фактично, в кожному випуску щоквартальника публiкувалися матерiали про Україну, в тому числi регулярно друкувалися i українськi автори.

29