Читати книгу - "Кулінарні фіґлі"

роки, «неначе один день», а «дідової руки» на ній «ані раз не було»– не бив, значить, її мій дід Власій ніколи. Понад чверть століття тримала на горищі зроблену для себе домовину із складеними в ній до смерті речами, час від часу позичаючи труну тим, хто дочасу подякував цьому світові. Мала свою Конституцію – неписані кодекси предків і власної моралі, яких дотримувалася беззастережно. І теперішню велику фамілію Матіосів (шістьох дітей, п'ятнадцятьох онуків, дев'ятнадцятьох правнуків і вісьмох праправнуків) вчила не порушувати ані мирських, ані людських законів.

Юр'яна із повісті «Юр'яна і Довгопол» і Юстина із «Не плачте за мною ніколи» – це майже стовідсотково правдивий образ моєї покійної бабці (пером їй глина), яка, здається, все про все на світі знала, але найбільше знала – таки про Людину.

Історія друга Тато моєї бабці (по-гуцульськи – «дЄдя»), а отже, мій прадід Ілля Джуряк, від імені якого і пішло сільське прізвисько родини по материній лінії – ІлашкИ, довгі роки був двірником (прИмарем) села Розтоки на Буковині[1]. Тодішній сільський голова одноосібно виконував у селі функції судді, прокурора і адвоката. Наведу лише кілька прикладів природної прадідової мудрості.

Жила в Розтоках одна родина: чоловік із дружиною, їхня малолітня дитина і теща.

І ось одного разу зять прийшов до сільського голови з несміливою скаргою, що теща не дозволяє, більше того – суворо контролює, щоб він, зять, спав із своєю жінкою. Зятя кладе на печі, сама бере собі під бік доньку – і так минають місяці, вже скоро рік, як чоловік не близився до жінки…

Вислухав прадід чоловіка і відіслав додому, наказавши слухати тещу і чекати «доброї години». І ось десь через тиждень надвечір навідався сумний-пресумний Ілля Джуряк до Василини (так звали сувору ґаздиню). Кинулася до нього жінка швидше, аніж примар устиг привітатися: – «Що 'сте такі зажурені, дОмнуле (рум. – добродій) примар, – якби цвяха зїли?» – «Певно, що й ви зараз зажуритеся, любко Васютко: до жандармерії вас у Вижницю викликають. А я, двірник, не знаю чого! Знаю лише, що тяжко вам лишати господарку, але мусите… бо як непослухЕнство зробите і не підете до Вижниці, то будете сидіти в криміналі. Дав би вам коні для полегкості, але тепер не маю.

Так що будете йти пішки, любко Васютко. Але не відкладайте на завтра, йдіть уже». Жінка не мала наміру сидіти в криміналі (по-теперішньому в СІЗО), то й пошньопала 15 км до Вижниці не гаючись. А як вернулася через два дні, найперше кинулася в хату. І через поріг до внучки: – «Парасинко солодка, а де тато спав дві ночі?!» – «З мамою, бабко. Надворі, в оборозі в сіні». – «А най його шляк трафить, кров би його нагла залила! Легше було в криміналі відсидіти, як таке чути!» – тільки й сказала Василина.

Жінко ж моя солоденька, медова-медова.

Коли тебе день не вижу, болить ми голОва…

Але відтоді жінка із чоловіком спали разом, аж поки не розумерлися…

А де тота флоярочка, що ся поколола?

Вона грала-вигравала коло оборога…

Може, ця співанка народилася саме тоді і в Розтоках?! А бабця Історія і моя бабця Гафія замовчали, яку причину виклику до Вижниці в жандармерію деспотичної тещі придумав мій прадід Ілля Джуряк…

Історія третя Сіда-ріда, сіда-ріда, та дана та дана,

Така любка дуже файна, як намальовАна.

Така любка й дуже файна, такі в любки очі,

Як за любку нагадаю – співати ся хоче.

Я недугу перебуду, та й перехорую.

Як за любку нагадаю – не перебаную[2].

Як за любку нагадаю, а любка й за мене.

Око гляне, серце в'яне і в любки, і в мене.

Чи в одного зів'яло серце, як літня отава, від іншого серця, що билося в унісон?

Історія четверта... Мала собі одна розтіцька жінка довголітнього лЮбаса. Що вже її шлюбний чоловік не робив: і просив, і встидав, і погрожував, рахував їй ребра (бив, значить), а жінка собі любиться з чужим більше, як із рідним, – і світ її не колише, і поголос не бере. Але кожен збанок носить воду, поки вухо не урветься, кажуть у Розтоках. Приходить зраджений ґазда до сільського голови. Плаче і просить поради. Почухав мій прадід Ілля потилицю – і порадив… Уже скільки пантрував сільський рогоносець, щоб застати суперника в хаті з жінкою, – ніхто тепер не розкаже. Зате в Розтоках і сьогодні згадають, що було далі. А далі було таке: заходить ґазда в хату, жінка вже кулешу – мамалиґу доварює, а сміливець сидить за столом – наїдки перебирає. Привітався господар. Похвалив жінку, що гарно зустрічає свого господаря і що не зобиджає раптового гостя. Наказав жінці нести з комори ковбаси і шинки. А сам кружляє довкола онімілого любаса, чомусь надто ретельно дивиться на нього – і говорить лише до жінки. Мамалиґа в жінчиних руках – трохи в казан, трохи по плиті, ковбаси ріжуться нерівно. Салтисон сам від себе розсипається. А чоловік кружляє круг гостя – і мовчить. Аж раптом каже: – Щось ви, Михайлику, зарОслий дуже.

Негоже такому ґазді до Божого столу неголеним сідати. А сідайте-но тут посеред хати – поголити вас хочу. Неси, жінко, мою опаску бритву[3] і ремінь, щоби добре вигострити бритву. І сиди отутки. Поможеш мені підрівняти на шиї волосся. Видиш, яка шия дуже заросла? Ніхто й ніколи не передасть словами тих відчуттів, що зазнав їх ласий чужої жінки батяр, коли нагострена бритва обдуреного ґазди надовго зупинялася під кадиком чи під вухом… Ніхто й ніколи не розкаже, як не вдавився сільський донжуан шинкою і домашніми ковбасами, коли після гоління мусів вечеряти з господарями. Зате всі знають, як навіки позбувся клопоту зі зрадливою жінкою чоловік, пораду якому дав мій прадід. А порада була такою ж простою, як і мудрою: «А Ви, ґаздику, поголіть любаса. Але конче на очах у своєї ґаздиньки. І не шкодуйте часу на те гоління. Але й на перепочинок часу не шкодуйте.

Чим довше будете голити – тим безпечніше стане жити». Страх буває сильнішим за серце…

… Ой Марічко-Марієчко, що би ти хотіла,

Щоби твоя фартушина вгору підлетіла?

Ой Марічко-Марієчко, Марічко-сердечко.

Пусти мого горобчика у своє гніздечко….

Чи мені Вам, любий Читачу, розказувати, що то за горобчик і скільки через нього біди трапляється? Коли б лише у нашому селі від млина до млина, тобто з одного